Зізнаюся: дуже довго не міг узятися за цей матеріал. Дуже довго не міг підібрати тональності, в якій викладати враження про спецпроект каналу ТВі «Спецрозслідування. Політичні репресії».

З одного боку, журналістські розслідування - надто рідкісний гість на нашому телебаченні. Жанр, якого майже немає. Та й не викликає сумнівів, що кримінальне переслідування лідерів опозиції й помітних представників попередньої влади має політичний характер: надто вже незграбними є висунуті звинувачення та слідчі дії з суто юридичного погляду.

Варто також зазначити, що третій фільм серії - «Справа Луценка» - став дебютом Костянтина Усова у «крупному форматі».

З іншого ж боку, мати інформацію та подати цю інформацію, а тим паче подати її так, щоб ані в кого не залишилося сумнівів у висновках, - це дуже різні речі. Опозиційна (чи то непровладна, що сьогодні одне й те саме) налаштованість журналістів - це аж ніяк не індульгенція. Навпаки: матеріали опозиційних журналістів мусили б бути такими, щоб комар носа не підточив. Щоб усе ставало самоочевидним. Якщо за часів Кучми проти тупої медведчуківської пропаганди достатньо було пропаганди опозиційної - подеколи точно такої ж якості, то тепер самої лише опозиційності недостатньо. Потрібна доказовість.

А наші опозиційні ЗМІ дедалі помітніше наступають на ті самі граблі, що й сім років тому: «Головне - опозиційність, а якість - якою вже вийде».

Тож, з одного боку, не можна не визнати значущості того, що зробили журналісти ТВі своїм проектом «Спецрозслідування. Політичні репресії». З іншого боку, нема куди подітися від констатування: про бездоганну якість вести мову не доводиться, й подеколи «підточити носа» мав змогу не комар, а слон.

Отже, плюси. У фільмі Артема Шевченка «Справа Данилишина» це акцентування уваги на важливих деталях, які не є широко відомими. Чеський адвокат Данилишина Марина Махіткова у синхроні пояснила підстави надання йому політичного притулку. Було зачитано цитату з рішення МЗС Чехії.

Було детально розказано про звинувачення, висунуті проти Данилишина. Було показано місце реєстрації фірми «Анчар груп», чий виграш тендеру став причиною звинувачення проти екс-міністра економіки, - Володимирська, 7, місце реєстрації багатьох сумнівних фірм, представників яких ніколи в цьому будинку не бачили. Згадав Шевченко про те, що керівник фірми Андрій Берьозкін стояв біля витоків двох інших фірм, які вже вигравали тендери на постачання МО.

Голова спілки підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств В\'ячеслав Биковець змалював процедуру позатендерних держзакупівель; було перелічено (та ще й з\'являлося на екрані написаним) чотири законні підстави закупівель в одного учасника. Отже, було чітко змальовано всі обставини справи, зокрема й з погляду законодавства.

Безумовним плюсом фільму про Данилишина стали подробиці його затримання в Чехії, розповідь про Володимира Цвіля, який «постійно мешкає і робить бізнес у Європі». (Прикметний, до речі, штамп: слідом за російським телебаченням українське так само почало втовкмачувати глядачам, що Європа - це десь там, Україна до Європи не має жодного стосунку й є чимось цілковито окремим, Неєвропою.)

«Газові справи» Наталії Седлецької - напевне, найрівніший і найпереконливіший серед усіх трьох фільмів: майже нема до чого прискіпатися, все викладено послідовно й доказово. От тільки є він радше систематизацією відомих фактів, подеколи аналізом, аніж розслідуванням. Присвячено фільм справам проти колишнього глави митниці Анатолія Макаренка та колишнього заступника глави «Нафтогазу» Ігоря Діденка.

Уся принада фільму - в деталях. Наприклад, було роз\'яснено схему оплати Росією транзиту газу через Україну за рахунок активів «РосУкрЕнерго», яка, своєю чергою, заборгувала російському «Газпрому», - те, про що можна було дізнатися хіба що у «Дзеркалі тижня» або у спеціалізованих ЗМІ. Тільки от, на жаль, так і не було проаналізовано: наскільки законним був цей пункт угоди Тимошенко й Путіна, чи не містив він юридичної пастки від самого початку.

Ділові стосунки з Фірташем голови СБУ Валерія Хорошковського та міністра палива та енергетики Юрія Бойка, історія засекречування справи (хоча з синхрону адвоката можна було зрозуміти, ніби справу засекретили й від нього) - всі важливі деталі справи було наведено в гарно вибудуваному сюжеті.

Найсильнішим у фільмі стало зіставлення справ проти Макаренка та Діденка й справи проти Тимошенко, з наведенням висновків екс-заступника генпрокурора Кудрявцева та нинішнього міністра юстиції Лавриновича, та акцентування уваги на взаємній суперечності цих справ: або винна Тимошенко, або винні Макаренко й Діденко; вони не можуть бути винними водночас. Є, щоправда, у Кримінальному кодексі стаття за виконання завідомо злочинного наказу; можливо, варто було б детальніше на цьому зупинитися й чітко підкреслити, що незаконність наказу Тимошенко й досі є сумнівною.

У фільмі Костянтина Усова «Справа Луценка» було зроблено акцент на кричущій невідповідності висунутих звинувачень ужитим запобіжним заходам. Утім, один епізод потребував би детальнішого роз\'яснення. Екс-міністра звинувачують у розтраті державних коштів: на день міліції він нібито орендував Палац «Україна», закупив квіти для покладення до монументу та витратив бензин на підвезення учасників до палацу. Виглядає так, що це є загальнопоширеною практикою за всіх часів. То якщо в діях Луценка було щось особливе, варто було про це сказати. Якщо в його діях не було нічого особливого і його звинувачують саме в дотриманні загальнопоширеної практики, то варто було чітко це артикулювати.

Цікавою була деталь про зустріч Луценка в парку з генпрокурором, який запевнив: ніяких доказів скоєння ним злочинів немає, - а невдовзі після того колишнього міністра було заарештовано.

Сильним моментом стали кадри, зняті біля лікарні «Швидкої допомоги», - як відбувається нагляд за заарештованими на лікуванні. Одні й ті самі особи щодня, мікроавтобус у кущах «на постійній основі». Дещо фарсовими видалися запитання автора про те, на що хворіють наглядачі. Утім, і сама ситуація дуже нагадує фарсову. Хоча із суто оперативного боку претензії навряд чи можуть бути: коли йдеться про особу, підозрювану в злочині, без служби зовнішнього спостереження не обійтися. Молодший особовий склад навряд чи в чомусь винен - він робить, що наказують.

До безумовних плюсів фільму належить наведення «творчого доробку» судді Сергія Вовка, що веде процес проти Луценка, - взяття під варту Миколи Рудьковського та заборона критики уряду Тимошенко. Одне слово, суддя «чого зволите». Згадування про кримінальну справу проти Вовка за звинуваченням у земельних махінаціях, заведену за часів перебування Луценка на посаді міністра, теж є промовистим.

Окрасою фільмів стали синхрони. У фільмі про Данилишина їх було взято в самого Данилишина, його чеського адвоката Марини Махіткової, керівника бюро «Інтерполу» в Україні Василя Неволі, слідчого Генпрокуратури Руслана Макарчука, начальника прес-служби ГПУ Юрія Бойченка (із його неперевершеним: «Богдан Данилишин був затриманий у Чехословацькій (sic! - Б.Б.) Республіці»), адвоката Ігоря Фоміна, Олександра Палія (представленого як фахівця з міжнародного права), Олександра Турчинова, народного депутата Андрія Шевченка, речника СБУ Марини Остапенко. Втім, наприклад, синхрон Шевченка містив купу оцінок і жодного факту. Не всі синхрони були доречними саме в темі про політичні репресії - як-от, скажімо, синхрон Данилишина про утворення ним громадської організації.

У «Газових справах» це були синхрони адвоката Макаренка Юрія Сухова, експерта з енергетичних питань Олександра Нарбута, народних депутатів Романа Зварича та Інни Богословської, голови «Нафтогазу» Євгена Бакуліна, генпрокурора Віктора Пшонки, адвоката Юлії Тимошенко Сергія Власенка, адвоката Діденка Ігоря Степанова. Декілька синхронів міністра Юрія Бойка, у яких він відмахувався від журналістів - утім, декілька з-поміж них справляють враження висмикнутих із контексту: журналістка ставила уточнювальні запитання («Українці ж мають знати!»), тоді як основні так і залишилися невідомими.

У «Справі Луценка» це були синхрони самого Луценка, заступника генпрокурора Анатолія Гришка, лікаря Валентини Григор\'євої, Ірини Луценко.

Тепер про мінуси.

Найпомітнішою рисою всіх трьох фільмів було накручування хронометражу. Історичні, біографічні, політологічні, географічні, економічні й інші нариси, що розтягувалися на довгі хвилини, не маючи безпосереднього стосунку до розслідування як такого.

Фільм Артема Шевченка «Справа Данилишина» розпочався з історії політичних утікачів з України. Павло Лазаренко, Юхим Звягільський, Віктор Жердицький, Володимир Сацюк, Ігор Бакай, Руслан Боделан, Микола Білоконь, Володимир Щербань. Відомий журналіст Олег Єльцов довго розповідав про, так би мовити, процедуру втікання з України. (В іншому синхроні Єльцов на тому самому місці й у тому самому одязі розповідав про перспективи видання Чехією Данилишина Україні. А отже, синхрон був старий.) Було згадано й про катастрофи на шахті імені Засядька. Не сказали єдиного: що інкримінували Звягільському?

То невже глядачам запропонували проводити аналогії між усіма цими персонами й Богданом Данилишиним? Невже підводили глядачів до думки, що «Данилишин - то Лазаренко сьогодні»?

А Шевченко коментував: «З добрий десяток українських політиків, і в кожного з них різний фінал - залежно від характеру звинувачень, наполегливості слідства, юридичної системи країни перебування і прихильності долі» - чим іще дужче підводив глядачів до думки, ніби між долями Данилишина, Лазаренка та Бакая не можна поставити знак рівності лише через випадкові обставини. Згадуючи про назву циклу, глядачам залишалося тільки гадати: то невже Лазаренко чи Бакай теж стали жертвами політичних репресій?

У фільмі Седлецької було показано передвиборний мультик, у якому Тимошенко футболить Фірташа, автор довго розповідала загальновідому історію усунення «РосУкрЕнерго» з газопостачань. Ну й навіщо? Детальну розповідь цілком можна було почати з того моменту, коли Фірташ вирішив повернути собі 11 мільярдів кубічних метрів газу.

Інший епізод: Наталія Седлецька грає в шашки й розповідає про гру в піддавки. Така от шашкова теорія.

У фільмі Костянтина Усова «Справа Луценка» вступна частина зайняла рівно третину хронометражу фільму - 8 хвилин 15 секунд із загальних 24 хвилин 45 секунд. Тут було й про політичний шлях екс-міністра, і про його роль у Помаранчевій революції, і про скандал у Франкфурті-на Майні, й про те, що Луценко «був одним із символів обіцяної розплати».

Було й про угоду між президентом Ющенком і Партією регіонів 2005 року, після якої справи проти Бориса Колеснікова, Євгена Кушнарьова та інших діячів ПР було закрито. Хотілося б тільки знати: це президент Ющенко чи прем\'єр Янукович тоді брутально втрутився в роботу слідства й особисто наказав припинити справи? Хто з них? Чи, може, справи просто розсипалися через, м\'яко кажучи, недбалість слідства? А ще через те, що як нинішня влада проти сьогоднішніх опозиціонерів, так і тодішня влада проти тодішніх опозиціонерів висувала не найсерйозніші звинувачення?

Кадри про примусове годування (фрагмент одного з випусків «Знаку оклику») видалися квінтесенцією штучності. Тим більше що по їхньому завершенні автор прямо сказав: Луценка так не годували, а підтримували ін\'єкціями. То й чи була потреба показувати їх саме тут?

Іншою прикметною річчю були довільні кадри, як-от розклад в аеропорту та шахтні вагонетки у фільмі про Данилишина, якісь кадри якогось суду в ньому ж. У «Газових справах» на екрані раптом з\'явилися кадри якоїсь бійки. Що то була за бійка, де, коли, чому - того було не розібрати.

Подеколи автори фільмів не приховували своєї налаштованості на підтримку героїв - що цілком годиться для публіцистики, але у жанрі розслідування «знижує планку». Скажімо, Артем Шевченко розпочав фільм про Данилишина з такого пасажу: «Справа професора Богдана Данилишина, який прямо з академічної кафедри потрапив до урядового крісла, по-своєму унікальна. Напевне, він хотів би залишитися просто видатним (виділення моє. - Б.Б.) вченим-економістом... Але так уже вийшло, що півтори сотні його наукових праць припадають пилом». Отже, виходить, переслідують не так високопосадового чиновника, як видатного вченого! А праці його пилом припадають!

Розповівши про те, що «у виразно неконфліктного міністра не було ані політичних амбіцій, ані бізнесових зв\'язків», ведучий тут само згадав про «невиразні партнерські взаємини» з засновником Індустріального союзу Донбасу Віталієм Гайдуком. От цікаво, якими можуть бути партнерські взаємини видатного вченого й олігарха? У преферанс пограти чи про живопис порозмовляти - то не «партнерські» стосунки. Красномовна недомовленість - так це виглядало й сприймалося.

У фільмі про Данилишина пролунав синхрон народного депутата Вадима Колесниченка: «На территории Чехии находилась одна из точек по коррупции для господина Данилишина». Попри екзотичну форму висловлювання, пролунало звинувачення. Ані підтверджувати, ані спростовувати його автори фільму не стали - вважаючи, напевне, що персона Колесниченка промовляє сама за себе. Але ж не можна так! Та й невже фільм дуже програв би взагалі без цього синхрону?

«Вони - справжні заручники, стрілочники. От тільки справи проти них при детальному аналізі - то банальна помста, що будується на суперечливих даних», - пролунало на самому початку фільму про газові справи. А отже, ракурс погляду на події, злодіїв та жертв було одразу задано.

«Мовчання людей, які добре знають, що їхнє місце - по інший бік колючого дроту», - це з фільму «Справа Луценка». Дуже сильний публіцистичний вислів, але ж не доведено - ані судом, ані матеріалами фільму!

Епізод обшуку в офісі Ріната Ахметова, коли міністром внутрішніх справ був Луценко. Ані слова про підстави для того обшуку, про звинувачення проти Ахметова. «От який молодець Луценко; обшук у штаб-квартирі політичного опонента - це так круто!» - ніби хотів сказати цим епізодом автор. Узагалі, подеколи фільм справляв враження, що от є апріорі хороший Луценко, а всі, хто проти нього «вякає», - за визначенням злодії й негідники.

Траплялися у фільмах некоректні висловлювання й цілі епізоди. Ведучи мову про втечу Юхима Звягільського, Артем Шевченко зазначив: «Друга батьківщина - Ізраїль - йому допомогла». Розуміти це можна в один-єдиний спосіб: Юхим Звягільський має, окрім українського, ще й ізраїльське громадянство. Всі інші тлумачення, можливо, згодилися б для балачок бабусь біля під\'їзду, але не для респектабельної телепрограми. У попередньому реченні автор згадав, що Звягільський - народний депутат України. Тож якщо депутат справді має іноземне громадянство, на цьому конче потрібно було акцентувати увагу!

«Фюле - сам чех за походженням», - сказав Артем Шевченко про єврокомісара з питань розширення та добросусідства. Та не за походженням він чех, він - офіційний представник Чеської Республіки в керівництві ЄС. Це вже було з серії відвертих ляпів.

У фільмі «Справа Луценка» автор почав розпитувати представників служби зовнішнього спостереження: «Ви з якого видання?.. Ви хто?.. Ви хто?.. Ви щось знімаєте! Якщо ви журналіст, то покажіть посвідчення!» Пригадалася кількарічної давнини сцена в Авдіївці, що на Донбасі: побачивши групу людей, що фотографують краєвиди міського центру, комуністичного вигляду літня жіночка раптом заволала: «А по какому это праву вы тут фотографируете? Покажите разрешение! Вы - натовские шпионы! Милиция!» Узагалі-то, в місцях загального користування будь-хто може знімати будь-що. У демократичних країнах, принаймні.

І, нарешті, головне - доказовість. Найперше: на відміну від репортажу, розслідування не потребує обов\'язкового балансу позицій сторін. Натомість воно потребує кваліфікованих коментарів фахівців, кваліфікованих експертних оцінок. Фахівців безсторонніх та авторитетних, у даному разі - юристів. А от цього якраз не було в жодному фільмі. Немов у репортажі, глядачам пропонували обирати поміж позиціями сторін. Немов у публіцистичному нарисі, автори фільмів підказували їм, яка позиція є «правильною».

На початку фільму про Данилишина було сказано: фірма «Анчар груп» перемогла у тендері в сумнівний спосіб, ціни, які вона запропонувала, були завищеними, а саму фірму було створено безпосередньо перед тендером. Керівник цієї фірми стояв біля витоків двох інших фірм, які вже вигравали тендери на постачання Міністерству оборони - тільки зараз це були нафтопродукти, а тоді харчі. «Явна корупційна ознака», - зазначив Шевченко. (Не сказав він тільки, коли, за якої влади вигравали тендери попередні фірми.) Було названо цифри збитків.

Так, Міністерство економіки не укладає угод, воно лише дає дозвіл на позатендерну процедуру. Так, слідство чомусь не висуває звинувачень на адресу держзамовників - керівників аеропорту Бориспіль та екс-міністра оборони. Так, за нинішньої влади практика позатендерних державних закупівель поширилася неймовірно, через що кошториси об\'єктів до футбольного чемпіонату зростають на очах.

Так, Богдан Данилишин у синхроні казав, що прагнув навести лад у держзакупівлях, - але ж це були лише його слова! Розповів автор фільму про скандал на засіданні Кабміну 2009 року, коли Юлія Тимошенко «з подання КРУ влаштувала побиття Єханурова; Данилишин сидів поруч, але його ніхто не сварив». Чи було це доказом невинності Данилишина? Чи Юлія Тимошенко ніколи не демонструвала різного ставлення до «своїх» та «чужих», ніколи не «сварила» залежно від політичної лояльності до неї?

Усе це так. Але ж ніщо у фільмі не спростовує тверджень про сумнівний характер оборудки з «Анчар груп»! Ніщо не розвіює тіні підозри! Ніщо не доводить, що переслідують невинного! Так, є й інші винні - може, набагато більш винні, і їх не переслідують. Так, можна вести мову про вибірковість правосуддя й про політичне підґрунтя тієї вибірковості. От тільки, коли сумніви не розвіяно, не виходить вести мову про репресії. Справа починає виглядати з іншого боку - як виведення з-під відповідальності «своїх», як кругова порука нинішньої влади. Але не більше.

«Можливо (виділення моє. - Б.Б.), це тому, що їх (керівництво аеропорту Бориспіль та Юрія Єханурова. - Б.Б.) аж ніяк не можна віднести до політичної команди Юлії Тимошенко, а отже, немає політичної команди прокурора, - казав Артем Шевченко. - Що це, як не вибіркове правосуддя?» Цікавий прийом: у першому реченні політичний характер справи фігурує як припущення («можливо»), а вже в наступному - як доведений факт і навіть доказ.

Закінчення фільму про Данилишина вимагає окремої уваги. «Затримання стало результатом хитрої гри, найімовірніше, за участі закордонних агентів українських спецслужб... - оголосив автор. - Особлива увага до персони Володимира Цвіля, давнього знайомого Данилишина... Саме він вивіз у ту саму Чехію майора Мельниченка...». Саме Цвіль, за словами автора, порадив Данилишину чеського адвоката, саме він порадив йому переїхати з Німеччини (з України екс-міністр вилетів до Кельна), щоби там, на території українського посольства, дати покази слідчим прокуратури. Але, тільки-но Данилишин вийшов із посольства, його затримали, «хоча Цвіль і домовився». З ким він домовився, про що він домовився?

«Утікача банально здали», - резюмував автор, і постать Цвіля на очах перетворилася на злодія цієї драми. Глядачів підвели до того, що він навмисне «виманив» Данилишина до Чехії, щоби там його заарештувала поліція. Олександр Палій тут само в синхроні розповів, що політичний притулок зазвичай надає лише та країна ЄС, до якої безпосередньо втік переслідуваний; коли він переїхав до іншої, отримати притулок практично неможливо. Так, нібито, «за європейським законодавством». Залишилося тільки гадати, що воно таке - європейське законодавство, коли кожна країна ЄС має своє власне.

Звісно ж, припущення про те, що Данилишина «здали» - чи то пан Цвіль, чи то посольство, видається логічним. Але припущенням воно й залишається - доказів у фільмі наведено не було. Тим часом учергове з легкістю неймовірною вже за два-три речення припущення починали фігурувати як безсумнівні докази. Чи достеменно відомо, що то саме співробітники українського посольства звернулися до чеської поліції? Чи достеменно відомо, що Цвіль навмисне «виманював» Данилишина до Чехії? А може, він щиро вважав, що так буде краще? Та й, зрештою, дали ж таки політичний притулок екс-міністрові! І до чеського адвоката претензій нібито немає. То, може, не такий уже й злодій той Цвіль?

Ну а далі пішла мова (й дуже детальна!) про шпигунський скандал із Чехією, про президента, який хотів би викрадати політичних утікачів, про візит до України Штефана Фюле, про справу Дірара Абусісі (якому, коли не помиляюся, Україна надала вид на проживання, але зовсім не політичний притулок, тож порівняння було геть некоректне), про дії іноземних спецслужб на території України, про довіру до України у світі, про тоталітарні арабські режими та Білорусь і про все-все-все. Якщо автори вважали, що все це правило за доказ суто політичного характеру справи проти Данилишина, вони мали би щонайменше чітко це артикулювати.

Фільм «Газові справи»... Історія стокгольмського арбітражу, зміна влади, перетворення Фірташа на одного з її спонсорів та фаворитів - усе це, звісно ж, були доречні факти. Але чи не дуже довго про це розповідали? Та й епізод цей став одним із найменш доказових у фільмі: глядачі фактично просто мусили повірити, що «тепер мета... повернути втрачені активи», «обидві сторони відстоювали інтереси однієї людини» й що «лобісти олігарха у владі одразу включилися у гру». Отут було конче необхідно навести бодай декілька цитат із виступів представників української сторони, бодай декілька конкретних їхніх дій, які беззаперечно доводили б: вона була налаштована на користь Фірташа. До речі, чому цитата з рішення арбітражу, що з\'явилася на екрані, була російською мовою? Невже це робоча мова судів у Швеції?

Відмова влади від послуг адвокатської компанії «Меджистерз»? То авторка сама сказала: «наближеної до БЮТ компанії». Зрозуміло, що навіть найсумлінніший відповідач відмовився б від послуг компанії, пов\'язаної з особами, через яких і виникла ситуація, що її розглядає суд. «Пов\'язаний з БЮТ» і «безсторонній» - то, все ж, різні поняття.

Чимало епізодів фільму побудовано на ідеї змови між Фірташем та нинішньою владою. Отут автори фільму потрапили до дуже поширеної пастки: аргумент «про це й так усі знають» у розслідуванні не спрацьовує, він не позбавляє авторів необхідності чітко й пунктуально доводити висунуті звинувачення. Бізнес-партнерство Фірташа, Хорошковського й Бойка в минулому доказом не є - саме через те, що воно «в минулому».

Автори фільму неодноразово демонстрували хрестоматійну помилку - логічне коло: чому можна вести мову про змову Фірташа й нинішньої влади? - бо стокгольмський арбітраж програли; чому програли стокгольмський арбітраж? - через змову між владою та Фірташем.

«Замість того, щоб дізнатися обставини капітуляції у Стокгольмі, СБУ розглядає справу з цього погляду (привласнення газу, що належав «РосУкрЕнерго». - Б.Б.)», «Розглядають справи проти чиновників, а не те, чому здали інтереси України у Стокгольмі», - зазначила Наталія Седлецька. Це вже було на межі квасного патріотизму й змусило пригадати відому історію сталінських часів, коли футболістів збірної СРСР було покарано за те, що вони програли збірній Югославії. Ще раз підкреслю: доказів того, що у Стокгольмі була саме капітуляція, у фільмі наведено не було; політичні розклади - то не юридичні докази. Державна «гра в піддавки» так і залишилася авторським припущенням. Наведений пасаж авторки й поруч не стояв із демократією: вимагати зробити оргвисновки, та ще й на рівні СБУ, за те, що було програно суд, - це вимагати, щоб СБУ перетворилася на КДБ. Виходить, «інтереси України» вищі за законність і право?

Незрозумілим залишилося твердження Седлецької про те, що Хорошковському вигідно озолотити Фірташа, аби продати йому телеканал «Інтер». А так у бідного Фірташа грошей на телеканал бракує?

«Макаренка та Діденка обвинувачують у відбиранні газу на користь держави!» - обурювалася Седлецька. Але хіба ж не може бути злочинів «на користь держави», хіба ж усе, що «на користь держави», є законним? Знову пригадаймо сталінські часи. Ні, мова не про те, що Макаренко з Діденком є злочинцями, мова про те, що такі аргументи є геть невдалими.

Адже погляньмо на справу з суто формально-юридичного боку: чи є договір прем\'єр-міністрів двох країн достатньою юридичною підставою для експропріації приватного майна? Чи не варто було б тоді витребувати газ Фірташа через суд? Знову доводиться констатувати: подібні фільми неможливі без кваліфікованих юридичних коментарів.

Політологічні викладки про Юлію Тимошенко й перспективи нинішньої влади на виборах - от чим завершився фільм. Як і у «Справі Данилишина», закінчення «Газових справ» вийшло неприховано натягнутим.

У фільмі «Справа Луценка» Костянтин Усов порівнює: день ізоляції Луценка, за розрахунками автора, обходиться державі у 5 тисяч гривень, тоді як надбавка до пенсії водієві колишнього міністра склала 40 тисяч гривень за 4 роки. Промовиста калькуляція - от тільки у справах законності й покарання економічна ефективність - далеко не головний показник. Аргумент влучив у молоко.

Ну й епізод зі свідками у справі Луценка... Було сказано: лише колишній заступник Луценка Михайло Клюєв та його колишній помічник Валерій Мельник дали показання. І от кадри: якась зала, обличчя спочатку одного, а потім іншого обведено червоним колом. Обведені обличчя свідків вигулькували у фільмі й потім. Мені стало моторошно - ніби на екрані з\'явилися мішені. Ніби от-от за кадром пролунає: «Вороги народу!»

А в чому, власне, полягає їхня провина? Зі слів Костянтина Усова випливало, що лише вони дали свідчення. Луценко згодом сказав дещо інакше: «Брехливі свідчення». Але Луценко в даному разі - не об\'єктивне джерело інформації. Жодних інших бодай натяків на те, що свідчення Клюєва та Мельника були неправдивими, у фільмі не було. Отже, провина цих двох, виходить, у тому, що вони дали свідчення. То невже давати свідчення - то злочин? Чи, щонайменше, негідний вчинок? Виходить, Луценко вищий за закон? Чи взагалі начальник вищий за закон, честь начальника - то святе? Даруйте, але це вже стосунки не підлеглих із начальником, а кріпаків із феодалом. Одне слово, хай живе кругова порука - так виходить?

Чого геть не було у фільмі, то це бодай спроб з\'ясувати, чи істинними є висунуті проти Луценка звинувачення. Так, вони є дрібними, так, невідповідними взяттю під арешт, але чи скоїв Луценко правопорушення як такі? Оце залишилося взагалі поза увагою. Ніби сама постать Луценка автоматично розв\'язує йому руки й надає право робити все що завгодно.

Як і в попередніх фільмах, тут конче потрібен був коментар незалежного юриста, а краще декількох незалежних юристів. Просто кричуще потрібен! Але й тут його не було.

Юридична точність - це взагалі слабке місце команди «Знаку оклику» (а саме вона робила три фільми «Спецрозслідування»). Один промовистий приклад: сюжет «Знаку оклику» про смаження яєчні на Вічному вогні в Києві. Наруга чи хуліганство? Автори сюжету наполягали, що хуліганство: адже суспільству не було заподіяно шкоди. А припустімо, хтось скаже, що акт «побутового» використання Вічного вогню завдав багатьом членам суспільства душевних страждань? І де опиниться той аргумент про відсутність суспільної шкоди?

Смішно й сумно, але справжній аргумент лежав на поверхні: актом смаження яєчні не було заподіяно жодної шкоди самому монументу! Дівчата зі сковорідкою пішли - й монумент залишився таким самим, яким і був до того. Ніяких матеріальних наслідків не було! От саме цей аргумент у суді мав би стати наріжним каменем для юридичної кваліфікації того, що сталося: чи можна вести мову про наругу, коли монумент не постраждав? Але от саме цього аргументу в сюжеті й не було...

Враження від фільмів? Безумовно, вони стали явищем на українському телебаченні. До цього ніхто не намагався звести воєдино всі «політичні» справи й розглянути їх так детально. Але...

Жанрова еклектика - от що відрізняє цикл «Спецрозслідування. Політичні репресії». Розповісти всього потроху - от якою виглядає мета авторів. Трішечки розслідування, трішечки публіцистики, трішечки політології, трішечки конспірології, трішечки цікавинок. Насправді три фільми цілком могли би скласти один дуже цікавий фільм годинної тривалості.

І найболючіше місце всіх фільмів - недоведеність або напівдоведеність. А це дуже гостра зброя, яка б\'є по тих, кого нібито захищають.