Забутий нині радянський письменник Віліс Лаціс в одному зі своїх романів не без іронії описував кандидатську кампанію, яку провадив його персонаж на виборах до передвоєнного буржуазного парламенту Латвії. Той пересувався селами та містечками на возі, навантаженому патефоном та пересувною кіноустановкою. Поки потенційні виборці переглядали фільм і танцювали під патефон, кандидат вів розмови з поважними заможними селянами, обіцяючи золоті гори.

Як демонструє нинішня виборча кампанія, за 80 років змінилися хіба що технічні засоби. Кіно замінили рекламні відеокліпи, патефон – безкоштовні концерти поп-зірок і роздача пайків. Ну а необхідність – особливо для мажоритарних кандидатів – знайти підтримку у місцевого «істеблішменту» залишилася без змін.

На цьому фоні не доводиться очікувати, що українські вибори хоча б частково можуть стати змаганням програм чи принципів. Кандидати й партії в черговий раз намагаються накрутити «старий патефон», торгуючи символами, що апелюють до ірраціонального сприйняття.

Влада традиційно торгує «стабільністю й порядком». Опозиція обіцяє «зупинити їх», в надії на те, що наші специфічні стабільність та «пакращення» вже дістали більшість електорату. Партії, що претендують на роль «третьої сили» – або роблять ставку на брутальність та енергетику свого лідера, або намагаються розкрутити ідею про «нових політиків», а на практиці це означає лише те, що при знайомстві зі списками виборець може приголомшено повторити слідом за легендарним персонажем YouTube – «Хто всі ці люди?».

В цій ситуації друковані ЗМІ, особливо ті, що претендують на нішу «якісної преси», могли би стати майданчиком для більш-менш осмисленого й раціонального аналізу виборчої кампанії. Насправді ж модель існування друкованих ЗМІ в період виборів виглядає так:

- таблоїди пробують отримати додатковий заробіток, друкуючи джинсу від різних політсил, яку ті розміщують у рамках «технології підтримки». Поодинокі публікації на користь окремих кандидатів-мажоритарників теж приносять сякий-такий дохід, а замовникам дозволяють використовувати бренд популярних масових видань для підйому свого авторитету в сільських округах;

- ділова та нішева преса змушена балансувати між природним бажанням поповнити касу і прагненням зберегти обличчя у своєї не надто великої, але краще поінформованої аудиторії. Це, власне, те ж саме, чим ці видання займаються і в мирний час, якщо мати на увазі баланс між об’єктивним аналізом та відвертою комерційною джинсою. В політичному вимірі це не завжди виглядає доречним. Іноді ж просто видання не дотягують до рівня справді повного та змістовного інформування.

«Комерсант-Україна» дещо здивував публікаціями на початку вересня. В матеріалі «Под прессом обстоятельств» (04.09.2010) описано ситуацію з протестом активістів руху «Стоп – цензурі!» на 64-му Світовому газетному конгресі та 19-му Міжнародному форумі редакторів під час виступу Президента України. Описано в цілому збалансовано. Водночас, стаття закінчується думкою анонімного джерела, охарактеризованого як «один із організаторів форуму» (невідомо, з української чи іноземної сторони), про те, що акція журналістів була просто піаром. Цій тезі передує фраза, яка зазначає нібито факт.

Наведемо повністю цей уривок:

«Следует отметить, что на вручении награды (мексиканській журналістці вручили „Золоте перо Свободи” – традиційної нагороди WAN-IFRA. – Авт.) большинства участников акции протеста уже не было. Этот факт возмутил одного из организаторов газетного форума, заявившего "Ъ": "Акция Алены Притулы и компании выглядела как пиар, они просто захотели себя показать, их целью был эпатаж. Замечу, что никаких требований или петиций, за исключением требования телекомпании ТВi, мы не получали. После того как Янукович покинул зал, вместе с ним, как свита, ушли и они. А им следовало бы остаться и посмотреть на Анабель Эрнандес — настоящего борца за свободу слова, которая каждый день рискует жизнью, борясь с наркокартелями в Мексике"».

Викликає питання констатація того, що, начебто, «на вручении награды большинства участников акции протеста уже не было». Це твердження безпідставне для читача, адже вище автори статті вказували, що самі точно не знають кількості учасників протесту: «Около двух десятков украинских журналистов поднялись с мест и развернули плакаты, сообщающие о цензуре в стране». Тому сумнівним виглядає цей «факт», який легітимізує «обурення» анонімного джерела (ще одна маніпуляція). Окрім того, некритично подано й думку самого джерела, яке гіперболізує нагородження мексиканської журналістки як подію, важливішу за будь-які мотиви, які могли би змусити учасників протесту залишити форум. До речі, відразу після акції протесту його учасники насправді залишили... концерт, який організатори чомусь вирішили запропонувати делегатам Конгресу на ранковому засіданні. А нагородження Анабель Ернандес відбувалося значно пізніше, по обіді, й на ньому було чимало українських журналістів, зокрема й учасників акції, що засвідчили й опубліковані потім інтерв’ю мексиканської журналістки. Також дивною виглядає цитата з точки зору зневажливої персоніфікації щодо «Алени Притули й компанії» – по-перше, навряд чи СЦ – це лише Алена Притула й компанія, по-друге, якщо вже було згадано в негативному контексті ім’я головного редактора «Української правди», то, напевне, мало б надатися слово й їй.

Ще одним проколом «Комерсанта» стала стаття про партію Віталія Кличка «В УДАР решили собрать данные о коррупционерах» (06.09.2012). В матеріалі відсутні будь-які альтернативні точки зору щодо ініціативи УДАРу. Ба більше: в тексті підкреслюється, що тема корупції повністю ігнорується Партією регіонів та партією Наталі Королевської «Вперед – Україна!», які є прямими конкурентами УДАРу в боротьбі за голоси виборців у центрі, сході та на півдні. Хоча достатньо просто погуглити антикорупційну тему зі спікерами цих сил, щоб побачити, що таке твердження не відповідає дійсності.

Важливої теми фальсифікацій результатів виборів через вплив на виборчі комісії майже одночасно торкнулися «Україна молода» (повідомлення в матеріалі «Навколо виборів» 28.08.2012, статтях «Про вОВКа помовка» 31.08.2012, «Про вОВКа помовка – 2» і «Перший місяць перегонів: політ ненормальний» 04.09.2012) та «Український тиждень» (стаття «Операція “Фальсифікація”. Партія влади отримала безпрецедентні можливості виграти вибори ще до їхнього початку» 30.08.2012).

У вересні тему підхопило й «Дзеркало тижня» у статті «Окружные комиссии: установка контроля» (07.09.2012). Хоча в «Тижні» й особливо в УМ робили наголос на партіях «Свобода», «Наша Україна» та УДАР, які не отримали жодного представника в окружних виборчих комісіях, однак постановка проблеми була чіткою та аргументованою: через карликові партії (такі як «Молодь до влади», «Братство», «Сам за себе», «Єдина родина», Союз анархистов Украины, «Русь единая») влада отримує важіль впливу на роботу виборчих комісій, і це становить загрозу для визначення справжніх результатів виборів.

А в матеріалі «Дзеркала» оприлюднено вже й розцінки за посади в ОВК (з посиланням на прес-конференцію голови Комітету виборців України Олександра Черненка, що відбулася 3 вересня): «Место в комиссиях быстро получило цену. Чтобы купить должность обычного члена ОИК, надо заплатить 10 тыс. долл. Руководящая должность — председателя или секретаря комиссии — стоит почти 20 тыс. “зеленых”».

У свою чергу, відмовляючись висвітлювати ризики фальсифікації результатів виборів, як це роблять нішеві видання, таблоїди йдуть на порушення корпоративної та громадської етики. В кінцевому підсумку це може підірвати їхні шанси на виживання в країні, де результати виборів встановлюються «правильним» підрахунком голосів.

По-своєму на тему можливих фальсифікацій із таблоїдів відреагувала лише газета «Сегодня», яка 30 серпня на своїх шпальтах розмістила «ексклюзивне інтерв’ю» нардепа-регіонала Владислава Забарського про відеофіксацію процесу голосування і підрахунку голосів як захід боротьби із фальсифікаціями. А 7 вересня в статті «Международные наблюдатели: принцип равенства и законности соблюден» «Сегодня» цитує «наблюдателя за выборами в Украине от международной общественной организации “За справедливые выборы” адвоката Михаэля Хохендаля», знову ж таки на тему доцільності встановлення веб-камер і знову з прес-конференції в «Інтерфаксі-Україна». Його підтримує колега з Росії, «адвокат Сергей Мирзоев», який зазначив, що «формування виборчих комісій пройшло відповідно до українського законодавства».

Не доводиться дивуватися тому, що жодних детальних даних про досвід та авторитетність цієї міжнародної НДО «За справедливі вибори» газета не наводить. Тож її учасників використано просто як головомовців, що виголошують потрібні для Банкової меседжі...

Серед традиційних меседжів про «пакращення» «Сегодня» не забувала повідомляти про начебто зростання зарплат («Зарплаты подросли на 460 грн» 29.08.2012), задоволення потреб людей у доступному житлі «Жилье под 3% дадут и бедным» 30.08.2012), потреб у доступних ліках для пенсіонерів («Лечение гипертонии – эффективно, недорого и только по рецепту» 29.08.2012), про виплату компенсацій із Ощадбанку («“Тысяча СССР”: старт новой волны» 03.09.2012), про стримування цін на продукти харчування («До октября — дешевые овощи» 04.09.2012, «В Украине всё еще нет инфляции» 08.09.2012), про позитиви від ухвалення мовного закону («Закон о языках: первые плоды» 10.09.2012), про соціологічні стимули для прихильників («Опрос: власть оторвалась от оппозиции» 10.09.2012). Жодного журналістського аналізу на відповідність дійсності цих тверджень чи експертних коментарів ці публікації не містили.

Серед матеріалів, які можна назвати прихованою рекламою Партії регіонів, найбільш відвертими маніпуляціями відзначилися статті Дмитра Короткова. Зокрема, в публікації «Что обещали, что сделали» від 1 вересня 2012 року Коротков показує, що Партія регіонів виконала найбільше, перебуваючи при владі лише 2,5 роки з п’яти років каденції парламенту (2007–2012). При цьому журналіст замовчує інформацію про хвилі протестів, які прокотилися країною через ухвалення Податкового кодексу в листопаді 2010-го, та «забуває», що обіцянки Партії регіонів пенсіонерам було повністю провалено, не кажучи про підняття пенсійного віку.

Натомість «Газета по-українськи» у своєму політичному блоці остаточно визначилась як газета з чіткою політичною орієнтацією на опозиційні сили. В будь-якому випадку, більшість публікацій транслюють саме точку зору опозиції щодо актуальних подій на кшталт відмови ВАСУ переглянути вирок Юлії Тимошенко чи оцінок початку роботи нової парламентської сесії. З іншого боку, знаходиться місце на шпальтах для політиків-одинаків і навіть відвертих політичних маргіналів, які дозволяють собі пасажі, критичні не лише до влади, але й до діячів опозиції. Втім, загальна тональність цих публікацій все одно залишається «антивладною» й навіть більш радикальною. Це й інтерв’ю Олега Соскіна з промовистою назвою «Українці почнуть переслідувати мільярдерів», і матеріал «під вибори» про кандидата Олега Ляшка під заголовком «Юля, Юра будуть на волі, а ті, хто їх посадив — у тюрмі».

Журнал «Фокус» відзначився на тижні доволі змістовною публікацією про те, як «обробляє» електорат свого мажоритарного округу син прем’єр-міністра Олексій Азаров. Матеріал цінний радше тим, що сприяє узагальненим висновкам про використання адмінресурсу і значних фінансових можливостей, адже модель роботи з виборцями представників влади або узгоджених із владою крупних бізнесменів із незначними відмінностями реалізується чи не в кожному окрузі. Питання, як мають протистояти таким методам менш забезпечені кандидати від опозиції чи незалежні, залишається не лише відкритим, але поки що детально не обговорюваним – ані політиками, ані експертами, ані журналістами (ще кілька слів про це – нижче).

Тому боротьба в більшості мажоритарних округів відбувається виключно між «грошовими мішками» і являє своєрідний і поки що єдино можливий варіант часткового перерозподілу надприбутків – коли «багаті діляться з бідними».

Експеримент із висуненням заступника головного редактора «Фокуса» Ігоря Тупікіна вийшов не таким серйозним, як його подавала редакція. Виявилося, що зайнятий здачею чергового номера пан Тупікін не спромігся відкрити власний рахунок, із якого мав би оплачувати агітпродукцію та інші виборчі витрати. Тим самим практична цінність експерименту впала відсотків на 90 (на 10 відсотків можна оцінити опис формальностей, які доводиться пройти претенденту в кандидати), що, власне, визнав у наступній публікації й сам кандидат, розповівши, що знайшлися охочі підтримати його виборчу кампанію грошима, але... довелося відмовитися. Що й підтвердило: відмовки у першій подачі про майже півмільйонні затрати на агітпродукцію, яких, мовляв, усе одно немає –лише відмовки. Як і розповіді про те, що можна вести агітацію у віртуальному світі інтернет-форумів. Реальні виборці, які визначають переможців у мажоритарних округах – це бабусі й дідусі, які стоять у чергах за пайками й не знають, як вмикається ноутбук, зате не полінуються в неділю зранку дійти до виборчої дільниці, коли завсідники Facebook ще не прокинуться після нічного веб-серфінгу. Можна погодитися з розцінками, які оприлюднив кандидат-експериментатор, але хто завадив би йому за власні заощадження видрукувати не 50 000, а хоча б п’ять тисяч листівок для цих людей, хто заважає шукати способи альтернативного розміщення візуальної агітації – скажімо, намальованих гуашшю плакатів на балконах свої однодумців і прихильників.

На наш погляд, експеримент був би адекватним, якби продемонстрував спроби пошуку альтернативних, доступних кожному громадянину засобів для реальної участі в боротьбі за владу. Але майже одразу після початку спецпроекту по суті декларувати, що без грошей і рипатися не варто – це не зовсім те, що очікувалося від такого задуму. Тепер, коли проект майже втратив прикладне значення, залишається спостерігати, як журналіст спробує драматизувати ситуацію під формат інфотейнменту. Теж, у принципі, цікаво, але...