П'ятого січня найбільшому мислителю сучасності, парадоксальному герменевту і філософу, письменнику та публіцисту Умберто Еко виповнилося 80 років. Незадовго до ювілею він опублікував свій новий роман - «Празький цвинтар». Роман, який уже став сенсацією і скандалом, викликавши як схвальні рецензії, так і звинувачення в антисемітизмі.

Проте я не хотів би акцентувати саме на літературній діяльності Еко. Для мене його ювілей - нагода повернутися до теми, якої Еко торкнувся у виступі в Сенаті італійського парламенту 1995 року на слуханнях, присвячених питанням преси в Італії та у світі, а якщо ширше - журналістиці. Еко відкриває нову сторінку у філософії - філософію інформаційного суспільства. Його промова «Про пресу» вже є класичною й доволі універсальною - незважаючи на те, що приклади, на яких базується ця промова, взято переважно з італійської та американської журналістики. Зрештою, Карл Маркс базував свою теорію на німецькій, французькій та англійській соціології, але ідеї, розвинуті ним, охопили практично всю планету.

Промова «Про пресу» стала важливим моментом для італійської журналістики. Промову цитували, вивчали, довкола неї велися дискусії. Зрештою, 1995 року світ уже стояв на порозі переходу до нових носіїв інформації і до появи нових тенденцій у журналістиці. Еко не лише прогнозував, що «майбутнє, поза сумнівом, за інтернетом», але й спрогнозував основні тенденції нової епохи. Нагадаю: в Україні на той час ще не було інтернет-видань, світ лише стояв на порозі усвідомлення можливостей технічної новинки. Еко ж каже про сильні і слабкі сторони нововведення.

«З розвитком інформатики та інтерактивного телебачення в недалекому майбутньому кожен із нас зможе випускати і друкувати у власній квартирі, натиснувши кнопку дистанційного керування, власну щоденну газету, куди він підбере матеріали з мільйона комп'ютерних джерел. Це буде смерть щоденних газет... Але така домашньої випічки газета здатна говорити лише про те, чим читач і раніше цікавився, і виключає споживача з усього обороту новин, суджень, пересторог, необхідного для оформлення його світогляду. Не гортаючи газет від початку до кінця, читач втрачає новини несподівані та небажані. Так виділиться еліта високоінформованих споживачів, які знають, звідки й коли потрібно отримувати інформацію, і залишиться маса інформованих люмпен-пролетарів, які бажають знати обставини народження в їхньому районі двоголового кабана, але не знають, що діється на планеті».

Розшарування на «еліту» й «інформаційних люмпенів» - ось перспектива, яку прогнозував Еко. Зрештою, минулорічна Арабська весна, якій так багато уваги приділялося романтиками інформаційної епохи, була не чим іншим, як першим бунтом інформаційних люмпенів, першою спробою повстання інформаційного пролетаріату, зорганізованого за допомогою інформаційних технологій та соціальних мереж. Цю тему сподіваюся розвинути в окремій статті, присвяченій міфології бунтів у соціальних мережах.

Ювілей Умберто Еко - ще одна можливість замислитися про стан української журналістики, про основні тенденції в ЗМІ України, про стереотипи й перспективи. Фактично наведені нижче роздуми навіяноі черговим прочитанням промови Еко в Сенаті.

Головний міф нашого часу - відсутність в Україні свободи слова. Або, принаймні, низький індекс цієї самої свободи слова - за доволі сумнівними методиками визначення цих самих індексів.

Чи справді в Україні є суттєві обмеження свободи слова? Переконаний - немає. Чи є факти переслідування журналістів? Чи є факти вбивств чи побиття журналістів за їхню професійну діяльність? Скільки фактів закриття видань владою? Скільки фактів звільнення і переслідування журналістів на вимогу влади? Факти цензури? Очевидно, поодинокі випадки можна знайти. Але питання: чи ці факти є елементами системи? Чи мають вони системний характер? Відповідь очевидна: ні, не мають.

Споживач інформації в Україні може за бажання отримати трактування однієї й тієї ж події з кількох джерел - і при цьому скласти своє уявлення і своє розуміння ситуації. Журналіст, погоджуючись працювати на телеканалі чи у виданні з певною редакційною політикою, заздалегідь приймає умови цієї політики й розуміє, в якій команді він працює і як використовує інформацію. Інтернет, про розвиток якого казав Умберто Еко 17 років тому, став гарантом свободи слова. Але водночас саме поняття «свобода слова» перетворилося на фетиш і сприймається некритично - майже так само, як сто років тому на фетиш перетворилося поняття «визволення праці». Спекуляції довкола поняття «свобода слова» стали звичним явищем і поступово перетворюються на інструмент політичного впливу і формування масової свідомості.

Натомість «свобода слова» прикриває цілу низку вад, які існують у сфері ЗМІ. І в Україні ці вади процвітають усе більше і більше, перекочувавши із преси на телебачення, а відтак - в інтернет.

Перша й головна вада - тенденційність. Журналістика бавиться в опозиційність. Бути опозиціонером на шпальтах газет чи в інтернет-середовищі стало правилом хорошого тону. Радикалізм передбачає, що писати позитивно про владу - не комільфо. Бравада («ось які ми сміливі: відверто написали про те, що президент - козел») підміняє суть. Навіть якщо влада зробила правильний крок, усе одно потрібно написати, що президент - козел. І не визнати очевидної речі.

Україна не пережила до кінця Помаранчевої революції, одним із елементів якої була і революція інформаційна. Журналісти масово повірили в помаранчевий процес. Для них Помаранчева революція не скінчилася на підсвідомому рівні. Як для ветеранів В'єтнаму чи Афганістану не скінчилися бойові дії. Постафганський синдром журналіста - ветерана Майдану викликає специфічне сприйняття дійсності. З одного боку, хочеться боротися за справедливість. З іншого - Янукович і Партія регіонів, які у 2004 році були «ворогами», й далі сприймаються як вороги. Ющенко і «любі друзі» - зрадники. Тимошенко й Луценко - «свої», бо й далі юзають «ідеали Майдану», та ще й постраждали від «ворогів» і «зрадників». Жодна аргументація не здатна переконати «ветеранів» і зруйнувати їхні стереотипи - якими б не були факти й аргументи протилежної сторони.

Така собі опозиційність заради опозиційності іноді призводить до кумедних випадків. Будь-яка обмовка Януковича одразу ж викликає шквал насмішок та кпинів. Обмовки Тимошенко зазвичай залишалися майже непоміченими. У 2007 році прем'єр Тимошенко відвідує Черкащину і губернатор Олександр Черевко патетично промовляє: «Вітаю Вас на землі славного Богдана!». Тимошенко нічтоже сумняшеся відповідає: мовляв, я знаю, які сильні позиції в регіоні в Богдана Володимировича Губського. В пресі - мовчанка. Уявіть, якби це сказав би Янукович. Інший приклад: Тимошенко привітала місто Чернівці з 600-літтям і у вітальному адресі написала: «Як сказав Великий Каменяр, "я єсть народ, якого правди сила..."». Що було би, якби Тичину і Франка переплутав Янукович? Я вже не кажу, що тричі впіймана на плагіаті Тимошенко плагіатором не вважається...

Зрештою, вона перебуває в ув'язненні, тож не варто бити лежачого. Прошу пробачення в тих, хто вважає її героїнею й кумиром - я лише навів приклади тенденційності. Янукович є об'єктом для критики апріорі. Не тому що він недовчений, неграмотний, неадекватний, а тому що для значної частини цього середовища він чужий. Оточення Тимошенко не моральніше за оточення Януковича. Але воно експлуатує міфологію Майдану, а регіонали - ні.

Ще один приклад тенденційності - свідоме перебільшення у ЗМІ одних подій та ігнорування інших. Приклад: СБУ почала боротьбу з нелегальним бізнесом, суть якого зводилася до сприяння нелегалам із країн Африки та Азії в отриманні українського громадянства. За останні роки кількість виданих українських паспортів громадянам екзотичних країн сягнула кількох тисяч, сам процес було поставлено на потік. До афери були причетні один із колишніх високопосадовців та людина, що називала себе правозахисником. Удар по корупційній машині викликав справжній ажіотаж в опозиційних ЗМІ: «Влада розпочала репресії!». Сотні публікацій, виступи на захист, круглі столи тощо - одним словом, створення інформаційної хвилі.

Натомість подія іншого ряду, «з іншої опери». Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко в січні відвідав Мексику. Підписано низку важливих угод, забезпечено суттєвий прорив в економічному просуванні українських інтересів у Латинській Америці. Мова про мільярдні контракти. Проведіть звичайний моніторинг інформаційного простору. Чи багато аналітичних, дискусійних матеріалів на цю тему? Чи взагалі когось цікавить Мексика та Латинська Америка? Звісно ж, легше робити сенсацію, ніж аналіз. Легше вдаватися до скандалу, ніж до позитиву.

Друга вада - це безособовість, знеособлення, до якої прагне журналістика. Це протилежне щодо тенденційності явище. Все це відбувається під маркою об'єктивності. Але при цьому робота журналіста перестає бути творчою. Він перетворюється на збирача коментарів - іноді коментарів відвертих дилетантів (до яких відношу часто й себе, бо чи маю я право коментувати питання юриспруденції чи економіки, коли на цьому наполягають «збирачі коментарів»). Підводка - бекґраунд - опис події - коментар «за» - коментар «проти» - висновок. Стаття готова. Лекало на всі випадки. Журналіст перетворюється на ремісника. Він не вкладає у статтю душу - йде банальний «вал». І все це - під маркою «західних стандартів журналістики», «кодексу BBC».

Плювати я хотів на кодекс BBC! Я хочу бачити текст живої людини з живими переживаннями, з вивченням питання, із заглибленням у суть. Я хочу бачити професійний суб'єктивізм журналіста! Переконаний - цього хочуть тисячі інших читачів. Журналіст нового покоління перестає бути майстром слова. Він перестає формувати думку. Він - банальний медіатор. Ви здатні уявити Юлію Мостову чи Сергія Рахманіна, які збирають чиїсь думки, аби сформувати з них статтю? Ви уявляєте, щоби Віталій Портников був об'єктивним? Його цінують саме за суб'єктивізм у судженнях, за парадоксальність думки. Я може не погоджуватися з Портниковим чи Рахманіним, я можу подумки дискутувати з ними - але я не можу не аплодувати їхнім текстам. «Четвертий концерт Рахманіна», опублікований 1999 року, чи «Есть у оппозиции начало, нет у оппозиции лица» (2000 рік), написані Сергієм Рахманіним, я цитую цілими абзацами й досі. Чи цитуватиму я написаний за західними стандартами «правильний» текст? Чи будете його цитувати ви? Чи залишиться він у пам'яті не те що нащадків - у вашій пам'яті після чергового горнятка кави?

Третя вада - низький інтелектуальний рівень значної частини текстів. В Україні близько двох десятків журналістів пишуть високоякісні, інтелектуальні тексти. З цих журналістів половина мешкають у Києві. Ще половина - в регіонах. А скільки у нас факультетів журналістики? Скільки щорічно випускників отримують дипломи? Чи потрібна Україні така кількість журналістів?

Проблема полягає ще й у тому, що нинішня журналістика не має стійкого фундаменту: журналісти починають творити «від себе», навіть не здогадуючись, що до них людство створило велетенський пласт культури. Імператор Цін Шихуанді наказав вилучити по всьому Китаю і спалити на велетенському вогнищі всі книги і рукописи, аби історія починалася з нього. Якби він жив у сучасній Україні, йому не треба було би докладати надмірних зусиль.

Четверта вада - дефетизм. Російською мовою - «пораженчество». В українській мові немає вдалого і стійкого відповідника, хоча словники пропонують форму «пораженство». Тобто, відверте бажання поразки своєї країни, своєї влади, свого уряду. Зловтіха від програшів на зовнішній арені та невдач в економіці. Програмування заздалегідь негативного результату. «Ура! Європа не парафувала Угоди про асоціацію!». «Ура! Свято! ЄС прийняв жорстку резолюцію по Україні!». «Хай живе депутат N, що вимагає санкції проти України!». Це патріотизм? Це дебілізм, помножений на мазохізм. «Я можу ненавидіти свою батьківщину, але я не дозволю, щоби ці почуття поділяв зі мною інородець», - здається, так казав класик?

«Наш обов'язок - бути оптимістами» - казав герой Еріха Кестнера. Звісно, бути оптимістами в нинішній ситуації важко. Але бути патріотами - якщо не обов'язок, то, принаймні, правило бонтону.

П'ята вада - хуторянство. Містечковість. Ми закриваємося від світу у своєму вигаданому світі, де найбільша проблема - справа Тимошенко. Ми не бачимо, що є глобальніші проблеми (світ на порозі велетенських змін і катаклізмів, тектонічні зсуви в економіці тощо). Ми не помічаємо революцій та переворотів, зсунення центрів упливу. Так само ми намагаємося не помічати дрібніших, соціальних проблем. Натомість тема номер один - чи є фен у камері Юлії Володимирівни. Тема номер два - скільки грошей узяв Забзалюк у Рибакова. Тема номер три - чи гей Ляшко. Номер чотири - чи єврей Яценюк. Час від часу ці теми міняються місцями за значущістю.

Проведіть експеримент. Запитайте в сотні громадян України, хто такий Мітт Ромні. Або Ньют Ґінґрич. Або ближче - хто така Кетрін Ештон. Список можна розширювати - додавати туди Ху Цзінтао, Ахмедінеджада, Бердимухамедова, Кемерона, Монті... Результат буде один і той самий: громадяни не знають, що робиться за межами України. Про близьке зарубіжжя знають зовсім трішки. Конфлікти в різних точках планети сприймають як щось віддалене й таке, що їх не обходить.

Але ж ми живемо у глобальному світі! Світі, де немає речей, які би не стосувалися всього людства. Війна в Лівії завтра обертається лихоманкою на світових біржах. Смерть Кім Чен Іра б'є по стабільності валют на протилежному кінці планети. Небажання журналіста заглиблюватися в проблеми глобального характеру призводить до того, що ці теми подають споживачам інформації як другорядні. «Навіщо вам та Ангола з її розвитком економіки? Навіщо вам та Бразилія? Краще поговорімо про те, скільки валіз Тимошенко привезла з собою із Лук'янівки в Качанівку. Або обговорімо переваги костюмів Zilly над Brioni - чим не міжнародна тематика?»

А попри те практично повз увагу загалу пройшла тема головування України в Раді Європи чи так само проходить тема головування нашої держави в Центральноєвропейській ініціативі. Не цікаво? Нецікавих тем не буває. Є небажання або невміння їх подати.

Шоста вада - відсутність аналізу. Перенасиченість інформаційного простору інформаційними повідомленнями призводить до того, що часто вигадану подію може бути прийнято за чисту монету (хоча при навіть побіжному аналізі стає зрозуміло: вона не могла мати місця взагалі). Минулого року італійський журналіст, який мешкає в Україні й не приховує відвертих симпатій до однієї з політичних сил, написав в одному з видань про те, що уряд Японії провів аудит діяльності уряду Тимошенко і не знайшов жодних зловживань. Чомусь про цю новину повідомило італійське видання. І не просто видання, а орган гільдії міланських виноробів, де цей журналіст веде свій блог. Після цієї публікації практично всі українські видання написали про аудит як про доконаний факт. Хоча як можна проводити аудит на відстані? Те, що потім японська сторона спростовувала сам факт проведення аудиту, вже мало кого цікавило. Інформація пішла гуляти й жити своїм життям.

2005 року, одразу ж після Помаранчевої революції, нова влада звинуватила деяких представників старої влади в серйозних зловживаннях. Міністра праці й соціальної політики Михайла Папієва панове Томенко й Кириленко звинуватили в тому, що він вкрав у ветеранів війни 800 тисяч окулярів, які ті мали отримати до 60-річчя Перемоги. Згодом виявилося, що нікуди ці окуляри не поділися. Просто на кожному футлярі було написано: «Ветерану війни від Віктора Януковича». Звісно, що вручати окуляри в такому вигляді помаранчева влада не могла. Тому все списали на крадіжку. 2006 року Папієв знову стає міністром - і окуляри (причому всі) - було виявлено на складах. Їх навіть не було утилізовано! Через суд Папієв відновив правоту. Але досі 90% журналістської братії при згадці про Папієва згадують про окуляри.

2002 року з легкої руки одного з політтехнологів пішла гуляти фраза про трьохсот мільйонерів, які засідають в українському парламенті. Фразу було придумано «для красного слівця» - для виступу народного депутата Віктора Драчевського. Насправді ніхто мільйонерів не рахував. Після цього вже двічі змінився склад Верховної Ради. Але не минає й тижня, щоби не згадали про «трьохсот мільйонерів» - майже як про трьохсот спартанців.

Все це - свідчення живучості стереотипів і відсутності бажання аналізувати, відділяючи правду від брехні і докопуючись до істини. Сьогодні можна проектувати новину й пускати її в самостійне життя, не надто замислюючись про її достовірність. І з цим стикаємося практично щодня.

Сьома вада - ментальна, і називається вона «меншовартість» або «схиляння голови перед Заходом». Все, що з'являється на Заході (в Європі чи США), сприймається за чисту монету. Публікує Freedom House рейтинги свободи слова у світі - ми не замислюємося про методику дослідження і те, хто ці дослідження фінансує. Ми не намагаємося почути голоси скептиків - навіть таких поважних, як Деніел Трейсман чи професор Олексій Пушков. Для нас існує незаперечна істина - звіт Freedom House. Все решта - майже за середньовічним халіфом Омаром: якщо хтось має думку, відмінну від думки Freedom House - значить, ця думка шкідлива.

Між тим методика Freedom House - надзвичайно недосконала. На думку деяких експертів - навіть смішна. Freedom House не може вважатися незалежною структурою, оскільки на 66-80% фінансується урядом США і виконує функції політичного інструменту, а не просто think tank.

Заяви окремих західних політиків сприймаються як універсальна позиція Заходу щодо України. Ельмар Брок, Міхаель Галлер, Зузанна Ройтова, Чарльз Теннок і низка інших депутатів Євросоюзу із так званого клубу друзів Немирі активно транслювали протягом минулого року думки, які розроблялися на вулиці Турівській у Києві. Те, що преса за кордоном (та й частково в Україні) писала про причетність окремих названих осіб до нелегального фінансування їхньої діяльності з джерел БЮТ, мало кого обходило: написали за кордоном - отже, треба передрукувати в нас. Та ще й дати у стрічках новин жирним шрифтом - бо це подія неабиякої ваги!

Читаємо заголовок: «Євродепутат заявив про санкції щодо України та її влади». Читаємо між рядками: «Григорій Немиря передав Євродепутату чергові інструкції й нагадав йому про його фінансові зобов'язання».

Вже згаданий італієць, який мешкає в Україні, написав черговий опус: «У Мюнхені Янукович відчував себе в ізоляції». Те, що цей журналіст не був у Мюнхені в той час, коли там був Янукович, нікого не цікавило. Як казав герой одного анекдоту, «мені Рабинович по телефону наспівував». Те, що там - окрім офіційних зустрічей - відбувалися зустрічі з Хіларі Клінтон та Генрі Кіссінжером, теж нікого не хвилювало. І он десяток українських топових видань перепубліковують статтю-сенсацію. Аякже! Це ж писав європейський журналіст! У європейському виданні!

Тенденційність підходів полягає ще й у тому, що - для прикладу - тиждень перед цим у поважному лондонському виданні вийшла стаття про нового українського міністра фінансів. Стаття стримано-позитивна. Її наші ЗМІ не помітили, новина з неї не вийшла. От якби в статті було сказано, що міністр фінансів - одіозна постать і що Янукович цим призначенням демонструє глибину свого морального падіння - ось тоді б її передрукували б усі без винятку видання. А так - нецікаво.

Можна наводити ще безліч прикладів і безліч аргументів. І всі вони зводяться до одного простого питання: панове журналісти, а навіщо вам свобода слова? Точніше, чого ви добиваєтеся, коли кажете про недостатній рівень свободи слова в Україні? Чи не прикривається заявами про брак свободи слова наявність перелічених вище вад української журналістики?

Я за те, щоби в Україні була гостра журналістика. Але це має бути журналістика на рівні Портникова, Коробової, Мостової - інтелектуальна, настроєтворча, аналітична, дискусійна і навіть провокаційна. Я за те, щоби владу критикували і демонстрували найгірші, найпотворніші вади владного середовища. Але при цьому я проти замовчування позитивних моментів, проти навішування ярликів та викривлення інформації. Я за те, щоби розвивалася українська журналістика, але проти того, щоби закордон зверхньо повчав нас, як правильно писати, і тим більше проти того, щоби нам ставили політично вмотивовані оцінки. Слово - страшна зброя, і ті, хто намагається володіти цією зброєю, повинні думати про наслідки своєї діяльності. Необережне, недбале поводження з ядерною зброєю навряд чи призведе до ядерного вибуху, але точно призведе до зараження території. Те ж стосується слова.

Сто років тому комплекс поразки в Першій світовій війні, відчуття несправедливості, фетишизація гасла «визволення праці», інтелектуальний декаданс, зростання протестних настроїв, підміна реальної свободи нігілізмом і вседозволеністю, конфлікт і майнове розшарування в суспільстві, пошук простих рішень, відсутність політичної грамоти й політичної культури призвели до появи фашизму. Течію створили письменник д'Аннунціо, поет Марінетті та журналіст Муссоліні. Внесіть зміни, зробіть поправку на те, що нині - не рання індустріальна, а рання інформаційна епоха зі своїми тенденціями - і ви отримаєте той самий живильний бульйон, у якому може виникнути новітній фашизм. Агресивна течія, яка пропонує прості рішення і призначення винних. І знову на чолі цього руху можуть опинитися поети, письменники, журналісти.

Саме тому потрібно думати про відповідальність інтелектуалів перед історією. Насамперед - журналістів. Нескладно скинути режим. Складно гарантувати, що наступний буде кращим. У Єгипті й Лівії вже спробували. Задоволені результатами?

Зрештою, прочитавши «Про пресу» Умберто Еко, прочитайте його ж «Ур-фашизм».

Кость Бондаренко, Інститут української політики

Від «Детектор медіа». Багато положень статті відомого політолога, на погляд «Детектор медіа», є ну дуже дискусійними. Ба більше: такими, що навряд чи відповідають дійсності. Як-от, приміром, думка про постпомаранчевий синдром у багатьох українських журналістів. Із точки зору Костя Бондаренка, для них, начебто (цитуємо): «...Янукович і Партія регіонів, які у 2004 році були "ворогами", й далі сприймаються як вороги. Ющенко і "любі друзі" - зрадники. Тимошенко і Луценко - "свої", бо й далі юзають "ідеали Майдану", та ще й постраждали від "ворогів" і "зрадників"». Той, хто знає середовище журналістів ізсередини, вочевидь підтвердить, що насправді настрої в ньому переважно зовсім інші.

Багато чого пан Кость зауважив цілком слушно - і щодо замовчування позитивних моментів у житті держави та країни, і про навішування ярликів та викривлення інформації деякими ЗМІ, і щодо низького інтелектуального рівня значної частини текстів або безособовості журналістики (про все це не раз писали й інші автори ТК). Але, наприклад, та ж сама безособовість автором подається у спотвореному контексті. Кость Бондаренко пише, що це відбувається під «маркою» (! - ТК) «західних стандартів журналістики», «кодексу BBC». Тобто начебто розуміє, що насправді причиною цього явища є не стандарти, а спотворене уявлення про них. Але потім робить несподіваний висновок: «Плювати я хотів на кодекс BBC!», ігноруючи далі ще й різноманітність жанрів у журналістиці, «забуваючи», що так звані стандарти стосуються виключно новинної журналістики, тимчасом як абсолютно суб'єктивна публіцистика займає чинне місце й у західних ЗМІ також.

Про досить спекулятивне змішування в одній колоді «хуторянства» української журналістки її уваги і до справи Тимошенко, і до питання «чи гей Ляшко» - взагалі не будемо. Тут і без коментарів ясно, що «глобальні проблеми світу» не можуть бути причиною неуваги до справи, яка абсолютно маніпулятивно висвітлюється провладними ЗМІ, і що далеко не всі непровладні ЗМІ цікавляться питанням виключно в контексті «фена» для Тимошенко. Та й про «тектонічні» зміни у світі також пишуть серйозні українські видання (до речі, найменше цим цікавляться якраз ті самі телеканали, які не помічають і порушень у справі Тимошенко :)).

Ну й так далі. Сподіваємося, наші шановні читачі в дискусії з шановним автором тексту знайдуть не тільки приводи для критики, а й запропонують конструктивні ідеї щодо подолання справжніх недоліків української журналістики.

Фото - www.svidomo.org