У польського громадського мовлення є дві біди: це політики і моралізатори. Перші своїм втручанням спотворюють форму суспільного мовлення. Другі – суть.

Спочатку – два слова про польське громадське мовлення, оскільки воно заслуговує на окрему репліку. Після британського ВВС воно – найбільше у Європі. Має кілька загальнодержавних телеканалів: Перший, Другий і Третій, створений на базі регіональних студій. Також є канал Полонія. Його цільова аудиторія – поляки, що мешкають за кордоном. Мовлення громадського телебачення та радіо утримується за рахунок абонплати та реклами. Окремо в законі прописана можливість інвестицій з держбюджету.

А тепер – про проблеми. Створюючи Громадське мовлення, поляки замкнули всі ключові питання на одній структурі. Це – Крайова рада радіо та телевізії, за своїм змістом – повний аналог нашої Нацради з питань радіо та телебачення. Крайова рада теж відає питаннями видачі ліцензій та моніторингу телепродукту у країні. Але набагато важливіша функція Крайової ради – призначення членів Наглядової ради громадського мовлення Польщі. І тут вже з’являється простір для політичного маневру.

Формально Крайова Рада не є політично забарвленою. Більше того – за статутом всі її члени не мусять входити до якоїсь політичної партії. Щоправда, є один нюанс, який згадують нечасто. Конституційний Суд Польщі скасував цю вимогу як таку, що не відповідає Основному Закону країни. Є ще одна неформальна правда – членів Крайової ради призначають за своїми квотами Президент, Сейм та Сенат Польщі. Ясна річ – чужих вони туди не проведуть (варто згадати, як проводять своїх людей у Нацраду українські політики).

Ще один шлях впливу держави на громадське мовлення – нечітко прописане законодавство. Наприклад, воно зобов’язує національне радіо та телебачення Польщі надавати доступ різним державним інституціям, у тім числі і Президенту. Мета ясна і зрозуміла – “висвітлення національної політики”. Але використати таке законодавче зауваження можна по-різному. Польський уряд часто скаржиться на надмірну увагу до цього пункту. Хоча невелика історія польського громадського телебачення вже знає кілька скандальних прикладів.

Один з голосних скандалів вчинила свого часу політична сила AWS. Вона звинуватила Перший національний канал Польщі у маніпуляціях із інформацією. Тоді дісталося нічному випуску TVP-1, який, на думку AWS, необ’єктивно висвітлював вибори. Дійшло до того, що керівництво громадського телебачення мусило виступити із окремою заявою, де назвало закиди AWS «необґрунтованими».

Набагато голосніший скандал в системі координат «влада – телебачення» виник у грудні 2002 року. Відомий польський кінопродюсер Лев Ривін завітав у гості до головного редактора «Газети виборчої» Адама Міхнека. Видавець найпопулярнішого у країні мас-медіа – концерн «Агора» – саме цікавився купівлею популярного каналу «Польсат». Ривін запропонував змінити законодавство таким чином, щоб «Польсат» міг перейти до «Агори». За це він просив небагато – 17 з половиною мільйонів доларів. І – посаду на телебаченні. Причому ці гроші нібито мали осісти на рахунку «Союзу демократичних лівих сил», партії прем’єра Лешека Міллера. Все було б добре, але Міхнек записав всю розмову на плівку. Після чого «Газета виборча» вийшла із розгромною статтею. Була створена парламентська комісія, порушена кримінальна справа. Вирок суду здивував багатьох. Правоохоронці покарали лише Ривіна, присудивши йому два з половиною роки позбавлення волі та 100 тисяч злотих штрафу. На думку суддів, кінопродюсеор лише «увів Міхнека в оману, тому за ним ніхто не стоїть». Обуренню польської опозиції не було меж.

Втім, це може бути неповною правдою. Наприклад, одна з версій – скандал був створений якоюсь “третьою силою”, щоб підірвати авторитет Міллера. Також польські ЗМІ писали про великий рівень недовіри між президентом країни Кваснєвським та прем’єром Міллером, натякаючи на витоки скандалу. Нарешті, фігурувало в цій історії і прізвище голови правління, директора польського громадського телебачення Роберта Квятковського. Неофіційно він ніби очолює молодіжне крило партії СЛД, яке незадоволене діями свого керівника Міллера. Ще один ймовірний слід Квятковського – у скандальний спосіб він унеможливив будь-які зміни до законодавства. Адже задовго до того він виступав проти продажу “Польсату” концерну “Агора”.

Громадські організації Польщі довести, що держава напряму впливає на редакційну політику громадського мовлення, не можуть. Але вони все одно прискіпливо стежать, аби не допустити таких порушень. Наприклад, комісія з етики громадського ТБ навіть звернулася до польських журналістів із закликом дотримуватися стандартів. Згідно із ними, представники мас-медіа, наприклад, не можуть входити до якоїсь політичної партії чи угруповання, а також брати участь у політичних акціях.

Інша біда польського телебачення – дії так званих моралізаторів. Наприклад, у тому ж законодавстві прописано, що програми громадського мовлення мають “поважати релігійні почуття аудиторії та поважати “християнську систему цінностей”. Одна заковика: що таке “християнська система цінностей” – у законодавстві не прописано. А тих, хто хотів довідатися це, осадив Конституційний Суд, який визнав правомірність такого положення.

Крайова Рада поки особливо не використовувала пункт про “християнську систему цінностей” для цензурування. Адже, за скромними підрахунками аналітиків, тією чи іншою мірою їй може суперечити більш ніж половина телевізійного продукту. Наприклад, з фільмів варто прибрати всі сцени не лише убивств, а й крадіжок. Жінки на телебаченні мають вдягатися дуже стримано, щоб не викликати думок про “перелюбство”. Ненажерливість – гріх, тому невідомо, що робити із кулінарними програмами. Перебір? Але у них – такі закони. А фарисеїв, готових скористатися із прогалин у законах, ніколи не бракує. Адже у Польщі “християнську” карту розігрують так само часто, як у нас – “російську” чи „етичну”. Надто легкий шлях для здобуття політичних дивідендів, щоб з нього не скористатися.

В Україні теж може зародитися громадське мовлення. Концептуально на етапі його створення в суперечку вступають дві правди – старої та нової політичної системи. Вони просто несумісні. Радянська чи пострадянська ідеологія передбачає повний чи опосередкований контроль над медіа. Для цього потрібно мати явних чи прихованих політичних контролерів. Інакше ця система не працює. Європейська ж модель передбачає прозорий контроль суспільства за діяльністю громадських медіа. При цьому виграють всі мас-медійні структури, в тому числі – і приватні. Адже у суспільстві зберігається еталон такої цінності, як „свобода слова”. Останній десяток років в Україні ми мали свободу слова, прописану де-юре. Але де-факто – пригноблену. Тому зараз у нас є нагода вибрати, як жити далі: по-старому чи по-цивілізованому, по-європейськи чи по-радянськи. І Польща – надто близький та зрозумілий наш сусід, щоб не повторювати її помилок.

Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ „Детектор медіа” публікує за підтримки МВФ „Відродження”