Про те саме неодноразово вів мову й діючий Президент – так, ніби він є звичайний собі сторонній спостерігач, і не від нього особисто значною мірою залежало, якими ті вибори мали стати. Або ніби саме від опозиції, яка буцімто щосили рвалася до влади, залежав характер майбутніх виборів. Втім, мова зараз не лише про те, що вибори ці стали-таки найбруднішими, а й про те, що вони були „високотехнологічними”.

Зрозуміло, що слово „політтехнології” в даному разі вживатиметься в суто пострадянському розумінні – тобто, в тому розумінні, коли слова „брудні” та „високотехнологічні” щодо виборів стають майже абсолютними синонімами. У розумінні не засобу донести до виборців переваги та позиції учасників виборів у найдоступнішій та найпривабливішій формі, а засобу створити видимість переваг там, де їх насправді немає (і позицій, власне, теж). Політтехнології по-українськи призначені (хочеться сподіватися, що все ж таки були призначені, в минулому вже часі) не для того, щоб зробити вибір громадян максимально осмисленим, з урахуванням усіх суттєвих чинників, а для того, щоб зробити той вибір максимально „лотерейним”, вибором навмання, виходячи з міфів. Висловлюючися юридичною мовою, метою спецполіттехнологій (так назвемо ми „політтехнології” в українському розумінні) було занурення виборців у стан добросовісної (або навіть не дуже добросовісної) помилки.

Власне, на всіх попередніх виборах потреби в настільки масовому застосуванні спецтехнологій не було. 1994 року „незалежник” Кравчук протистояв „реставраторові” Кучмі. До цього долучалося протистояння ще за одним параметром: в економічному плані Кравчук був „державником”, Кучма – „ринковиком”. Власне, це були справжні позиції тодішніх кандидатів, і жоден з них не мав потреби вдавати з себе когось, ким він не є, й вигадувати для себе переваги, яких він не має. Тим більше, що „ринковість” Кучми тоді ще мало хто міг оцінити належним чином.

1999 року „некомуніст” Кучма протистояв „комуністові” Симоненку. Саме по собі саме це протистояння теж було результатом політтехнології – але не спецтехнології! – бо воно, по-перше, спиралося на реальну вагу цих двох основних кандидатів в електоральному сенсі (будь-який представник, наприклад, „канівської четвірки” подібного рейтингу не мав). По-друге, „некомуністичність” Кучми та, навпаки, „комуністичність” Симоненка – у всякому разі, на рівні ментальності (а не реальних ідеологічних та економічних засад) були справжніми, потреби створювати вигляд не мав ніхто з цієї пари.

Тепер ситуація була кардинально іншою: якщо виходити з пострадянської системи координат, і Віктор Ющенко, й Віктор Янукович є тими, кого ще 10 років тому звали „демократами” на противагу „комуністам”. Тільки Ющенко пропонує (чи, принаймні, вважається, що пропонує) західну модель демократії, тоді як Янукович – пострадянську, імітаційну. У даному разі головна суперечка точилася між такими ролями головних кандидатів: між Ющенком, який виступав у ролі новатора, й Януковичем, який асоціювався з роллю консерватора. (На минулих виборах суперечки точилися між ролями консерватора та реставратора.) Ці ролі, втім, не були й не є такими очевидними, як ролі головних кандидатів на минулих виборах. Вони не були й не є такими чіткими й зрозумілими. Вони не пропонували очевидних, беззаперечних переваг – адже не існувало й не існує дотепер реальних, так би мовити, речових доказів того, що новації Ющенка будуть кращими за консерватизм Януковича. Оце й відкривало необмежений простір для маніпулятивних технологій.

Що ближче було до виборів, то таких спецтехнологій ставало більше. Провідниками цих технологій були, звісно, засоби масової інформації, зокрема провладні. Навряд чи є потреба виділяти із загального ряду якісь конкретні з них із якимись конкретними публікаціями – за бажання кожен читач знайде вдосталь прикладів, адже йдеться про загальний інформаційний фон, що домінував аж до самої помаранчевої революції, а у східних регіонах, на рівні регіональних ЗМІ, домінує й дотепер. Варто зауважити, що, залежно від конкретної політичної ситуації, кожна з цих технологій то активізувалася, то гальмувалася – а деякі з них уже під час кампанії – після певного випробування – було знято з озброєння чи то як малопродуктивні, чи то під впливом ситуації. Утім, навіть якщо були зняті з озброєння, на певному етапі вони ретельно розроблялися й планувалися.

Дане викладення аж ніяк не претендує на перелік чи то дослідження всіх застосованих спецтехнологій – для того, напевне, знадобився б не один місяць ретельних досліджень, і результати цих досліджень навряд чи вмістилися би в одному академічному томі. Воно не претендує навіть на перелік найдієвіших чи найуживаніших спецтехнологій. А лише на згадування деяких із-поміж них.

Безумовно, найдієвішою медіа-технологією була технологія змішування, поєднання у провладного кандидата – Віктора Януковича – функцій кандидата в президенти та чинного прем’єр-міністра. Слід сказати, що технологія ця перебувала на самій межі закону. І в будь-якій демократичній державі після її застосування (а точніше, спроб застосування) було б не уникнути розслідування, яке мусило б відповісти саме на це запитання: чи ця технологія лише досягла небезпечної межі, за якою починається порушення закону, чи все ж таки перетнула цю межу й вийшла з правового поля. Так, закон дозволяв телебаченню та радіо (зокрема, державному) давати інформаційні повідомлення про діяльність Януковича як прем’єра. Але чи вкладалися в цю вимогу такі, наприклад, „інформаційні” повідомлення? З’їзд такого собі Соціал-демократичного союзу висуває Януковича кандидатом у президенти. Лідер СДС Сергій Пересунько виступає з довгою промовою, де каже, зокрема, що Янукович для України – це те саме, що Франклін Рузвельт для Сполучених Штатів Америки, Шарль де Голль для Франції та, якщо мені не зраджує пам’ять, Маргарет Тетчер для Великої Британії. І державні телевізійні та радіоканали дуже ретельно, практично слово в слово, цю промову переповідають. І майже так само „інформують” громадян ледь не про кожен із довгого переліку партійних з’їздів, що висували Януковича. Під час його поїздок регіонами – які мали статус робочих поїздок прем’єр-міністра – державне телебачення та радіо так само ледь не дослівно переповідали всі обіцянки, які направо й наліво роздавав глава уряду. Знаходилося місце для інформації про всі культурні заходи, що відбувалися чи то під патронатом Януковича, чи то на його підтримку. Інформація та, як водиться, була дуже детальною. А як розцінювати багаторазово повторені повідомлення про те, що Янукович не піде у відпустку, бо думає про державу? А тим часом про Віктора Ющенка інформація або зовсім ігнорувалася, або вміщалася в одне-два сухих речення. Висунув його кандидатом з’їзд Соціал-демократичної партії України (Юрія Буздугана)? Національне радіо обмежилося одним реченням. Відбувався в Києві пісенний фестиваль, який, судячи з афіш, фінансувався „Фондом 3000” (на афішах уточнювалося: фонд Віктора Ющенка). От як ви гадаєте, чи можна було – бодай технічно – схитрувати так, щоб повідомити про цю помітну подію, не згадавши лідера „Нашої України”? Виявилося, що можна: Національне радіо повідомило, що фестиваль відбувся завдяки... газеті „День”, на сторінках якої Святослав Вакарчук ще кілька років тому подав ідею такого фестивалю.

То невже всі ці люлі-поцілулі на адресу глави уряду не містили жодних ознак перевищення дозволених меж інформування? Чи було це справді лише інформування, а не агітування? Чи, може, навіть більше агітування, ніж інформування?

Паралельно з цією технологією аж до самого першого туру використовувалася технологія, яку можна назвати „Перший серед рівних”. Полягала вона в тому, щоб переконати українців: є головний кандидат у президенти – Віктор Янукович – і є ще купа дрібних і непрохідних. Інформаційні повідомлення про передвиборчу діяльність кандидатів складалася так, що левова частка часу діставалася Януковичеві, а вже після повідомлень про нього йшли коротенькі повідомлення – а дуже часто вони нагадували лише формальні згадки – про інших кандидатів, де Ющенко губився серед інших. Приводи для подання інформації про кандидатів час від часу виглядали не просто штучними, а неперевершено анекдотичними. Наприклад, те саме Національне радіо якось повідомило, що кандидат у президенти Микола Габер... дав інтерв’ю телебаченню. Мета цієї технології була очевидною – навіяти виборцям, що альтернативи Януковичеві немає, бо Ющенко – то один із рядових кандидатів і не більше від того. Не треба доводити, що таке подання інформації про виборчі перегони було дезінформуванням у чистому вигляді, бо мало на меті створити у виборців хибні, викривлені уявлення про стан речей.

Ці спецтехнології були, так би мовити, універсальними. А тепер пригадаймо деякі „партикулярніші” з них.

Отже, технологія перша: „Виконувач обов’язків Президента”. Урочисте перерізання стрічок до початку виборчої кампанії було безумовною прерогативою Президента Леоніда Кучми. Саме він їздив регіонами і здійснював „керування на місці”. Візити прем’єр-міністра доти не знаходили такого детального висвітлення у пресі. Із початком виборчих перегонів усе помінялося. Сталося те, що протягом останніх десяти років уявлялося неможливим: далеко не кожен випуск телевізійних та радіоновин узагалі згадував про Президента. Тим часом як Віктор Янукович перетворився на „ньюзмейкера” номер один. Саме він тепер їздив регіонами, саме він перевіряв діяльність найбільших підприємств і наводив порядок, саме він дарував лікарням апаратуру, а пенсіонерам – підвищені пенсії. „Віктор Янукович ознайомився з сучасним комплексом теплопостачання міста Рівного”, „Прем’єр-міністр України цікавиться книжковими новинками”, „Віктор Янукович перебуватиме з робочою поїздкою Вінницькою областю, де проведе нараду з адміністративно-господарським активом області й зустрінеться з професорсько-викладацьким складом та студентами Вінницького державного аграрного університету”, – от якими були провідні новини лише за кілька серпневих днів. Протягом кількох місяців ми тільки й чули про небачену активність і працездатність прем’єр-міністра. Власне, подібна активність прем’єра в Україні досі не мала прецедентів.

Унаслідок застосування цієї технології громадянам не лише навіювали думку про діяльного та енергійного кандидата в президенти, який дбає про людей (при тому, що головний опонент Януковича, не перебуваючи на державній посаді, не мав змоги відповісти йому тим самим). Людям навіювали, що Янукович уже взяв до своїх рук керування країною, він уже до виборів був де-факто президентом – хай навіть і не був ним де-юре. А, як відомо, коней на переправі не міняють; якщо прем’єр тільки-но увійшов у курс де-факто президентських справ, якось навіть соромно переривати його політ на самому початку. Тим більше, що Ющенкові ще знадобиться час, щоб увійти у курс справ, а Янукович у цьому вже обізнаний і, тільки-но його оберуть, одразу почне з реальних справ. Таким було головне послання до виборців за цією технологією. Власне, людям навіювали: виконувача обов’язків президента призначили й без вас, і єдине, що від вас потрібне – це затвердити його призначення.

Технологія друга: „Чемпіонат України з президентських виборів”. Довелося якось у розпал виборчої кампанії почути на Першому каналі Українського радіо аналітичну (не знаю навіть, чи потрібні в даному разі лапки) програму, де йшлося про стосунки Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Ющенкові не потрібна Тимошенко, а Тимошенко не потрібен Ющенко, бо обидва вони сильні політики й розуміють, що вони – конкуренти між собою, які грають на одному електоральному полі. А отже, кожен з них намагатиметься знизити шанси іншого на перемогу; вони – радше непримиренні суперники, ніж партнери. Жодного слова не було вимовлено про погляди обох, про їхні програми, про політичні позиції. Про те, власне, що Юлія Тимошенко не висунула своєї кандидатури, а підтримала Ющенка. Йде, мовляв, суто силове єдиноборство – й нічого іншого. Той самий підхід простежувався й у висловах Ганни Герман (хіба ви сумніваєтеся, що Янукович стане президентом?), і Віктора Медведчука (Ющенко ніколи президентом не буде). І в інших аналітичних програмах, де все було підведено до висновку: Янукович сильніший за Ющенка, Ющенко слабший за Януковича. Так, ніби йшлося про щось відсторонене, а громадянам пропонували хіба що робити ставки на тоталізаторі. Тут і сумнозвісний адмінресурс втрачав уже свою сумнівну з юридичного погляду якість: сильний Янукович зміг ним заручитися, а слабкий Ющенко – ні, тож так йому й треба – такою було послання цієї технології. Така технологія спонукала громадян посісти позицію сторонніх глядачів, а самі вибори перетворювала (чи то намагалася перетворити) на захоплююче шоу. Про те, що життя українців безпосередньо залежатиме від результатів виборів, їм радили не згадувати. А лише спостерігати: хто кого. Віддаленим наслідком такої „спортивної” технології могло бути не лише вболівання за сильнішого, а й бажання деяких виборців довести слабшому (тобто Ющенкові), що він таки слабший.

Технологія третя, яку було на короткий час досить потужно розкручено, а потім швидко й вельми незграбно згорнуто: „Лазаренко”. Здавалося б, Павло Лазаренко відіграв свою роль на минулих президентських виборах п’ять років тому. Тоді, здавалося б, влада взяла від нього все, що могла. Тоді людей запевнили: чому Україна така бідна? – бо Лазаренко вкрав гроші. Чому зарплати та пенсії такі низькі? – Лазаренко вкрав гроші. Таких запитань, на які пропонували одну й ту саму відповідь: „Лазаренко вкрав гроші”, – було безліч. Влада із радістю знайшла б для себе Лазаренка-біс і на ці вибори – саме на цю роль наполегливо пропонували (а точніше, проштовхували) Юлію Тимошенко. Але цього не вийшло – у такому масштабі, який був потрібен. Грали проти Тимошенко просто-таки ва-банк, іноді виходячи за межі елементарного здорового глузду (завдяки, зокрема, й цьому зробити з неї Лазаренка-дубль-два не вийшло). Зокрема, у скандалі з посередником Боровком надто непереконливим видавався момент, коли Тимошенко (за повідомленням інформаційних програм) – людина, без сумніву, з украй раціональним мисленням і без особливих „понтів”, коли начебто хабар не допоміг досягнути належної мети, вимагала у посередника, а не у судді, повернути гроші. Цей приписуваний їй учинок виглядав украй нераціональним – таким, що за будь-яких умов не сприяв поставленій меті повернення грошей. А отже, в дуже багатьох викликав сумніви щодо того, чи мав місце він насправді.

Та, виявляється, ім’я Лазаренка могло прислужитися ще раз. Протягом десь двох тижнів улітку екранами, ефіром та газетними шпальтами прокотилася була сенсаційна новина: Лазаренко перед виборами може повернутися в Україну! І тоді він розповість усе, що знає, й про всіх. Він поведе безкомпромісну боротьбу з режимом, який його так образив. І, цілком можливо, навіть візьме участь у президентських виборах. Отже, тремтіть, Ющенку й Тимошенко, ви – лише бліда тінь справжнього лідера опозиції. От приїде Лазаренко – й саме він стане головним супротивником кандидата від влади. Саме так мусили були розуміти цю новину виборці.

Не дуже помітною, далеко не однією з основних, але час від часу застосовуваною була четверта, досить цікава, технологія: „Партія веде”. Знову доведеться послатися на Перший канал Українського радіо. Якраз минулого літа воно відзначало свій ювілей, до якого власні програми підготували обласні державні радіокомпанії. Кожна з цих програм лунала по кілька разів. І в багатьох із них були рядки, щось на кшталт наступного: „Президент України Леонід Кучма накреслив для нас – і для журналістів, і для всіх громадян – шляхи, якими ми маємо йти. Це – шляхи зростання добробуту та європейської інтеграції. Нещодавно нашу область відвідав прем’єр-міністр України Віктор Янукович. Він дав завдання нашим підприємствам, усім нам, і ці завдання ми мусимо з честю виконувати. Нам окреслено дороговказ, і ми гідно пройдемо вказаний нам шлях”. І багато чого в такому ж дусі. Ні, безпосередньо про вибори там не було жодного слова. Але... Усі ці „накреслені дороговкази” повертали, просто-таки не могли не повернути слухачів у не забуту ще радянську систему координат. Коли не влада відповідає перед народом, а народ – перед владою. Коли влада є визначеною ледь не на Небесах даністю, і єдиними припустимими стосунками з нею для суспільства є слухняність та виконання владних наказів. Чи мають узагалі громадяни право обирати цю владу, обирати своїх поводирів? Сказала влада, що буде Янукович – тож хіба можна не послухатися?

Ще одну час від часу застосовувану технологію можна назвати „Погляд старшого брата”. Квінтесенцією її стала ситуація, коли на дореволюційному ще майдані Незалежності відбувся захід на підтримку Януковича. Якщо не помиляюся, це було за кілька днів до першого туру виборів, у день параду на Хрещатику та візиту до Києва багатьох високих російських гостей. Запам’яталася, зокрема, акторка та депутатка держдуми Олена Драпеко. Запам’яталася найперше через це, що в теленовинах її вперто називали Оленою Драпенко. Але хоч би як її називали – саме вона та її співгромадяни перетворилися на головних ньюзмейкерів того дня. Подивіться, що вам кажуть авторитетні люди з Росії, – таким був майже не прихований заклик теленовин, – вони знають, що кажуть. Казали вони, звісно, те, чого від них і чекали, – що треба голосувати за Януковича, що Україна та Росія мусять якнайтісніше об’єднуватися, виголошували інші тези із заведеного для російських гостей джентльменського набору. Якщо росіяни впевнені, що треба голосувати за Януковича й у жодному разі не за Ющенка, – то хіба можна знехтувати їхньою авторитетною думкою? Хіба можна йти всупереч цій думці? – таку думку навіювали інформаційні телепрограми. Посилання на думку російських гостей, з одного боку, були сумнівними з погляду закону – бо іноземним громадянам вести агітацію заборонено. А з іншого боку, українцям навіювали комплекс навіть не меншовартості, а відвертої неповноцінності: росіянам видніше, ніж вам. Відтак, українці, за задумом авторів технології, мусили засумніватися в тому, чи варто покладатися лише на власні уподобання та уявлення, – адже авторитетні старші брати, мабуть, більше знаються на подіях в Україні, ніж вони самі!

Нарешті, ще одну технологію можна кваліфікувати як „Безглузді вибори”. Надто вже педалювали інформаційні випуски як на телебаченні, так і на радіо тему політичної реформи. Коли залишалося кілька днів до осіннього голосування у Верховній Раді з питання внесення змін до Конституції (а як ми тепер знаємо, зміни ці не набрали тоді потрібної конституційної більшості), один із випусків новин на Першому каналі радіо повідомив про наступне (намагаюся викласти дуже близько): Верховна Рада вже ухвалила політичну реформу (саме так! – Б.Б.), а тому посада президента перетворюється на чисту формальність, на виключно церемоніальну посаду, від якої насправді нічого не залежить. Що мусили, за задумом творців цієї інформації, відчути слухачі? Що майбутні вибори не мають жодного вирішального значення, а тому не треба так уже ними перейматися. Не треба так уже принципово боротися за свій вибір – бо насправді він нічого не вартий. Ну стане президентом Янукович – ну й добре, не буде в тому нічого страшного. Навіть коли реформу було провалено, суспільству так само навіювали: не ухвалили тепер – то ухвалять узимку чи навесні. Однаково новий президент володітиме лише формальними повноваженнями й ні на що не впливатиме.

Аж ніяк не можна сказати, що згадані технології не завдали шкоди Ющенкові. А це ж були далеко не найбрудніші з тих, що їх було застосовано! На тлі приписуваного Ющенкові поділу українців на три сорти всі ці спецтехнології виглядають ледь не витонченими. Але чи не саме вони, серед інших причин, прислужилися зростанню рейтингу Януковича?

Наслідком цих технологій є не лише видобуті з нуля (згадаймо рейтинг Януковича рік тому!) більше 40% прихильників кандидата від влади – тепер уже влади колишньої. Їхнім наслідком є не лише міжрегіональна напруженість і нещодавні події в Донецьку, де люди – принаймні, багато з учасників донецьких акцій – цілком щиро прагнули відновлення нібито зневаженої справедливості. Багато разів під час розмов зі знайомими доводилося чути запитання: а навіщо було команді Януковича тягнути й тягнути з оскарженнями – адже, судячи з усього, нічого суттєвого вони однаково не здобули б і на виграш справи розраховувати не могли? У тому-то й справа, що головне завдання цієї команди, як видається, полягало вже не у відчайдушних спробах виграти вибори. Відчайдушність цих спроб було націлено на інше – посіяти серед своїх прихильників зневіру у легітимності нової влади. А ще – зневіру у правосудності рішень, що виносить Верховний суд України, зневіру в його незаангажованості. Це – міна, закладена під Україну, яка може вибухнути невідомо коли, невідомо де й невідомо з якою потужністю. Це – спроба відвести, відвернути увагу від того, чому явка виборців на Донеччині під час голосування знизилася на 13% порівняно з календарним другим туром. Спроба закласти серед значної частини суспільства апріорне невдоволення (а може, й налаштованість на активний протест?) у разі, якщо цивільно-правове розслідування обставин фальсифікації календарного другого туру виборів переросте у повноцінну кримінальну справу з можливими відповідними наслідками. Нарешті, відлуння саме цих технологій ми бачили ще кілька днів тому, коли цілком робоча, звичайна – й до того ж, достатньо відкрита – ситуація вибору кандидатури нового прем’єр-міністра – із відповідною конкуренцією декількох кандидатів – подавалася як ледь не доказ розбрату, що нібито запанував у лавах переможної коаліції. Подавалася як доказ нібито нерішучості Ющенка. Принаймні, коли раніше завжди кандидатуру нового прем’єра діставали, мов з мішка, й вона завжди виявлялася для всіх сюрпризом – така ситуація вже стала сприйматися як нормальна й єдино можлива. Тож, зараз темників, нібито, не було. Ситуації, яка справді змусила б поставитися до переможців виборів критично, – не було так само. То чи не спрацювала в журналістів вироблена протягом багатьох років звичка „мочити” Ющенка та його оточення, підверстуючи під це будь-який, бодай малозначущий, факт?