Американська Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів щорічно визначає індекс медіастійкості MSI (Media Sustainability Index). Рада працює у 80 країнах світу, у Євразії – з 2001 року.

Індекс створено для того, щоб виміряти силу та життєздатність медійного сектору країни. Він враховує різні фактори, які впливають на ЗМІ.

Відповідно, стійкість медіа оцінюється за п’ятьма параметрами: свобода слова, професійність журналістики, різноманіття новинних джерел, бізнес-менеджмент, діяльність допоміжних установ. Кожен із них оцінюється за шкалою від 0 до 4 балів.

Щоб виставити бали, проводиться дискусія та опитування медіаекспертів країни. На основі їхніх оцінок та відповідей виводиться середній бал по кожному з цих параметрів. У 2011 році учасниками опитування були 14 українських експертів: Віктор Данилов, Костянтин Квурт, Тетяна Лебедєва, Наталія Лигачова, Олег Хоменок, Юрій Луканов, Владислав Лавров, Євген Рибка, Вікторія Сюмар, Олексій Погорєлов, Тетяна Рихтун, Геннадій Сергєєв, Людмила Панкратова та Оксана Бровко.

Підсумковий середній результат за всіма параметрами – 1,96 балів.

Скорочений виклад звіту

Президент Віктор Янукович зі своєю командою прийшли до влади у лютому 2010 року. Впливові міжнародні організації та західні уряди критикують політику Януковича за згортання демократичних прав і свобод, застосування вибіркового судочинства, репресії проти опозиції, рейди на бізнес та вживання жорстких заходів проти громадських активістів та медіа. Ростуть побоювання, що Україна сповзає до авторитаризму. Новий уряд заперечує подібні заяви, звинувачує журналістів у продажності та безвідповідальності.

Опозиція характеризує діяльність уряду як наступ на демократію. Тепер зрозуміло, що успіх демократії з 2005 до 2009 року був ілюзорним. У цей період владі не вдалося побудувати міцних політичних інститутів і традицій, а замість цього були компроміси з судами, куплені журналісти і відмова впроваджувати суспільне телебачення.

1. Свобода слова – 1,84 бали.

Параметр свободи слова низький у першу чергу через негативні оцінки показників «доступ до інформації» та «вхід на медіаринок». Триває погіршення ситуації з переслідуваннями та нападами на журналістів, а також із законодавчим захистом редакційної незалежності у державних ЗМІ. Ці всі показники нижчі, ніж 1,84. Краща ситуація з «використанням іноземних та національних джерел» і «вільним вступом у професію журналіста».

Основні проблеми, на яких концентрується звіт.

В Україні вже багато років існує досить розвинута система медіаправа. Але, як зазначили всі експерти, найбільшою проблемою залишається дотримання цих правових норм. За словами Олега Хоменка, старшого радника з питань медіа «Інтерньюз Нетворк» (U-Media), чиновники або самі порушують закон, або закривають очі на порушення. На думку медіаюриста Людмили Панкратової, закон містить мінімальні положення про захист журналістів від необхідності розкривати свої джерела, і нині почастішали спроби змусити журналістів розкривати джерела. Суспільство не розуміє важливості свободи слова як інструменту захисту своїх політичних та економічних прав.

За словами Наталії Лигачової, шеф-редактора НГО «Телекритика», система ліцензування телебачення та радіочастот – так само як і цифрового мовлення – непрозора. Хоча відбуваються апеляційні процеси, але суди перебувають під упливом політичних сил і тиском з боку правоохоронних органів. За словами Костянтина Квурта, голови правління «Інтерньюз-Україна», якщо раніше процес видачі ліцензій більш-менш захищав громадські інтереси, то нині він є повністю політично вмотивованим.

Практично неможливо увійти на ринок телебачення без впливових політичних партнерів. Політичні й бізнесові інтереси керують процесом. Квурт констатує, що концентрація ресурсів в руках декількох медіагруп не сприяє приходу новачків. Нові частоти не буде розподілено до 2015 року, і ліцензії, видані раніше, поступово будуть скасовувати. Щодо друкованої преси, то видання мають реєструватися, але цей процес досить ліберальний – і не регулюється належним чином (за словами Віктора Данилова, засновника Видавничого дому «ОГО», директора ТРК «Рівне 1»). Міністерство Юстиції реєструє майже всі видання, незважаючи на подібні назви та торгові марки, а судові рішення щодо закриття цих «клонів» не виконуються.

Зросли атаки на журналістів, відсутнє адекватне розслідування цих випадків. Українським журналістам надзвичайно складно добитися справедливості у суді. Суспільство не висловлює обурення з приводу злочинів проти журналістів, а влада не розслідує належним чином злочинів проти звичайних громадян. Справи за 171-ю статтею Кримінального кодексу («перешкоджання професійній діяльності журналіста») майже ніколи не доходять до суду, а якщо й доходять, то закон захищає політиків та бізнесменів, наближених до влади. У звіті згадано справи Сергія Андрушка та Сергія Крутикова, зникнення Василя Климентьєва, справа блогеру Олега Шинкаренка, Віталія Данильченка, розслідування справи Георгія Гонгадзе.

Якщо казати про доступ до офіційної інформації, то, на думку експертів, пересічні громадяни стикаються в цьому плані з більшими труднощами, ніж представники ЗМІ. Журналісти все ж таки мають більше шансів, однак і вони часто отримують просто відписку. Навіть для базових запитань, які кілька років тому можна було зробити по телефону, тепер журналістам потрібно подавати письмові запити у прес-служби, що забирає величезну кількість часу. Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації, зазначила, що спілкування з державними чиновниками стало більш обмеженим, зокрема президент Янукович дав тільки одну прес-конференцію. Його прес-служба робить усе можливе, щоби звести до мінімуму можливості незалежних журналістів ставити запитання – від відмови в акредитації до обмежень на запитання. Іноді інтернет-журналісти та представники НГО мають труднощі в акредитації на певні заходи.

2. Професійність журналістики – 1, 75.

Внаслідок посилення політичного й економічного тиску зросла цензура, так само як і самоцензура. Хоча медійний сектор не має ніяких прямих доказів цензури, власники ЗМІ впроваджують тонкі форми цензурування, які, тим не менш, дуже серйозні.

Загалом, журналістика залишається непрестижною сферою, зі швидкою зміною кадрів. Скорочення персоналу, а також необхідність зменшувати витрати призводять до падіння журналістських стандартів.

Низький бал параметру «Професійність журналістики» пояснюється в першу чергу зниженням показника «об’єктивне інформування з різних джерел», «висвітлення ключових подій», «самоцензура». Є покращення у показнику «сучасне обладнання та приміщення».

Згідно з моніторингом журналістських стандартів на провідних каналах (яке здійснює «Телекритика»), порушення мають вигляд синусоїди: з піками в переддень виборів і спадах у «мирний» період. За словами автора «Телекритики» Отара Довженка, «журналісти та їхні керівники отримують указівки про те, що необхідно дотримуватися позитивної позиції щодо уряду. Відповідно, з’являється самоцензура, яка надзвичайно небезпечна і зв’язує журналістам руки».

Провідні телепрограми демонструють погіршення стандартів за показниками – баланс, контекст, консультація з експертами, особливо при висвітленні економічних і політичних тем.

Журналісти використовують вторинні джерела при збиранні інформації, відсутня перевірка фактів – вважає Владислав Лавров, журналіст Kyiv Post. З одного боку, це зрозуміло, оскільки через скорочення штату журналісти перевантажені обов’язками. З іншого боку, суспільство не отримує збалансованих новин. Фактично, відбувається переписування та копіювання повідомлень. На думку Хоменка, сьогодні професіонали залишили професію, а новачки не в змозі без прес-релізу розібратися у заході чи прес-конференції.

Самоцензура журналістів зростає, в тому числі в інтернеті. Випадок із Олегом Шинкаренком доводить, що СБУ моніторить навіть інтернет

Більшість ЗМІ у повідомленнях ігнорують або затіняють суспільно важливі новини. Сюмар зазначає, що з’являються заборонені теми та особи, незручні для уряду. Існує низка тем, яких постійно уникають 8 головних каналів (іноді винятком є СТБ та 5-й), зокрема це: судові переслідування опозиції, різниця у рівні медичного обслуговування чиновників та звичайних громадян, діяльність активістів із прав людини, безробіття.

Рівень заробітної платні у журналістиці дуже низький: такий же як у секретаря в бізнес-сфері. Цим і пояснюється відсутність висококваліфікованих журналістів. Як правило, журналісти та редактори не заробляють багато грошей, але вони роблять більше, ніж учителі та деякі інші спеціалісти.

Зростає кількість розважального контенту, особливо на телебаченні. З’являються псевдорозслідувальні програми, які скочуються до розважального тону і дискредитують жанр.

На думку експертів, сучасне обладнання й технології стають більш доступними, навіть для регіонів. Єдиний гальмівний фактор – ціна, однак технології дешевшають.

3. Різноманіття новинних джерел – 2,04.

Громадянам доступні різні джерела новин. Проте, їх ще потрібно «відкопати» серед інших джерел, зокрема в інтернеті. Вибір значно менший у малих містах, також є технологічна прірва між великими містами і селами. Більшість населення використовує для отримання інформації телебачення, а 25–30% – інтернет.

Цей параметр оцінено вище, ніж у минулих роках, в першу чергу завдяки розвитку нових медіа, які забезпечують більш різнобічні та незалежні джерела новин.

У жителів міста фактично немає технічних обмежень доступу до новин. Але, звичайно, відрізняється якість та глибина новин, так само як і ціна.

Зростає користування соціальними мережами. Протягом останніх трьох років 80% українських користувачів інтернету долучилися до російських соціальних мереж – «Однокласники» та «Вконтаке». Також стрімко зростає українська аудиторія Facebook і Twitter. У десятці найбільш популярних вебсайтів в 2010 році лише один український (www.ukr.net), інші – міжнародні або російські. Один із найбільш популярних незалежних новинних сайтів – це «Українська правда», який читають 200 000 людей щодня. Через ці тенденції багато видань зупинили або планують зупинити свої друковані версії та сфокусуватися на інтернеті.

Доступ до іноземних ЗМІ загалом не обмежений, окрім мовних бар’єрів та цін, а також низького доступу поза великими містами. Російськомовні джерела найбільш поширені (серед іноземних джерел), що є небезпекою для національної інформаційної безпеки.

Державні та муніципальні ЗМІ, за рідкісним винятком, у першу чергу служать інтересам влади. Данилов підкреслив, що після зміни влади ледь не за один день державні ЗМІ налаштовуються на нові пріоритети. Засоби масової інформації, які фінансуються з державного бюджету, докладають зусиль для «прикриття» чиновників.

Приватні ЗМІ сконцентровані в руках впливових українських бізнесменів, наближених до політики, іноземні інвестиції майже відсутні. Для пересічних громадян часто важко дізнатися, хто насправді контролює різні ЗМІ. За словами Сюмар, є проблеми з прозорістю власників телеканалів, також прогресує монополізація. Наприклад, 9 телеканалів належать Хорошковському, три – Пінчуку (зятю екс-президента Кучми). Серед великих медіавласників також олігархи Ринат Ахметов та Ігор Коломойський.

В Україні немає жодного суспільного ЗМІ у справжньому значенні, але локальні та регіональні медіа висвітлюють досить широкий спектр соціальних інтересів. На думку експертів, приватні медіа часто роблять це краще, ніж державні чи комунальні.

4. Бізнес-менеджмент – 1,97.

З одного боку, існують прибуткові та професійні медіакомпанії, проте більшість ЗМІ є лише виразниками політичних або бізнес-інтересів. На думку Хоменка, невелика кількість успішних і добре керованих ЗМІ борються за виживання в умовах недобросовісної конкуренції, в непрозорому та корумпованому ринку. За словами Лаврова, лише кілька українських ЗМІ, зокрема друкованих, самодостатні і працюють виключно як бізнес. В результаті, приватні ЗМІ мають покладатися на субсидії від своїх власників.

ЗМІ отримують доходи з декількох джерел. Друковані засоби масової інформації заробляють у першу чергу від реклами, прихованої реклами та передплати. Телеканали продають рекламу і програми, влаштовують невеликі прямі ефіри. Державні й муніципальні ЗМІ не одержують достатнього фінансування від держави, тому теж намагаються виходити на ринок і там отримувати прибуток. За словами Олексія Погорєлова, генерального директора Української асоціації видавців періодичної преси, тривалий час лише великі загальнонаціональні та регіональні ЗМІ могли професійно вести свій бізнес. Малі ЗМІ не надавали достатнього значення маркетингу, дослідженням, потребі диверсифікувати джерела прибутку. Тепер усе більше і більше компаній будують свою бізнес-стратегію на основі досліджень, опитувань і цифр продажу. Проте не всі з них можуть дозволити собі дані таких досліджень.

Є суттєві диспропорції між рекламним ринком телебачення та іншими медіа, між великими центральними містами та регіонами. Пряма комерційна реклама більш розвинена у столиці і великих містах, тоді як у регіонах найбільш поширена форма реклами – оголошення та особисті вітальні повідомлення. Регіональному телебаченню важко конкурувати із загальнонаціональним, воно не може дозволити собі замовляти дослідження ринку, сплачувати внески, аби бути включеним в рейтинги досліджень. Однак, за словами Сергєєва (директора ТРЦ «Чернівці») й Данилова, ситуація з регіональним телебаченням покращується.

Частка політичних грошей на ринку залишається великою, а державні субсидії державним та муніципальним медіа розподіляються непрозоро. Обсяг фінансування різниться залежно від рішень місцевих авторитетів, і урядове фінансування, без сумніву, впливає на редакційну політику та викривлює ринок.

5. Допоміжні установи – 2,20.

Такі установи представлено великими спеціалізованими організаціями – Індустріальний телевізійний комітет, Незалежна організація телерадіомовників, Українська асоціація видавців періодичної преси, Асоціація незалежних регіональних видавців, Українська інтернет-асоціація, Всеукраїнська рекламна коаліція, Українська асоціація інтернет-реклами. Всі ці організації незалежні від держави і співпрацюють із міжнародними структурами – обидві асоціації видавців є членами Світової асоціації газет. Асоціація незалежних регіональних видавців змогла провести другий річний всеукраїнський газетний конгрес у жовтні 2010 року, і завдяки її зусиллям Всесвітній газетний конгрес відбудеться у Києві в 2012 році.

За словами Панкратової, в країні немає авторитетної всеукраїнської організації, яка захищає права журналістів. Спроби саморегулювання також не вдались, оскільки не всі журналісти визнають нинішню Комісію з журналістської етики. Ця неурядова громадська організація об’єднує близько двох тисяч членів, які підписали етичний кодекс. Її рішення ухвалюють 15 представників медіа, проте їм не вистачає механізму впливу. Наприклад, комісія не може вилучити журналістські посвідчення у неетичного журналіста.

Спілка журналістів України – пережиток Радянського Союзу, в першу чергу захищає інтереси муніципальних медіа. Кількість членів спілки зросла останніми роками, оскільки вона допомагає отримати Шенгенську візу.

Основні НГО з підтримки ЗМІ – Академія української преси, Інститут масової інформації, «Інтерньюз-Україна», Інститут медіа права; Асоціація медіаюристів, Інститут розвитку регіональної преси, «Телекритика». Вони контролюють порушення, надають юридичну підтримку, провадять навчання в різних сферах, лобіюють закони, підтримують медіаграмотність тощо. За словами Квурта, українські НГО справді орієнтовані на цінності, вони відстоюють стандарти й принципи, а не інтереси конкретних членів. Вони впливають на ситуацію настільки, наскільки їм дозволяють ресурси. Держава не допомагає таким організаціям та не перешкоджає їхній діяльності.

Журналістська освіта, як констатують експерти, є застарілою. «Журналістика цифрового майбутнього» у Києво-Могилянській академії – це єдина спроба розвивати освіту (фінансується фондом Рината Ахметова). Магістерські та докторські програми з журналістики у Києво-Могилянській академії також орієнтовані на практику.

Загалом в Україні налічується 71 факультет журналістики, але програми та викладачі не відповідають потребам медіаіндустрії. Лавров зазначив, що він радше би працював і тренував молодих журналістів без фахової освіти з журналістики.

Щороку більш ніж 10 тис. студентів випускаються за спеціальністю «журналістика». Багато випускників не йдуть працювати у ЗМІ, деякі працюють у прес-службах, інші продовжують наукову роботу в гуманітарній сфері. Хоча українці можуть вивчати журналістику за кордоном і такі поїздки не забороняються, проте для пересічного громадянина такий варіант надто дорогий.

Типографії цілком демонополізовані. За словами Хоменка, кожен другий регіон має 2–4 пристойні типографії, але із секонд-хендним обладнанням. Данилов висловив незадоволення тим, що держава не регулює постачання газетного паперу в Україну. Через непрозору систему митного оформлення і угод між постачальниками ціни зростають постійно. Газетний папір коштує в 1,5–2 рази більше, ніж у середньому по Європі, тимчасом як газети в 5 разів дешевше, ніж у Європі. Щодо розповсюдження преси ситуація задовільна в тих містах, де є два або три конкурентних дистриб’ютори. Але видавці, які володіють мережею дистрибуції, часто перешкоджають іншим дистриб’юторам.

Всі експерти висловили занепокоєння з приводу перспектив цифрового телебачення – зокрема, що регіональні канали можуть не отримати простору, якщо Україна не буде дотримуватися європейських рекомендацій про перетворення у цифровий формат. Україна має перейти на цифрове телебачення (формат DVB-T) до червня 2015 року. Тим не менше, процес впровадження цифрового телебачення в Україні є неефективним та повільним через низьку обізнаність, відсутність ринкових стимулів, недостатність зусиль з боку державних органів.

Повний текст звіту можна почитати тут.

Переклад: Марина Дорош