Ганна Липківська, Олена Дьячкова, для “Детектор медіа” «Детектор медіа» вже звертала увагу своїх читачів на „культурну революцію”, якої зазнала останнім часом програма Першого національного „Четверта влада”. Попри заявлену в назві та задекларовану у промоушні проекту зосередженість на проблемах стосунків ЗМІ з державою та суспільством, власне проблемах вітчизняної журналістики у непростий для країни період, „Четверта влада” випуск за випуском продовжує обговорювати питанням різних сфер культури та мистецтва на телебаченні і довкола. Навряд чи ця „культурна революція” зумовлена тим, що всі проблеми нашої четвертої влади вже остаточно й успішно вирішено. Так саме як не вирішують проблем національної культури кавалерійські наскоки на джерела духовності. Сьогодні ми друкуємо два тексти наших постійних дописувачів, перший із яких присвячено випуску „Четвертої влади”, яка минулого четверга вела розмову про театр. Другий аналізує одну з попередніх програм, у який йшлося про класичну музику.

TV мінус театр дорівнює …?



Була колись (може, й зараз ще десь є) на російському телебаченні відома передача “Театр плюс TV”.

Якщо скористатися цією формулою, то наше телебачення сьогодні хронічно й уперто діє за принципом: “TV мінус театр”.

Відповідно, й розмова, котру було розгорнуто 6 листопада у програмі “Четверта влада” (УТ-1), здавалася якимось “дежа вю” – настільки застиглою й уже з усіх боків “обсмоктаною” є ситуація з театром на ТБ.

Знані, авторитетні фахівці з царини театру хоч і розходились у думках щодо формату і жанру, у яких театр має бути презентований на телеекрані, загалом були одностайними у висновку: ТБ нехтує театром і це – нерозумно й недалекоглядно.

Серед найбільш різких висловлювань були й такі: “Телебачення – дитя, що розбестилося від надмірної уваги до себе. Виріс монстр-егоїст, для якого рейтинг – понад усе. …З театром цей спрут веде нечесну гру, брутально використовує його майстрів, з’їдає потенційну театральну аудиторію…” Так чи інакше, але телеглядач є дійсно заручником телебачення, заручником того, що йому нав’язують з телеекранів, – а “телеменю” не є репрезентативним щодо очікувань та смаків аудиторії.

“Я хочу (! – Г.Л.), щоб на телебаченні було багато театру!” – ледь не вигукнув наостанок ведучий Олександр Савенко.

Чудово! Пропоную почати з себе, бо дещиця хорошого театру – з міцною драматургією, розбірною “сценографією” та осмисленими мізансценами, твердою рукою ведучого-”режисера”, чітким визначенням “амплуа” та функцій ”дійових осіб” (хто експерт, хто аудиторія тощо) – зовсім не завадила би й самій програмі “Четверта влада”.

Наразі її декорація виглядає зібраною “з усіх усюд”; учасники чомусь розведені по різні боки (одні – в кріслах, їхні візаві – за чимось схожим на кабінки-трибуни, хтось – зовсім зверху); показують їх у малокоректних ракурсах; тема на початку формулюється надто загально (“Поговоримо про театр”, - каже ведучий, отже, всі починають скаржитися на відсутність законодавчої бази для спонсорства, і лише згодом розмова, що пливе без руля й без вітрил, вирулює на проблему стосунків театру і ТБ)… Доходить до того, що фахівці у студії починають ледь не лаятися один з одним – а рефері (добре, застосуємо аналогію з іншої сфери), мабуть, заснув, бо нема кому сказати: “Брек!”

Та повернімося до предмету розмови.

Після фахових “волань у пустелі” виступив єдиний (окрім ведучого) учасник програми з того боку “барикад” – президент телекомпанії “ТЕТ” Григорій Тичина. І сказав він буквально таке: “Театр – це мистецтво елітарне, а телебачення є засобом масової інформації, і його завдання – боротьба за масового глядача. Телебачення існує лише 60 років, а театр - чотири тисячі, він і це переживе”. Коротше кажучи – “не тратьте, куме, сили, йдіть на дно”.

От і маємо: “Голосуй – не голосуй…” – і далі за текстом.

Всі, звичайно, на того бідного Тичину накинулися, і він все ж зізнався, що забрав до себе на ТЕТ мистецьку програму “Імпреза”, але на запитання, чи є достатньо обізнаною з театром її автор Оксана Новосад і хто вона взагалі за фахом, дещо зніяковіло відповів: “Журналістка…”

Може, для нього як для керівника буде приємною несподіванкою дізнатися, що його працівник насправді – випускниця Національної музичної академії зі спеціальності “режисура музичного театру” і нещодавно показувала свою дипломну виставу – оперу “Іоланта” – на сцені Оперної студії…

Керівники взагалі мало знають про те, чим і ким, власне, керують.

У цьому сенсі Олександр Савенко виявився просто чемпіоном, коли сказав, що в розпорядженні Національної телерадіокомпанії на сьогодні лише 16 телезаписів вистав, і більшість із них не можна показувати як морально та естетично застарілі.

Припустімо, сидячи в Києві, неможливо дізнатися, що на іншій планеті – аж у Львові! – Світлана Максименко щорічно знімає по 4 студійні телеверсії кращих вистав Західного регіону. Скромно? Нехай. Але скільки вже накопичилося?! Що, у столиці ніхто не хотів би подивитися вистави одного з провідних в Україні Львівського театру імені М.Заньковецької?!

Втім, навіть їхати нікуди не треба: на базі “Золотих воріт” Наталя Грабченко за останні сім років зробила понад 70 (!) телеверсій вистав київських театрів.

Певний час вони прямо “з коліс” ішли на тому ж таки УТ-1 (!!). А потім телебачення перестало їх замовляти. Рідне Міністерство культури і мистецтв шляхом героїчної економії нашкребло грошей ще на 5 (!!!) вистав. Та все одно – зйомки тривають. І аудиторія – є.

Потужні й далекоглядні театри (насамперед – Російська драма імені Лесі Українки) знаходять кошти й замовляють ці записи для себе.

Телеверсії та старі випуски програми “Весь світ театру” систематично отримують відзнаки на різних міжнародних фестивалях та форумах поза Україною.

Більше того. Ці записи – навіть не такі вже й свіжі – “Інтер-плюс” тепер охоче крутить на закордон, а російський канал “Культура” забрав уже 6 і активно цікавиться повним пакетом.

Якщо пан Савенко – не остання фігура у вітчизняній телеієрархії – цього не знає, то хто ж має знати?! Бо “нащо тобі статую оживлювати, коли все це поруч з тобою у натуральному вигляді ходить?" – резонно питала мудра бабуся-Пельтцер у культовому кіно “Формула кохання” (він, до речі, теж є телепродуктом).

І тут виникає ще один цікавий нюанс.

От усі кажуть: театр для ТБ не дає рейтингу.

А хто, як і коли міряв? Коректно, репрезентативно, за всіма правилами? Щоб день і час у “сітці” був фіксований (а не так, як перекидали той же “Весь світ театру” – чи на першу ночі, мов порнуху, чи на восьму ранку, мов мультики), щоб рекламне забезпечення – бодай мінімальне, щоб репертуар серйозно формувати, щоб мати нормальну техніку й монтажний час?..

От і виходить, що комерційні канали придумали собі заклинання “нерейтингово” – аби від них відчепилися.

Державні ж канали… А що – державні канали? Хто їм заважає – і користуватися тим, що вже є, і хоча б натякнути на якійсь інтерес у перспективі?

У нас є дурна звичка озиратися на північний схід і виправдовувати себе: мовляв, Росія багата, там стільки нафти й газу, що вона може дозволити собі некомерційні мистецькі проекти, зокрема й телевізійні.

Але справа не у статках, а у пріоритетах.

Рудименти імперської свідомості, як не парадоксально, у цьому випадку спрацьовують на позитив: у Москві добре розуміють, що таке державницька ідеологія, культурна експансія, престиж у світі….

От і веде власне ток-шоу “Культурная революция” на державному каналі “Культура” (із виходом на закордон через “РТР-планету”) особисто міністр культури РФ із автентичним російським прізвищем Швидкой – до речі, театральний критик за фахом. Уявіть подібне у нас! Не можете? Так отож!

А ще там само, на “РТР-планеті”, тепер усі ми по кабелю бачимо і “Новости культуры” з анонсами, і телевистави, і шикарну щотижневу програму – лауреата ТЕФІ «Партитуры не горят», де гроші витрачаються хіба що на коротенькі відрядження автора й оператора, і цього досить, аби дотепно й, водночас, заворожуюче презентувати визначні класичні опери й ті легенди, якими вони оповиті…

Правий, правий був булгаківський професор Преображенський: справжня розруха – “не в клозетах, а в головах”.

Ганна ЛИПКІВСЬКА, для “Детектор медіа”



КОМУ ДОЛЖНА КЛАССИКА



Один из последних октябрьских выпусков программы “Четверта влада” (УТ-1) собрал в студии интеллектуалов, обсуждавших тему места классической музыки на радио и телевидении. К чести авторов передачи, на экраны попали люди весьма достойные, в том числе и дирижер Владимир Сиренко, искусствоведы Марина Черкашина и Елена Зинькевич, известнейший джазовый функционер Алексей Коган. Каждому из участников было что сказать, на что посетовать и поплакаться. Когану пришлось уходить с работы по сокращению штатов, Сиренко неоднократно срывали выступления в зале филармонии рекламой на Европейской площади, зав. музыкальными программами на УТ-1 Елене Мозговой мешает работать отсутствие закона о спонсорстве, а Черкашина и Зинькевич говорили об опыте зарубежного телевиденья. В разговоре принимали участие также органист Владимир Кошуба, президент Национальной радиокомпании Виктор Набруско и ведущий передачи Александр Савенко. Стиль их высказываний был более отвлеченным и плакатным. Здесь нашлось место и морали, и призывам “заинтересовать слушателя!”, “найти подход!”, “отвести достойное место!”... и т.п. Постепенно возникло устойчивое ощущение, что в студии идет разговор людей из разных миров. Одни относятся к классической музыке как к весьма специфической территории, эдакой “зоне”. В неё, вроде бы, и следует ходить, но как-то неприятно. Это тебе не рынок, и людей тут мало, потому - что житья никакого. А “облучение” мозгов все равно до добра не доводит. Так, что простой народ понять очень даже и можно. Что же касается обязательств перед культурой, то если в мире это и принято, мы, пожалуй, попробуем, только гомеопатическими дозами. Другие – дирижеры, музыковеды, джазисты – в этой “зоне” живут. Для них академическая культура есть нечто естественное, само собой разумеющееся и интересное каждый день. К слову, именно эта естественность бытия с музыкой объясняла многие неординарные мотивы беседы. Так, Алексей Коган говорил об интереснейших параллелях между основной темой Пятой бетховенской симфонии и латиноамериканскими танцами. Елена Зинькевич обратила внимание на смысловые “ляпы”, которые возникают при неграмотном использовании популярных мелодий в качестве фона программ и в рекламе. Но в целом, в пространстве передачи “пришельцы из разных земель” сосуществовали достаточно мирно, в чём, собственно, и заключалась определенная фальшь “Четвертої влади”.

Если судить о выпуске по изначальному замыслу передачи, то в нем было много алогичного и случайного. Судя по названию, тематика “Четвертої влади” связана в первую очередь с журналистами. Номинально эту связь в выпуске оправдывало весьма странное присутствие одного из обозревателей отдела культура газеты “2000”. Странное, поскольку газета не сыскала себе славы рецензента музыкальной жизни Киева. По насыщенности материалов она не может не то что конкурировать, но и просто быть названной в ряду таких изданий, как “Зеркало недели”, “Столичные новости”, “Деловая неделя”, “Киевский телеграф”, “Голос Украины”, “Сегодня” и “Київ - CULT”. Между прочим, в столице выходят и специализированные журналы “Музика” и “NOTA”. “Сучасність” и “Критика” так же не брезгуют аналитическими материалами о музыке. И откровенное умалчивание о реально существующем контексте вопроса, незнание рода деятельности приглашенных в студию людей оправдать никак нельзя. По существу разговор о музыке на радио и телевидении должен был бы в соответствии с тематической и жанровой самоидентификацией программы стать разговором о специфике и проблемах существования музыкальной культуры в сегодняшнем отечественном информационном пространстве. Ведь, фактически, в студии в лице Марины Черкашиной присутствовал эссеист, музыкальный критик, постоянный автор “Зеркала недели”, в лице Елены Зинькевич – заведующий кафедрой музыкальной критики Национальной музыкальной академии Украины, известный журналист и знаток истории музыкальной критики на страницах киевских газет прошлых столетий. В лице Алексея Когана – постоянный ведущий джазовых рубрик в “Київ - CULT” и “NOTA”, автор многочисленных радиопрограмм и газетных публикаций. Но профессиональный разговор, как это обычно бывает, остался закадровым уделом самих профессионалов. А в кадре была представлена очередная партия игры “за все хорошее”, в которой музыке среди прочего навязывались роли телевизионной халявщицы, дармовой воспитательницы, чистильщицы душ, носительницы святынь и духовности и т.п. Верится с трудом, что теперь на наших каналах, подражая российским, начнут залазить в оркестровые ямы, театральные ложи или дотошно контролировать музыкальный фон рекламы и прочей продукции. В целом “Четверта влада” никого ни к чему не обязала, но музыка в ней оказалась всем должна. Если судить по уже сложившейся на УТ-1 и ТРК “Киев” традиции транслировать оперу или симфонию «по чайной ложке» - один раздел в день или неделю, музыкальная классика функционально рассматривается, прежде всего, как универсальное средство для заполнения эфирных лакун.

А если же задать себе вопрос, когда и у нас на телевидении начнут рассказывать о “тех самых” тарелках в Пятой симфонии Бетховена, как это было в истории, рассказанной Еленой Зинькевич, то, вероятно, ответ будет таков – когда станут заводить речи о культуре не только потому, что в этой сфере традиционно за слова не принято отвечать...

Елена Дьячкова, для “Детектор медіа”



Від редакції. „Детектор медіа” вже має у розпорядженні цікаві та гострі коментарі авторитетних діячів різних сфер мистецтва та телебачення з приводу тої культурної профанації, приклади якої все частіше пропонує Перший національний, зокрема у вигляді „Четвертої влади”, які ми оприлюднимо завтра. Крім того, ми запрошуємо фахівців взяти участь у дискусії з проблем існування культури у вітчизняному інформаційному просторі.

Читайте по темі:

Как говаривал ослик Иа, «душераздирающее зрелище»…

Дело техники