Дива в реальному житті не трапляються, й навряд чи могли офіціозні канали раптом стрибнути вище від голови. Але десь усе ж жевріла надія: а раптом? А може? Усе ж таки, другий тур. Момент істини. На наших очах робиться історія. Ні, таки не можуть. Дива не сталося.

І без того дивне наше інформаційне телебачення показало себе в післявиборчу ніч в усій своїй красі. Ми спостерігали, можна сказати, квінтесенцію вітчизняного ТБ. Зупинивши свій вибір на Першому національному та „1+1”, я спочатку не надто сміливо користувався перемикачем. Усе боявся: а раптом пропущу щось надто важливе? Якусь цікаву думку чи повідомлення про якийсь цікавий факт. Потім почав перемикати канали сміливіше – тоді, коли зрозумів, що, намагаючися дослухати будь-яку студію до кінця, ризикую прокинутися вранці не в своїй постілі, а в кріслі перед увімкненим телевізором. І, нарешті, зрозумів: будь-який з цих двох каналів може вмикатися й вимикатися в будь-який момент, і цілісність сприйняття від того жодною мірою не постраждає. Бо на екрані можуть бути різні обличчя, в тому числі й представники від різних політичних сил, ті обличчя можуть промовляти різні слова, навіть ці слова можуть стосуватися різних аспектів виборів чи взагалі не виборів, а інших різних тем. Але все це не має жодного значення. Оскільки основние змістове навантаження містилося не в словах і не в іменах тих, хто їх промовляв. Навантаження це полягало в загальній тональності, яка мусила переконати глядачів, по-перше, в тому, що Янукович, без будь-яких сумнівів, виграв, і інакше й бути не могло, а по-друге, в тому, що він хороший, а Ющенко поганий. Переконати, власне, на гіпнтотичному рівні, на тому рівні, на якому не діють ані аргументи, ані тверезі міркування, ані логіка. На якому діє сама лише підсвідомість. Цьому міг би позаздрити сам Кашпіровський. Якщо це й був марафон, то – марафон сонних марафонців. Марафон равликів – равликів як за швидкістю, інтенсивністю промов, за темпом розвитку сюжету, так і за „глибиною” висловлених думок. Саме такі темп та ритм – на межі сну й пильнування, з монотонними, інтонаційно безбарвними промовами, з нескінченним повторюванням одного й того ж самого, без найменшого натяку на емоції та емоційність (ніби й не відбулося події, що мала сколихнути цілу країну), без найменших сплесків, узагалі без нічого, за що б чіплялася увага, – саме такі темп та ритм якнайбільше відповідають завданню вимкнути свідомість глядачів, вимкнути їхнє мислення. Телемарафон, фактично, був не шоу, а кількагодинним сеансом гіпнозу. Це стосувалося післявиборчої ночі й до певної міри на „1+1”, де В’ячеслав Піховшек докладав усіх зусиль, аби досягнути зовнішнього вигляду оживляжу, й повною мірою на УТ-1, де оживляжу не прагнули й влаштували, по суті, розмову на кшталт тих, що їх ведуть удома за чашкою кави, аби хоч чимось пожвавити час, й які нікого ні до чого не зобов’язують, бо нікого по-справжньому не цікавлять. Глядачі, звісно, мали повну можливість вимкнути телевізори, позбувшися нескінченного товчення води в ступі (що, врешті-решт, і робили), але інтрига підрахунку результатів змушувала багатьох дивитися оце снодійство, наскільки дістане сил.

Вирізнялася на загальному тлі програма „Підсумки. Вибори” ТРК „Ера”. Жвава, оперативна, насичена, а іноді й перенасичена емоціями програма. Постійні включення кореспондентів з регіонів, із київського майдану Незалежності та з ЦВК. Детальний репортаж про те, як у Глухові затримали знімальну групу, та про те, як у цьому місті змушували студентів голосувати за кандидата від влади. Тривожні повідомлення про пересування військових підрозділів до столиці, виступи представників силових відомств, які закликали своїх колег не йти проти народу. Щоправда, показувати цих людей, що ризикували щонайменше своєю кар’єрою, в обличчя та називаючи їхні імена особисто имені здалося перебільшенням. Утім, ці люди самі на те погодилися, а іншого способу зробити їхні заклики дієвими, можливо, не було. Ведучі Руслан Поліщук та Юрій Торопчинов зробили свою програму динамічною. І хай навіть включення кореспондентів у регіонах часто не мали картинки, а супроводжувалися портретами тих кореспондентів на тлі абстракцій, що рухаються – в даному разі такий „радіомовний” підхід був, видається, цілком виправданим, бо дозволяв оперативно давати інформацію.

Значний відсоток часу програми посів перелік порушень, які спостерігалися під час другого туру, із конкретними прикладами. Розмах порушень не дозволяє вважати вибори чесними й істотно вплине на результат, – про це таким саме чином не вели мову ані „Плюси”, ані Перший національний. Ім’я того, хто мав виграти від цих порушень, здебільшого не називали, але воно було зрозумілим. „Ера” спонукала глядачів мислити та співпереживати – робила, власне, те, до чого й покликані засоби масової інформації, й що стало на українських екранах рідкістю.

На відміну від „Підсумків” після першого туру виборів, тепер ерівці не приховували того, що симпатизують Вікторові Ющенку й уболівають за нього. Вони навіть не намагалися продемонструвати свою відстороненість. З одного боку, це відбилося на збалансованості: серед усіх гостей студії лише Сергій Тігіпко представляв Януковича. З іншого боку, журналісти досягли ефекту єднання з глядачами, вони переживали разом із глядачами, раділи, сумували та обурювалися разом із ними. „Ми – представники того самого народу, того самого суспільства, що й ви, нам так само, як і вам, болить його доля”, – таким було послання ерівців своїй аудиторії. Був, можливо, в однобічності й суто практичний бік: час ефіру „Ери” дуже короткий. Оскільки ж ця телекомпанія була чи не єдиною доступною переважній більшості українців, яка знайомила їх із позицією команди Ющенка, то, можливо, якраз доречним було віддати бодай цей не такий великий час у виключне розпорядження опозиції. У країні тотально викривленої інформації формальні закони та норми у вирішальні часи втрачають свій сенс, а збалансованість формальна та збалансованість справжня мають між собою дуже мало спільного.

Якраз суто формальної збалансованості демонстративно прагнув В’ячеслав Піховшек на „1+1”. Проте, можливо, на моє суб’єктивне сприйняття, виникало від цього зовсім інше враження: подивіться на збалансованість і відчепіться. У студії були розвішені транспаранти обох кандидатів. Гості також перебували у студії парами – один від Ющенка, інший – від Януковича, й ведучий повсякчас показував, як він дбає про рівність часу, наданого кожному з гостей. Щоправда, останній гість – Валерій Коновалюк від Януковича – був у гордовитій самотності й вів із господарем студії діалог однодумців. Мовляв, дискусії дискусіями, збалансованість збалансованістю, а на виборах переміг і мусив перемогти Янукович. Саме такий сенс тільки й могла мати оця от залишена насамкінець безальтернативність. Варто, до речі, зауважити: коли оцю от „переможну крапку” було поставлено, офіційні результати виборів були відомі за підсумками підрахунку лише менше половини протоколів. То що ж, „Плюси” знали заздалегідь, який результат виборів буде офіційно оголошено? До речі, ті самі „Плюси”, як і УТ-1, повсякчас згадували про святкування перемоги Януковича в Донецьку, яке розпочалося ледь не одразу після закриття виборчих дільниць. Здавалося б, що мусять робити люди, які вболівають за Януковича, в цей момент? За нормальною логікою, відповідь є очевидною: із нетерпінням очікувати звісток від ЦВК – тим більше, що результати першого туру аж ніяк не давали впевненості в перемозі їхнього кандидата. Але ні – люди відправилися святкувати, артисти розпочали святковий концерт на честь переможця. То що ж, ці люди точно знали, що за будь-яких умов буде зроблено так, що саме їхній кандидат переможе? І оця от зроблена за будь-яких умов перемога їх цілком влаштовувала? Вони були впевнені, що будь-які засоби для того підходять? Сумно це. Не хотілося б образити донечан, але таке от передчасне святкування дуже вже спонукає сформулювати це так: у Донецьку святкували те, як вдало вони всіх надурили. Фанфари з цього приводу на загальнонаціональних каналах виглядали, м’яко кажучи, не надто красиво.

Але повернімося до „плюсів”. Попри антуражну збалансованість, попри наявність у студії опонентів, дискусій, за великим рахунком, не виходило. Нецікавими вони були. Причина того є дуже простою: пан Піховшек постійно змушував гостей припинити гострі теми, та ще й сам не стримувався від коментарів. Фактично, він виступав не як модератор, а як учасник, сторона дискусії. Підігруючи представникам влади. Суперечки, відтак, виходили нерівними – двоє проти одного. У дискусії Анатолій Гриценко – Михайло Погребінський Піховшек відверто переривав Гриценка. У парі Юрій Костенко – Дмитро Табачник він повчав Костенка – відповідно, глядачі мали віддати перевагу Табачникові. Глядачів тішили включеннями зі штабу Януковича. Побачити включення зі штабу Ющенка мені не пощастило. Хоча, панові Піховшеку варто подякувати. Бодай те, що ми побачили й почули опозиційних політиків на цьому каналі – то вже великий плюс. А Юрій Павленко, попри потужні зусилля ведучого, виглядав-таки безумовним переможцем у парі з непереконливим і якимось інфантильним Тарасом Чорноволом.

Перший національний, як завжди, не витрачав зусилля навіть на антураж. Уся збалансованість обмежилася запрошенням до студійного круглого столу народного депутата від СПУ Валентини Семенюк, незаангажованого вченого-психолога та політолога Вадима Карасьова. Утім, навіть найдовші їхні виступи у порівнянні, скажімо, з лекціями головного редактора газети „2000” Сергія Кичігіна (який, до речі, доводив, що після першого туру українські ЗМІ стали ледь не взірцем збалансованості) виглядали як коротенькі репліки. До того ж, за всієї поваги до пані Семенюк, вона – не найкращий публічний промовець. Узагалі ж, круглий стіл на УТ-1 залишав якесь дивне враження: ніби й мова йде про вибори, й про важливі речі, але... от якось ніби не про те, про що хотілося б. Інтриги немає, ніби там десь підрахунок голосів проходить сам по собі, а круглий стіл у студії – сам по собі. Щось таке навколо виборів. Про деталі та подробиці, про якісь непершорядні речі. А от про головне, про те, що хвилює суспільство – ніяк. Із того, що відбувалося в студії, аж ніяк не можна було зрозуміти, якого масштабу напруження панує в суспільстві. Ніби й голосування, й підрахунок голосів – то така собі рутинна й суто формальна, ледь не бюрократична процедура, й не більше від того.

Ведучі, власне, не приховували своїх симпатій до Януковича, а синхрони Тігіпка та включення зі штабу синьо-білих розважали глядачів із гідною заздрості постійністю. Якщо згадувалася думка спостерігачів – то лише від СНД. Цікаво, що, коли давали репортаж про прес-конференцію тих спостерігачів в Українському домі, на адресоване до журналістів прохання задавати запитання не відгукнувся жоден журналіст! І це теж побачили глядачі Першого національного. Лунали й справжні оди Віктору Януковичу особисто та очолюваному ним уряду – причому зовсім не від членів його штабу.

І цього разу Перший національний запропонував декілька своїх інформаційних родзинок, що цілком претендують стати новим словом, новими ноу-хау в журналістиці. От, мабуть, найталановитіша з них – німий синхрон. Тобто, показують народного депутата від „Нашої України” Ключковського, він тримає мікрофон і щось у нього каже. Але звукоряд не вмикають, і замість слів самого Ключковського ми чуємо переказ і коментування його слів кореспондентом. Ну хіба це не гідний відзнаки винахід? Ще один винахід, застосований, зокрема, до Олександра Мороза: запитання, що вже містять відповідь чи наштовхують на неї, або дискусійні питання, що уводять від головної теми, від гострих проблем. Ще один винахід – документальний фільм про вибори у Старих Петрівцях. Чесно кажучи, з радянських часів я вже й забув, що існує такий жанр – радянський документальний фільм. Цій замальовці цілком підійшла б назва, скажімо, щось на кшталт „Підрахуємо голоси достроково!” чи „Даєш понадпланові голоси!”. Якби вибори були влітку, фільм цей неодмінно мусив би початися – бо стилістика жанру не дозволяла б нічого іншого – з трударів-комбайнів, що, мов кораблі, розсікають безкраї пшеничні поля, з рясно вкритих яблуками та грушами гілок, що їх плавно гойдає вітер, із молочних рік, що їх створюють натруджені руки доярок. Оскільки ж вибори були взимку, від усього цього довелося відмовитися. Але це не завадило авторам натхненно розповідати про напружені трудові будні голови дільничної виборчої комісії, про його нелегку та самовіддану працю на благо рідної Батьківщини, заради її миру та спокою, щастя та процвітання, про вибори президента у такій собі країні Школярик. Президент цієї дивовижної країни – учениця одного з молодших класів місцевої школи – натхненно розповідала, як добре в їхньому селі живуть люди, як турбуються про них рідні партія та уряд... ой, даруйте, лише рідний уряд, а на неординарне та винахідливе запитання, ким вона хоче стати, коли виросте, радісно відповіла: президентом України! У кожного юного українця є реальна можливість стати президентом, бо широка страна моя родная, – щось дуже подібне патетично промовив голос за кадром, і на цьому фільм завершився. Цілком відповідала жанрові й музика за кадром: підозрюю, що її просто поцупили з якогось монументального докфільму років так 1950-х про якісь чергові будови комунізму. Бо таких шедеврів уже років сорок як композитори не пишуть, і навіть у сімдесятих роках минулого століття вони здавалися архаїчними, з іншої епохи. Якщо ж я помиляюся, й не перевелися ще на нашій землі шедевротворці, а музика ця датована 2004 роком – щиро прошу мені вибачити.

Цікава знахідка стосувалася порушень на користь Віктора Ющенка, про які наполегливо твердили на Першому національному. Один чоловік у Тернопільській області намагався проголосувати за двома паспортами – внутрішнім та закордонним. От яке грубе порушення! – мусив, напевне, переповнитися праведним гнівом глядач. Але якщо той конкретний чоловік нечесний – то до чого тут Ющенко? Хіба серед прихильників Януковича – носії самих лише чеснот, без жодної вади? А як, до речі, той чоловік намагався проголосувати: хай у нього два паспорти, але ж є списки виборців! Та й саме слово „намагався” промовисте: коли він лише намагався, то, напевне, йому таки не дозволили? То сталося порушення чи не сталося? Бідолашні люди – шукали, мабуть, промовистіші, переконливіші приклади, та так і не знайшли їх? Демонстрували по УТ-1 і фрагмент програми 5 каналу – той, де дискутували Тарас Чорновіл та Юлія Тимошенко. От тільки Чорновола показали, а Тимошенко – ні. Що вона йому відповіла, чи визнала його аргументацію слушною – це так і залишилося невідомим.

Зайшла мова й про те, що „Наша Україна” нібито нагнітала пристрасті, поширюючи припущення про можливість убивства Віктора Ющенка. Із довгими й наполегливими закликами цих пристрастей більше не нагнітати. От тільки диво: зважаючи на загальну ситуацію з монополізованими ЗМІ, нашоукраїнські перестороги так і не набули широкого суспільного резонансу. А от тоді, коли їх витягнув на світ Божий Перший національний, вони стали загальновідомими й посіяли-таки тривогу. То хто ж нагнітає пристрасті? Квінтесенцію ми побачили, мабуть, тоді, коли 23 жовтня стався інцидент у ЦВК із охороною та народними депутатами від опозиції. Ведучі отримали першу, ще дуже непевну інформацію, про що вони так чесно й сказали: надходять повідомлення, нібито щось таке сталося. І тут само: давайте проаналізуємо ситуацію. Тобто, жодні подробиці невідомі, невідомо ще взагалі, що точно сталося й чи справді сталося, а вже „давайте проаналізуємо”! Ну і насамкінець зовсім уже ірраціональне: під час круглого столу на Першому національному Перший національний було звинувачено... у незаконній агітації за Ющенка в переддень виборів!

Від початку до кінця лунали кілька тверджень, що перетворилися на справжній лейтмотив телевізійної ночі після виборів. Лунали вони й на Першому національному, й на „1+1”. По-перше, мову вели так, ніби переможець уже відомий – Віктор Янукович. Порушення відбувалися нібито на користь Ющенка й переважно в Західній Україні. Ющенко від самого початку робив ставку на силовий захват влади. Прихильників Ющенка нібито зомбіювали, й узагалі агітація лідера „Нашої України” являла собою суцільне зомбіювання. Якщо після першого туру провідною думкою щодо екзит-полів була їхня нібито незначущість, якещо тоді їх відверто лаяли, то тепер тактика змінилася: ми чули наукоподібні малозрозумілі пояснення, які не підводили ні до якого висновку. Популярною була тема „вибори закінчено – забудьте”: мовляв, треба погодитися з результатами ЦВК, хоч би якими вони були, й не збурювати народ. Наголошували на необхідності переговорів між сторонами. Чи не виглядало це як бажання запропонувати Ющенкові якусь неблаговидну угоду? Знову нагадали нам про політреформу. Один аргумент був справді цікавим: от якби ухвалили ту реформу, то й під час цих виборів усе було б спокійненько й без жодної напруги. Воно й зрозуміло: проблему передання влади в надійні руки було б вирішено в тиші кабінетів, без привертання до неї зайвої уваги. Америка ставиться до України як до майбутньої колонії, нахабно втручається у внутрішню політику, – ці слова Кичігіна на УТ-1 якнайкраще позначають ще одну провідну тему. Ще один лейтмотив – про буцімто залякування суспільства, шалений тиск із боку опозиції. Про події на майдані Незалежності згадували лише негативно. Глядачів переконували, що на майдані – лише діти, невідомо якими підступами, ледь не силоміць затягнуті туди. В Україні, як нас переконували, надмірна політизація суспільства: замість перейматися своїми приватними проблемами, люди цікавляться політикою, виборами, активно щось відстоюють і чогось вимагають. (А мусили б, напевне, голосувати, за кого скажуть?) От навколо цих тем так чи інакше і крутилося все обговорення.

Найсильнішим враженням від перегляду телемарафонів стало те, що програми ці були повністю передбачувані. І, хоч би що сталося, можна було наперед передбачити, що, про що й як казатимуть з екрану.