Прес-конференція в Міністерстві культури, охорони пам’яток та спорту Грузії. Тема – зустріч міністрів культури України та Грузії з приводу офіційного закриття року України. Прес-секретар Натя Мурачашвілі задоволена: багато медіа. Хоча в досить великому залі не більше 10 чоловік, включаючи операторів. «Чотири камери», – пояснює Натя свій оптимізм. Погоджуюся: чотири камери (а це загальнонаціональні канали «Руставі 2» і суспільне телебачення, а також «Аджарія» і «Кавказія») для висвітлення переговорів двох міністрів культури – чимало.

 

До початку події журналісти почуваються досить вільно – в тому сенсі, що палять прямо в Натіному кабінеті й про щось жваво говорять. Грузинською. Прес-конференція починається так: за столом сидять міністр культури Грузії Ніко Вачеішвілі, міністр культури України Василь Вовкун, перекладач із грузинської і ще один чоловік, якого не представили. Табличок не було, навіть грузинською. Запитую в грузинської журналістки: «Хто це?». «Не знаю», – щиро відповідає колега. Спілкування міністрів із пресою було лаконічним: грузинський урядовець говорив хвилин п’ять, потім Василь Вовкун. Вовкун говорив добре: мовляв, закриття року – це все символічно, а в нас плани великі – і два театри грузинські приїдуть у вересні на «Золотий лев» (театральний фестиваль у Львові), і перекладацькі програми будуть, і сучасні книжки перекладатимемо... Мовляв, закінчується рік культури України у Грузії, але не дружба між нашими народами: «Ніхто не знає, коли почалася наша дружба, хай ніхто не скаже, коли вона закінчиться». А потім міністри встали і вийшли. «А вопросы?» – спитала я у Наті. «Где вопросы?» – перепитала вона.

 

Взагалі, каже Натя, грузинські медіа до культури неуважні. Тільки ньюзи дають – що в пресі, що по телебаченні. А от рецензій не пишуть... Ньюзи – це, звичайно, добре, але нецікаво, вважає вона. «Газетами я недовольна», – ділиться Натя. По телебаченню тільки одна програма про культуру. Щотижнева. Півгодинна. На одному з найрейтинговіших каналів – «Мзе». Натя каже: «Только одна программа». Я з розумінням підтакую – з міркувань патріотизму (для тих, хто не знає: в Україні на загальнонаціональних каналах немає програм про культуру).

 

«От коли я працювала в газеті...» – каже Натя Мурачашвілі, і розповідає історію, яку часто розповідають журналісти один одному – ми колись так згадували газету «День» епохи 1998-1999-го року, колишні інтерівці так само згадують «той «Інтер»; Натя згадувала газету «7 днів» і її головного редактора Звіада Корідзе: «Звіад Корідзе – це круто, – каже Натя. – У нас була справжня газета, тепер таких нема».

 

«В Грузии нет медиа», – говорить той самий Звіад Корідзе, який нині є одним із основних претендентів на посаду керівника суспільного каналу грузинського телебачення. (Сьогодні стало відомо, що новим генеральним директором суспільного телебачення Грузії став 34-літній Леван Кубанеїшвілі, колишній спікер Едуарда Шеварднадзе.) В сенсі, пояснює Звіад, що ті, які є, займаються не інформацією, а пропагандою.

 

Звіад Корідзе в журналістиці з 1989 року. Працював у пресі, на радіо, телебачення. Вів авторську програму Pikis Saati («Час пик») на Радіо «Грузія», очолював газету «7 днів» (1990–1997). У 1997 році став керівником інформаційної служби телеканалу «Руставі 2»: «Потом так получилось, что в течение 10 лет мне удалось поработать почти на всех каналах» («Руставі 2», «Дев’ятий канал», «Імеді», «Перший канал»). В 2004-2005 роках – продюсер телекомпанії «Мзе». Закінчив факультет журналістики Тбіліського державного університету та медіаменеджменту в Берлінському міжнародному інституті журналістики.

 

Суспільний канал у Грузії молодий. У 2004 році було прийнято закон про суспільне мовлення, в серпні 2005-го обрано першу спостережну раду і призначено першого генерального директора. 2007 рік – рік виборів, Звіад говорить, «суспільної кризи». Криза торкнулася і суспільного телебачення.

 

«Тогда глава нашего парламента Нино Бурджанидзе сделала заявление, по сути, антизаконное (поскольку политики по закону не имеют права вмешиваться в работу телеканала): мол, мы найдем консенсус и поменяем попечительский совет канала, назначим нового генерального директора. После этого старый совет подал в отставку. На 9 мест в попечительском совете претендовало 237 кандидатов. Из них президент выбрал 27, предоставив окончательный выбор парламенту. В результате напряженных переговоров между властью и оппозицией, удалось выбрать по 4 человека от каждого политического крыла, однако долго не удавалось выбрать девятого человека, который, по условиям соглашения, должен был быть “консенсусной фигурой”». Консенсус – це річ непроста. І в цьому наші країни теж схожі.

 

Телепростір Грузії сьогодні виглядає так:

 

- «Імеді» (пов’язували із Бадрі Патаркацешвілі; тепер, після смерті батоно Патаркацешвілі, на власність претендують, з одного боку, його вдова Інна Гудовадзе та двоюрідний брат, громадянин США Джозеф Кей (грузинське ім’я Йосиф Какіашвілі)).

 

«Джозеф Кей, з’явившись у Тбілісі, став власником пакету екс-голови ради директорів “Імеді” Георгія Джаошвілі (75%). У зв’язку з цим є багато непідтверджених підозр, оскільки сам Джаошвілі категорично відмовляється від коментарів», – говорить Звіад. І розповідає, що останнім часом у Грузії є практика «нічних переоформлень майна»: зокрема, серед таких випадків, коли власники добровільно й оперативно відмовилися від своїх закладів на користь держави, Звіад називає «банну справу» та «ресторанну справу». Потім говорить про те, що набуте державою майно виставляється на торги і приходить інший інвестор. «Зовнішній?» – цікавлюся. «Внутрішній, – відповідає Звіад і каже, що нині в Грузії найпотужнішим зовнішнім інвестором є Казахстан, через який, за підозрами, повертаються «грузинські гроші», вивезені в 90-х роках. – Але це закрита тема для грузинських медіа…».

 

Крім загальнонаціональних каналів є:

- канал «Сакартвело» (військовий канал). За словами Звіада, канал є приватним, але орієнтовно від вересня 2007-го року має ексклюзивний контракт із Міністерством оборони Грузії, чиє фінансування покриває усі видатки мовлення на цьому каналі;

- канал «Аланія» (в перекладі «Осетія») – телемовник, спрямований на Південну Осетію; мовлення ведеться російською та частково осетинською мовами.

 

Решта каналів не є загальнонаціональними. Проте в розмові Звіад ще згадує канал «Кавказія»: «Это типичная будка демократии, телевизионный “Гайд-парк”… Приходит, кто хочет, посидит там часа два, поболтает, ведущий а-ля “не разбудите меня”...» Ми сміємося.

 

А ще є канал «Іверія» (канал грузинської патріархії). З огляду на слабку потужність «Іверії», нещодавно 65 депутатів грузинського парламенту виступили з ініціативою передати другий канал суспільного телебачення православній церкві. Звіад коментує це так: мовляв, це оцінка великої ролі грузинського патріарха в замиренні конфліктної ситуації під час осінніх подій (по слову патріарха було припинено голодування опозиціонерів). «В Грузии видны цветочки религиозного фундаментализма, поэтому я почти уверен, что этот канал передадут», – прогнозує Звіад.

 

А як виглядає суспільне телебачення? «Мляво», як характеризує його мовлення Звіад. Хоча канал має своє новинне виробництво, щоденну підсумково-аналітичну програму, молодіжне ток-шоу «Стіна», нічний ефір – студійні бесіди («Но это не Дибров…» – із жалем говорить Корідзе). Якщо він стане генеральним директором, то планує запустити на каналі більше політичної аналітики, ток-шоу, відкрити кореспондентські пункти в різних регіонах країни (регіональна мережа, яка поширюватиметься і на такі проблемні зони, як Абхазія та Осетія), а також зніматиме телевистави і документальні фільми. Його запитують: «Ви будете передавати в прямому ефірі православну пасхальну літургію?», він відповідає: «Ні». І пояснює: «Во-первых, молиться надо в храме, а не по телевизору с поп-корном в одной руке и банкой пива в другой. А во-вторых, если это не момент целесообразности, а момент политики, то тогда нельзя ограничиваться только православием...». Його відповідь викликала шок.

 

Також Звіад Корідзе багато і детально говорить про розвиток внутрішньої конкуренції між двома каналами суспільного мовлення. Я приголомшено перепитую: «Нащо?». Звіад пояснює: більше нема з ким конкурувати. Решта каналів – не медіа, а пропаганда. «Журналистики нет, информации нет. Если мы будем конкурировать с “Рустави 2”, то получим тот же пропагандистский канал. Зачем этой стране четвертый “Рустави 2”?». Звіад рахує так: «Руставі 2» – один, «Мзе» – два, «Імеді», який має розпочати повноцінне мовлення вже 10 квітня, – три.

 

З точки зору власного виробництва грузинське телебачення, за словами Звіада, є таким: купують мало (здебільшого латиноамериканські серіали, іноді російські на кшталт «Бідної Насті»), знімають небагато, зате по всіх каналах багато розмовних студій. Хоча от канал «Руставі 2» знімає молодіжний серіал «Покоління чіпсів» за оригінальним сценарієм та детективний серіал «Паперова куля». Суспільне телебачення показує серіал «Італійський двір» (про життя тбіліського двору та його мешканців), який Звіад характеризує як стереотипний, із чітким дотриманням ідеологічного принципу інтернаціоналізму та естетичного – гіперреалізму. Хоча який ситком не стереотипний?

 

Мова програм лише грузинська, хоча на суспільному телебаченні є новини азербайджанською, вірменською, абхазькою та осетинською мовами.

 

Комерційної реклами на суспільних каналах немає, тільки політична та соціальна. Спонсорство й телемагазини офіційно не дозволені. Держава виділяє на телебачення 1,5% від податку на прибуток. Звіад пропонує зміни в цій системі: 1%, але від ВВП. Порівняно з прибутками комерційних каналів, фінансування суспільного телебачення є значним, вважає мій співрозмовник. Про прибутковість телебізнесу говорити не випадає: ринок телереклами не розвинутий.

 

Про рекламу в пресі цікавлюся в Наті Мурачашвілі: чи є газети, які живуть із реклами? Натя говорить – так, є одна газета в Грузії, яка живе з реклами. Це газета «24 години», яка виграла урядовий тендер на розміщення офіційних оголошень. Інші змушені шукати позаринкові джерела фінансування.

 

Загалом Грузія дуже швидко будується: армію створили за 2 роки, поліцію за рік, храм Самеба з величезними мармуровим сходами в саме кавказьке небо – теж за рік збудували, чудовий музей у місті Сігнагі – за 4 місяці зробили, а за рік все місто довели до ладу…

 

Бо Сігнагі стане одним із туристичних об’єктів Грузії. Там щороку наприкінці жовтня проводиться фестиваль вина. із Сигнагі Алазанська долина видається морем. «Столиця грузинського виноробства» – під таким брендом вирішили розвивати Сигнангі в департаменті туризму Грузії. Тому коли приїздиш в Сигнагі, місто видається медяником, порівняно із навколишніми селищами. Як розповіли нам місцеві жителі, місто реконструює держава. Черепичні дахи та фасади ремонтують державні будівельники, решту робіт хазяїн подвір’я виконує сам. У Сигнагі – чудовий музей, філія Тбіліського національного. На другому поверсі – прекрасна галерея, яка облаштуванням інтер’єру і світла нагадує музей Пінчука в Києві. Тобто все сучасне. Галерея представляє архітектурні знахідки з території Сигнагі та виставку Піросмані із зібрання Тбіліського музею.

 

Піросмані – це теж бренд. По всій Грузії маса листівок із роботами художника, скульптурок, значків, брелоків для ключів та магнітів на холодильник із персонажами картин Піросмані. Піросмані в Грузії воістину належить народу. 

 

В рамках закриття днів України до Грузії прибула виставка робіт Марії Приймаченко із зібрання Музею українського народного декоративного мистецтва (Київ). 60 робіт Приймаченко привезли до Тбілісі. На жаль, лише на три дні. Офіційне пояснення: у зв’язку із великою страховою вартістю експонування (60 тис. грн. – вартість страхування на період виставки).

 

В Сигнагі також був концерт. Грузинсько-український. З нашого боку Державний академічний Гуцульсьский ансамбль пісні і танцю Івано-Франківської філармонії, чий виступ ще й офіційно закривав Рік культури України в Грузії у Тбіліський опері; з грузинського боку – місцевий дитячий колектив. В невеличкому залі будинку культури – аншлаг. Перед БК – неформальне спілкування. «Вы с Украины? А у меня невестка (жена, друг, мать) с Украины! Я учился в Днепропетровске (Харькове, Запорожье…). Давайте сфотографируемся на память». Найприємніший досвід: нас у Грузії люблять. Всією Україною. Кажи, що ти українець – і тебе одразу люблять. В Європі таким було ставлення до нас тільки одразу по революції.

 

Отар Бубашвілі, голова департаменту туризму і курортів Грузії при Міністерстві економічного розвитку, пояснює, що Грузія за взірець взяла так звану хорватську модель розвитку економіки. По-перше, оголосила розвиток туризму пріоритетним, по-друге – розробляє програму кредитування малого і середнього бізнесу в галузі туризму.

 

Бубашвілі розповів багато цікавого: приміром, що Грузія має дві програми розвитку: одна – розрахована на ті країни, де Грузію не знають і де є проблема ідентифікації, друга ж діятиме там, де Грузію давно й добре знають. Україна, звісно, серед тих країн, де не треба розповідати, що є така країна – Грузія, і де вона знаходиться.

 

Грузія зараз працює над здешевленням перельоту з України (обіцяють, що вартість перельоту знизиться з орієнтовних 400 до 250 доларів). А за рік, говорять, у Тбілісі й Батумі буде представлена вся 5-зіркова інфраструктура.  

 

Пріоритетним напрямком визначено культурний туризм: переваги Грузії тут очевидні – маленька країна з великою щільністю культурних пам’яток. Плюс курорти (мінеральні джерела, лижі, море). Грузія зараз розробляє програми релігійного туризму (враховуючи велику кількість старовинних храмів), пригодницький туризм «Маршрути Сванетії», гастрономічний туризм. «Окремий культурний об’єкт – будинок-музей Сталіна», – говорить пан Бубашвілі. І ділиться сакраментальним сподіванням: привабити туристів із Китаю… Це для Азії. А для європейців свій слоган: «Europe started hear». І об’єкт: печера поблизу Дманісі, де знайдено два черепи (перші європейці!), вік яких десь 1,8 млн років.

 

«А чи мають намір запропонувати спеціальні культурні маршрути для українців? – запитую. – Приміром, місцями Лесі Українки, яка довго жила в Грузії і заповіла себе поховати в Сурамі?» «Це гарна ідея, ми неодмінно подумаємо про це», – відповів Отар Бубашвілі. І було видно – справді, подумає.

 

Після відвідин департаменту Грузії мені захотілося лишитися в Грузії назавжди. «Професійним туристом». Жарт. Повірте, для журналіста здоровий глузд і гарна освіта чиновників є не менш привабливими туристичними об’єктами, ніж храми і пейзажі. 

 

Рік культури України в Грузії мав закінчитися відкриттям пам’ятника Лесі Українці в Телаві. Але пам’ятник мав відкрити Президент Віктор Ющенко, а до Ющенка приїхав Джордж Буш. Тому вирішили так: рік все-таки культурно закрити (взагалі-то, його мали закривати ще в листопаді, але через серйозність внутрішньополітичних обставин всім було не до культури), а от пам’ятник відкрити пізніше. Уже поза рамками офіційних урочистостей, але з Президентом.

 

«Рік України в Грузії – яскрава сторінка, концентрована можливість для Грузії пізнати Україну», – каже Посол України в Грузії Микола Спис. І додає, що за цей період Україна відкрила в Грузії три меморіальні дошки, пам’ятник Шевченку в Тбілісі, а тепер уже й пам’ятник Лесі готовий. Наш посол щиро закоханий у Грузію, розповідає про пам’ятники з великим чуттям: «Місце для пам’ятника Шевченку знайшли одразу: на розі вулиць Руставелі і Чавчавадзе, напроти пам’ятника Церетелі. Адже Шевченко з Церетелі домовлялися колись зустрітися в Грузії – от і зустрілися! А от із пам’ятником Лесі я довго думав… А потім знайшов один лист, де вона пише, що коли виходить зі свого будиночка в Телаві і дивиться звідти на Алазанську долину, то їй здається, наче стоїть вона на березі Дніпра… Отам ми й пам’ятник поставили – біля того будиночка, щоби дивилася наша Леся на Алазанську долину…».

 

А ще Посол розповідав про активність факультету україніки (магістерська програма Тбіліського університету), про те, що грузинські студенти охоче їдуть учитися до українських вузів, багато перекладають з української літератури. «Тут видали білінгву поезій Шевченка, Лесі Українки; а ще є переклади творів Олеся Гончара», – розповідав Микола Михайлович. «А із сучасної літератури є переклади?» – цікавлюсь. Посол показує збірку вибраного з українських класиків. «Так що, Андруховича грузини не читали?» – загострюю питання. «Як це не читали? Може, й читали», – каже пан Посол. «А якою мовою?» – намагаюся уточнити і розумію, що надмірною цікавістю образила хорошу людину.

 

«Ви щасливі тут, – сказав міністр культури Василь Вовкун на зустрічі з українською діаспорою в Тбілісі. – У вас уже є пам’ятник Шевченку, скоро відкриють пам’ятник Лесі Українці…». Діаспора в Грузії активна. Безгрошів’я – проблема, до якої звикли. Всі працюють для своїх дітей: різні гуртки, танці, дитячі студії, курси з вивчення мов – хто що вміє. Є дорослий жіночий хор. У навчальних класах вікна посічено кулями.

 

«Ви це краще не фотографуйте», – просять нас. «Чому?» – «А може, це й не кулі, – відповідають, – просто хлопці бавилися…».

 

«Я не можу ці танці дивитися», – каже український консул Петро Головешко, який уже далеко не перший рік у Грузії. Пояснює: «В мене все перед очима: навколо війна, руїна, а ці дітки – танцюють українські танці і співають…»

 

Міністерство культури привезло в подарунок книжки й українські костюми. «Тільки не питайте, де ми знайшли на це бюджети», – каже Катерина Єгорова, керівник відділу міжнародних зв’язків МКТ.

 

А ще у Тбілісі є чудова українська школа. Вчителям там – як нашим бюджетникам у 90-х. Зовсім скрутно. Найбільше зраділи словникам та пісенникам із нотами. «Нам ноти треба, щоби можна було з дітьми співати», – кажуть. А на прощання просили… подарувати школі бандуру. «Розумієте, – пояснює вчителька, – у нас у підручниках на картинках скрізь бандура. А як мені на пальцях пояснити дітям, що це таке? Вони ж українці, а бандури ніколи не бачили».

 

Між нашими дітьми багато спільного, хотілося сказати. І ще: ті діти, що в тій школі вчаться, мріють жити в Україні.