Замість епіграфа розпочнімо з двох відомих цитат класика, які, на наш погляд, вельми точно характеризують зміст і форму виступів більшості українських політиків у політичних ток-шоу:

«Очень тяжело менять, ничего не меняя, но мы будем!»

«Если герой просто сидит – ещё ничего, а как рот откроет – так пока не идёт».

Оскільки минулий тиждень не відзначався надто резонансними інформприводами для обговорення, які зазвичай дають чимало матеріалу для моніторингу маніпуляцій, ми вирішили звернути увагу на загальні риси, які характеризують публічне представництво політиків у політичних шоу – і вдатися до певних узагальнень наших попередніх висновків.

Отже:

• ключовим елементом, що визначає маніпулятивний характер ток-шоу, на сьогодні є той факт, що практично всі їхні учасники приходять на ефір, озброєні набором заздалегідь заготовлених (або власноруч, або партійними політтехнологами) меседжів, які й намагаються за будь-яку ціною озвучити; зазвичай, не зважаючи ні на аргументи опонентів, ані на запитання ведучого чи запрошених журналістів, а часом навіть на те, яка саме тема обговорюється;

• при цьому спроби опонентів чи журналістів вивести розмову в незаплановане наперед русло супроводжуються явним роздратуванням і вигуками на кшталт «я вас не перебивав(ла)!», а також активним використанням маніпулятивних прийомів «перенос негативу» і «фальшивих порівнянь»;

• за таких умов рівень гостроти і принциповості питань, поставлених, скажімо, спікерам влади, мало впливає на якість отримуваної глядачем інформації. Спікер, зазвичай, відповідає заготовленою сентенцією демагогічного характеру, після чого ведучий просто переходить до наступного питання (приклад зі свіжих програм ми наведемо нижче).

Роль ведучого ток-шоу

Попри всіляко демонстровану майже всіма ведучими майже всіх ток-шоу позиції «над бійкою», за пильнішого спостереження майже завжди можна оцінити, як вони користуються маніпулятивними можливостями.

Це може бути особливість структурної будови програми, коли VIP-спікерам надається максимально зручний монологічний формат. Це може бути спритне модерування, коли ефект від обговорення важливої теми або гострий аргументований виступ нівелюється своєчасним включенням у розмову «фахівців» зі скандалів та епатажу. Вдаються часто і до такого класичного прийому як мультиплікативність (подрібнення) подачі інформації, поєднання різних за змістом інформаційних блоків (особливо це стосується «Великої політики» з Євгенієм Кисельовим на «Інтері»). За цих умов для глядачів значно ускладнюється процес сприйняття суспільно важливої інформації, не кажучи вже про можливість зробити якісь раціональні висновки і сформувати власні оцінки подій.

До речі, минулий випуск «Великої політики» був досить показовою ілюстрацією вищенаведених висновків. Голосом влади цього разу виступала Ірина Акімова – перший заступник голови Адміністрації президента, яка курує реалізацію тих реформ влади, що так широко анонсувалися на початку нової президентської каденції.

Гострий дефіцит реальних досягнень владної команди змушував пані Акімову вдаватися до демагогічної риторики, на жаль, не сповненої конкретним змістом, але черговий раз багатої на обіцянки. Втім, цієї риторики було, очевидно, цілком достатньо для Євгенія Кисельова, який своїм модераторським «хистом» заблокував будь-яку можливість для журналістської настирливості. Завдяки цьому чергова поява представника АП в ефірі пройшла майже безболісно, хоча й пропагандистських дивідендів не принесла (з текстом відповідей на запитання можна ознайомитися на сайті газети «Сегодня»).

Ми наведемо лише один фрагмент із відповідей пані Акімової, який, на наш погляд, демонструє, як складно навіть фаховому економісту й достатньо досвідченому чиновнику знаходити нині аргументи на користь тези про успішну реалізацію реформ.

«Велика політика», «Інтер», 4.11.2011

«Ірина Акімова: ...Вы сегодня в начале программы задали вопрос: чувствуете ли вы, происходят ли реформы?

Євгеній Кисельов: Да, вот хорошо, что Вы напомнили. Господа, еще раз, вопрос – на экран. Я напомню, у нас сегодня, после некоторого перерыва опять возобновилась телефонные голосования в прямом эфире. Господа режиссеры. Еще разочек покажите, если возможно, на экране. Вопрос ко всем нашим зрителям (можно голосовать с помощью телефонах звонков): если вы чувствуете, что в Украине идут реформы, то набирайте номер, который вы видите на экране: 0-900-45-45-1 на конце. Если не чувствуете – на конце – 02. Или посылайте, в случае положительного ответа единицу, в случае отрицательного – двойку на номер для приема СМС-сообщений – 105-505. Или можете проголосовать в интернете, на сайте politika.inter.ua. Извините, что перебил Вас.

Ірина Акімова: Так вот, позиция Президента: реформы…о реформах можно говорить только тогда, когда его почувствует общество, в целом, человек или бизнес. Если говорить о бизнесе, то недаром Президент посетил открывшиеся разрешительные центр в городе Киеве. Аналогичный центр был открыт значительно раньше в Днепропетровске и в Харькове. Потому что, убедившись своими глазами, что это не только история, которую кто-то рассказывает – это реально функционирующий центр, который дает услуги предпринимателям. Можно расценивать: успешно это или не успешно. Точно так же Президент поступает, и когда речь идет об открытии медицинских учреждений. Вы знаете, вот при посещений Винницой области, он зашел в обычный ФАП, обычное маленькое лечебное учреждение в сельской местности, и поговорил с врачами, поговорил с пациентами, которые были здесь же: вам нравится то, что происходит? Что Вас волнует, чего не хватает? И вот это ощущение перемен, мне кажется, должно стать единственным и самым важным критерием того, идут ли реформы, с какой скоростью, и важным критерием их корректировки. Что в меня вселяет надежду, что по многим направлениям, либо есть хорошая база, чтобы был сделан хороший рывок вот именно в этом ощущении перемен. Такие факты, которые я называла, по части дерегуляции – они должны ощущаться со следующего года предпринимателями».

Власне, те ж саме вже тривалий час можна говорити про появу в ефірі будь-яких спікерів влади. Мало чим відрізнялася риторика представника президента у ВР Юрія Мірошниченка у програмі Анни Безулик «РесПубліка» на 5-му каналі (3 листопада).

Все за сценарієм:

«Чи з’являться у владі нові обличчя? – Так, президент створив кадровий резерв і нові обличчя от-от з’являться.

Чи є підстава говорити про кризу державного управління в країні? – Ні, треба, швидше, говорити про опір реформам» (і т. д. і т. п.).

Переконуючи аудиторію в тому, що обіцяні реформи тривають, представник президента надто швидко вичерпав запас аргументів і навіть на певний час виключився з достатньо змістовного обговорення методики здійснення реальних реформ – соціально орієнтованих та узгоджених із групами населення, інтереси яких зачіпають. Можливо, найскладнішим для Юрія Мірошниченка – вже достатньо досвідченого полеміста – виявилося запитання опонента (Миколи Томенка) про те, в чиїх інтересах насамперед задумано реформи нинішньої влади.

Надто складно, повторимося, переконливо відстоювати позиції влади, не маючи змоги пред’явити свідчення «покращення життя громадян вже сьогодні». На цьому тлі навіть здобутки, на кшталт відкриття об’єктів до Євро-2012, не справляють особливого враження на аудиторію, й навіть вони, на диво швидко, обростають негативними контекстами.

Принагідно наведімо одне з коротких визначень терміну «демагогія», яке видається нам вельми влучною характеристикою змісту риторики українських політиків – і не лише провладних (наводиться мовою джерела):

«Демагогия (от греч. demos – народ и ago – веду) – англ. demagogy; нем. Demagogie. Форма манипулирования массами путём призывов, обещаний, лозунгов, лишённых реального обеспечения, с целью привлечения их на свою сторону». (Antinazi «Энциклопедия социологии», 2009).

Влада практично вичерпує більш-менш адекватні публічні аргументи на користь свого політичного й економічного курсу. І це незадовго до парламентських виборів. Як засвідчує досвід політичних кампаній часів Леоніда Кучми, в такій ситуації влада, зазвичай, вдається до:

• пошуку винуватців соціально-економічних негараздів, прийняття гучних кадрових рішень (відставки уряду, окремих міністрів, губернаторів тощо);

• нарощування соціальних виплат, різного роду доплат для соціально вразливих груп населення;

• створення образу ворога з політичної опозиції, спроба перекласти на неї відповідальність за дестабілізацію тощо.

***

Прикметною була поява у «Великій політиці», та ще й у ролі колумніста, чи то пак ведучого «телевізійної колонки», Дмитра Корчинського, маніпулятивні й демагогічні здібності котрого ще не стерлися з пам’яті з часів п’ятихвилинок ненависті під назвою «Проте» в 2004-ому.

Оскільки до послуг фахівців такого штибу навряд чи вдавалися б із суто особистих симпатій пана Кисельова, не видається випадковим і майже панегірик Корчинського на адресу Віталія Кличка :

«Дмитро Корчинський: У Мандельштама є чудовий переклад з Огюста Барб’є про електоральне поле: “То рынок крючников, где мечут подлый жребий, кому падет какая часть священной кровию напитанных отребьев того, что раньше было Власть”. І зараз багато у кого виникає питання, чи існує політичне життя після Юлії Тимошенко. Вона іще жива, і її полична сила буде балотуватися, і візьме якійсь відсоток. Але, тим не менше, у своїй схватці з Януковичем вони – як пара борців, відповзають за край борцовського килима, і звільняють середину для нових політичних сил, які, ми б раніше не подумали, що вони можуть взяти щось суттєве. Ідея Юлії Тимошенко – це помста. За помсту не готова голосувати велика кількість людей. Вони готові голосувати, все ж так, за мрію, і цю мрію хтось має принести – Яценюк, Тянибок чи Віталій Кличко. Найбільше принесе, безумовно, Віталій Кличко, тому що, він увесь в білому, посеред всіх цих людей, заляпаних лайном, які уже давно на політичній сцені. Він свіжий, він сильний, він скромний, і він ввічливий. Він візьме імовірне,значно більше, ніж зараз можна подумати. Навіть в телесеріалах, коли ми напружено слідкуємо за інтригою, увесь час доводиться вводити нових персонажів, тих акторів, від яких уже втомилися. Таким новим персонажем, безумовно, буде Віталій Кличко».

Як бачимо, абсолютно відверта спроба ввести в масову свідомість нового начебто претендента на лідерство в опозиції. Варіант класичний – незалежно від намірів самого Кличка є можливість як мінімум посіяти недовіру в опозиційному таборі й дискредитувати молодого політика, як максимум – спробувати штучно виростити лояльного і контрольованого лідера опозиції. Майже як у 1999-му, коли стільки зусиль було витрачено, аби зробити саме комуніста Петра Симоненка єдиним конкурентом тодішнього президента Леоніда Кучми...

Не побоюючись звинувачень у конспірологічних перебільшеннях, зауважимо: дуже схоже, що з цієї ж опери – й інформаційна реанімація лідера СПУ Олександра Мороза та вже добре призабутої прогресивної соціалістки Наталії Вітренко. В те, що низькорейтингові політики потрапили в ефір «Свободи слова» (7 жовтня) як представники лівих сил у зв’язку з інцидентом між представниками «Свободи» та прихильниками комуністичних ідей 7 листопада, не надто віриться. Хоча б тому, що навіть із суто формальних міркувань було б логічно запросити до ефіру представника КПУ. Не кажучи вже про те, що ініціатори й організатори акцій протесту, що відбувалися останнім часом, навряд чи мали якийсь стосунок до політсил Мороза чи Вітренко, але запросити до ефіру когось із цих людей укотре не вийшло.

Поява Олександра Мороза в кількох політичних ток-шоу на провідних каналах дещо дивує й тому, що цей досвідчений політик уже тривалий час не створював особливих інформприводів. Тож є привід замислитися – хто і з якими намірами посприяв Олександру Олександровичу в телевізійній реабілітації й долучив до ефірної гризотні з іншими опозиціонерами. Бо для політика, який, чого правду таїти, тривалий час перебував у статусі «збитого льотчика», зробити це самотужки, та ще й нічим особливо себе не виявляючи – надто складно.

Тому припущення про те, що це стало частиною загального плану з формування «зручної опозиції», на нашу думку, є досить правдоподібним.

Звісно, наші припущення можна було б, напевно, легко спростувати, якби, скажімо, хоча б хтось із ведучих політичних ток-шоу публічно визнав, що несе повну відповідальність за обрані теми й добір учасників та експертів і все це – не що інше, як випадкові вияви його особистих уподобань і творчих задумів.

Проект «Моніторинг політичної пропаганди та маніпулятивних технологій у випусках щотижневих підсумкових інформаційно-політичних програм та політичних ток-шоу» здійснюється громадською організацією «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.