Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014

Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014

13 Січня 2015
26798

Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014

26798
Цинічна брехня, розпалювання ненависті й нетерпимості, заклики до насильства й застосування широкого кола каналів та агентів всередині України — такою була російська пропаганда в українському інформаційному полі протягом 2014 року.
Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014
Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014

Немає сумнівів: ми говоримо не про одиничні випадки чи короткострокові дії, а про тривалу, заздалегідь сплановану, складну й послідовну інформаційно-психологічну операцію, спрямовану на розпалювання та обґрунтування насильства на сході України.

«Телекритика» протягом 2014 року за підтримки USAID, наданої через «Інтерньюз Нетворк», здійснювала моніторинг російських ЗМІ, а також моніторинг упливів російської пропаганди на український інформаційний простір. Нещодавно був опублікований узагальнений звіт за результатами моніторингу російських ЗМІ – «Сутінки російської журналістики. Пропаганда-2014». Всі моніторинги можна прочитати на сайті MediaSapiens у рубриках «Російські ЗМІ» та «Пропаганда та впливи».

Цілі пропаганди на різних етапах операції

Щоби створити критичну масу громадян, які виступають під сепаратистськими гаслами, підтримують «Новоросію» та навіть (разом із російськими найманцями й військовими) беруть  активну участь у бойових діях і терорі, було реалізовано низку послідовних кроків, і на кожному з цих етапів перед пропагандою стояли окремі цілі.

1. Підготовка: створення умов для повномасштабної інформаційної та справжньої війни. Культивація міфів «братських народів», «Великої Перемоги», страхи холодної війни  щодо Заходу, західних цінностей  усе це насаджувалося ще радянською пропагандистською машиною. За часи незалежності, а особливо з середини 2000-х років, вони були підігріті російською пропагандою (фільми, книжки, агітація Януковича) й довго лежали як бомба вповільненої дії — чекали часу, коли детонувати.

2. Створення приводу для війни. Події на Майдані повинні були стати «спусковим гачком» відкритого конфлікту. Ґрунтуючись на вже поширених стереотипах і міфах, російська пропаганда викривила справжні причини й перебіг протестів, демонізувала Майдан, навішала на нього негативні ярлики й закликала російськомовне населення України «захищатися». Це відбувалося на тлі демонізації Євросоюзу й НАТО, дискредитації євроінтеграційного курсу, формування цілого ряду брехливих міфів стосовно цих міжнародних інституцій (не гребуючи пропагандою гомофобії й ототожненням ЄС із одностатевими шлюбами, маніпуляцією релігійними питаннями тощо).

Російська пропаганда використовує старі міфи й стереотипи для дискредитації подій на Майдані та євроінтеграційного курсу. (Фото з відкритих джерел та зображення з соцмереж.)

3. Формування образу ворога у вигляді нової київської влади логічно випливало з описаного вище. Український уряд став ворогом; автоматично ворогом стала та частина українського народу, яка домоглася зламу режиму Януковича, і вся Україна як держава перетворилася в дзеркалі пропаганди на ворожу країну. Її було обвішано всіма ярликами, які були на активістах Майдану («фашисти — зомбі — агресори»), ЄС і НАТО («куплені американцями — аморальні — противні Богу»).

4. Заклик до насильства. Це, мабуть, було найцинічнішою сторінкою в цьому сценарії, коли від поширення ненависті й шовіністичної істерії російські пропагандисти перейшли до прямих закликів убивати українців. Це почалося вже наприкінці квітня, але особливо — після трагічних подій в Одесі 2 травня.

Це відбувалося паралельно з розгортанням військової операції проти України. Готовність місцевих жителів до насильства або підтримки насильства проти решти українців була необхідна для того, щоб забезпечити росіянам підтримку військового вторгнення та бойових дій проти української армії та добровольчих батальйонів.

4. Легітимація «ЛНР» та «ДНР» як «держав». Це активно почалося з червня й сюрреалістичних масштабів набуло в кінці року, коли ми почали говорити не лише про «міністрів» та «парламенти», а й про «реформи», «поліцію» та «націоналізацію». «Добробут», який начебто відновили «керманичі» на цих територіях, протиставляється «тотальній кризі й занепаду», в яких живуть українці.

Такою була динаміка пропаганди, яка забезпечила готовність суспільства до кровопролиття. Також протягом усієї війни пропаганда послідовно переслідує три важливі цілі:

а) перекладання відповідальності за конфлікт на Київ. Український уряд звинувачується в тому, що «не чує Донбасу» й приймає політичні рішення, спрямовані проти нього. Саме Київ, мовляв, розв’язав війну навесні й не хоче припинення війни тут і зараз (до чого його активно закликають усі проросійські агенти в самій Україні). Київ нібито веде війну проти мирного населення. Класикою пропаганди є «демонстрація дітлахів» у Слов’янську 6 травня і кампанія #SaveDonbassChildren;

б) дестабілізація українського фронту й тилу. Цим супроводжується будь-яка війна, це основа військової пропаганди. Перше досягається чутками про «правосеків», що стріляють у потилицю «політично ненадійним» солдатам; про те, що «нас здали», що армія не має законних підстав діяти на Донбасі й «це не наша війна». Друге — культивацією ненависті проти переселенців (усі численні фейки, поишрювані влітку), імітацією «бунту матерів», обуренням проти економічних наслідків війни (в яких винуватий чомусь Київ), а взимку — розкачуванням істерії з приводу вимкнення світла.

 

Дестабілізація українського тилу через інтернет-ЗМІ.

Агенти впливу

Одразу визначимося з термінами. Агент пропагандистського впливу — це не обов’язково злісний ворог, такий собі запроданець, який «за банку варення» продає Батьківщину й працює на користь окупанта. Провідником пропагандистського впливу може бути будь-який суб’єкт, який поширює інформацію, що збігається з пропагандою. Чому він це робить — чи за злим умислом, чи то з власних міркувань — не має значення. Тому ми не хочемо ні на кого вішати ярликів чи закликати патріотичну громадськість закидати когось камінням: ми просто констатуємо, що чиясь інформаційна діяльність у якийсь момент була на руку кремлівським пропагандистам.

Ще зауважимо: щоб поширювати пропаганду, не обов’язково переказувати байки про наколотих/розіп’ятих хлопчиків чи розстріляних снігурів. В одній із попередніх статей ми в деталях описали структуру російського міфу, на поширення якого була спрямована російська пропаганда в останні декілька років (а цього року — особливо активно). Цей міф є складним і розгалуженим, і все в ньому взаємопов’язано. Ми можемо говорити про історичну пам’ять і ветеранів, про церкву й Бога, про громадські протести у Вінниці чи про ісламський фундаменталізм у Туреччині, але при цьому робити це так, що все це буде про Русь Великую або поганий Майдан. (У згаданій статті ви навіть побачите, як пропагандистські меседжі можуть ховатися за патріотичними гаслами й абсолютно щиро поширюватися українськими патріотами.) Це створює для пропаганди великі можливості ховатися й мімікрувати, а для дослідника завдання ускладнюється — побачити пропаганду на тлі загального дискурсу.

Отже, хто в 2014 році поширював в Україні російську пропаганду?

А. Національні ЗМІ

На жаль, моніторинг «Телекритики» виявив сліди російської пропаганди в низці загальнонаціональних ЗМІ. Ми публікували матеріали, в яких доводили зв’язок між контентом цілої низки української преси, радіо й телебачення: «Комсомольская правда в Украине», «Аргументы и факты. Украина», «112 канал», холдинг «Вести» та ряд інших. Під час парламентських виборів деякі ЗМІ (приміром, телеканал «Інтер», газета «Сегодня») виступали в якості медійної платформи «Опозиційного блоку», який мав виражену проросійську риторику.

Не варто забувати, що величезний відсоток ефірного часу центральних телеканалів займає медіапродукт російського виробництва, який часто теж несе заряд пропаганди (зокрема, про телесеріали як інструмент маніпуляційного впливу неодноразово писали експерти на сторінках MediaSapiens).

Б. Соціальні мережі

Соціальні мережі відігравали ключову роль у розпаленні ненависті та ескалації насильства протягом зими — весни 2014 року. На самому початку російської операції (грудень 2013-го) було створено численні групи в соцмережах (передусім у «ВКонтакте»), присвячені ідеям Антимайдану в різних форматах. Спочатку значна кількість дописувачів мала «прописку» в російських містах, у лютому — березні серед дописувачів з’явилося багато юзерів із Криму, що свідчить про активне залучення місцевого населення до інформаційної війни на боці Росії. Проте з березня кількість членів груп та дописувачів збільшилася за рахунок населення безпосередньо східних та південних областей, що є природним наслідком ескалації напруженості та залучення до конфлікту більшої кількості людей.

У соцмережах поширюються великі обсяги недостовірної (фейкової) інформації: неперевірені «фотофакти», «відео очевидців», «коментарі учасників» тощо. Загалом через соцмережі поширюються ті самі міфи й стереотипи, які створює російська пропаганда; також культивується емоційний стан тривоги, постійної готовності до захисної агресії.

В. Місцеві ЗМІ

Місцеві медіа в Луганській, Донецькій, Одеській та Харківській областях відігравали певну роль у просуванні пропаганди на початковому етапі операції, проте вже восени ситуація змінилася.

Під час зимових подій у Києві й початку війни з Росією більшість місцевих ЗМІ намагалася зайняти обтічну позицію. Так, низка донецьких ЗМІ називали місцевих проросійських бойовиків «ополченням» та «проросійськими активістами», а назву «Донецька народна республіка» намагалися писати в лапках («Дружковка на ладонях» — тут: (с. 4), «Вечерний Донецк» — тут). Іноді в одній статті можна було знайти позитивні оцінки як дій уряду, так і дій сепаратистів.

Логіка зрозуміла: коли в самому суспільстві немає однозначного ставлення до перспектив примусової інтеграції в Росію, місцеві ЗМІ намагаються поставити себе понад конфліктом, щоб не втратити аудиторії. Але більш вагомим здається інший чинник: самі бізнесові та політичні еліти, які мають чи не вирішальний вплив на медійний дискурс у регіонах, вагалися й чекали, звідки подує вітер. Тож на Донеччині, де ці еліти для себе відразу прийняли рішення, місцеві ЗМІ відразу влилися в пропаганду «радіоактивного попелу», в той час як на Харківщині все відбулося навпаки (під впливом Авакова, Аласанії й після присяги Добкіна на вірність новій владі).

Низка місцевих ЗМІ одразу зайняли переконану проукраїнську позицію й однозначно засудили сепаратизм. Це луганський телеканал «Ірта», донецькі газети «Донбасс» і «Сегодня», харківські «Медіапорт» та АТН, одеська «Думская.нет» та ряд інших. До цих ресурсів варто додати місцеві ЗМІ, які контролюються місцевими громадськими організаціями та окремими активістами («Восточный Вариант» та «Политика 2.0» в Луганську, «Новости Донбасса» в Донецьку).

В той же час низка ЗМІ, які контролювалися проросійськими бізнесменами та політиками (луганські ЛОТ, «Схід.Інфо», «ХХІ Век» та «0642», газета Донецької обласної ради «Жизнь» та інтернет-сайт «Комитет», одеський «Таймер») так само однозначно висловили підтримку ідеям федералізму та навіть сепаратизму, засуджували «війну проти власного народу» та давали схвальну оцінку діям Росії. Саме в цих медіа був найбільш відчутний вплив міфів і стереотипів, які поширюються російською пропагандою.

Так, газета «ХХІ век» (яка сьогодні є головним друкованим ЗМІ луганських терористів) у квітні активно публікувалазаклики лідерів сепаратистів. «То, что говорят о массовом присутствии россиян — мягко говоря, информация непроверенная. …  Киев сейчас делает всё, чтобы окончательно потерять Донецк… Чем больше Киев называет представителей ДНР террористами — тем больше шансов на то, что они пойдут до конца… Сам же протест имеет очень много общего с Майданом. Внешний вид представителя самообороны Майдана и самообороны ДНР — камуфляж, дубинка, балаклава. Различия лишь в ленточках», — це пише«Таймер» 24 квітня. «Схід.Інфо» публікує зверненнясепаратистів і дає інструкції щодо участі в травневому «референдумі».

Влітку ситуація почала змінюватися. Ті ЗМІ, які й намагалися подобатися всім (одеський «Глас» та «048», харківський «Статус Кво», «Северодонецкий химик»), припинили загравання з «проросійськи налаштованими силами» і стали на бік України. Ті з них, які були в Донецьку, Луганську та на інших вже окупованих територіях («Юніон», «ІРТА», «Реальная газета»), припинили існування незалежно від їхньої позиції. Станом на кінець 2014 року лише в нечисленних місцевих ЗМІ можна знайти сліди російської пропаганди (детальніше читайте в публікації «Чи підтримують місцеві ЗМІ російську пропаганду?»).

Мас-медіа Криму в перший місяць окупації намагалися здебільшого зберігати рівновагу й балансувати між проросійським та проукраїнським дискурсом. Але відсутність будь-яких сигналів та підтримки з боку Києва не залишила їм вибору, окрім як змінити риторику на більш лояльну до Москви. Станом на кінець року «Крым. Комментарии» й татарська «15 минут» уникають будь-яких оцінок політичних подій; «Центр журналистских исследований» продовжує стояти на проукраїнських позиціях.

Г. Інформаційна діяльність місцевих органів влади та посадовців

На жаль, провідниками російської пропаганди стають і органи місцевої влади. Навесні прикру активність у цьому напрямку демонстрували Донецька міська рада (зокрема, звернення депутатів від 8 травня) та Луганська обласна рада (зокрема, заява президії ради від 5 травня), а також деякі міські голови та міські ради в Донецькій та Луганській областях.

Цю активність ми також пов’язуємо з зацікавленістю місцевого бізнесу в ескалації конфлікту, його очікуванням «половити рибу в мутній воді» й заграванням із терористами. Проте вже влітку управління місцевими справами взяли на себе польові командири бойовиків, місцеві бізнесмени втратили будь-який вплив на процеси на підконтрольних терористам територіях і більшою частиною виїхали з регіону, тож місцеві органи влади як агенти пропаганди припинили діяльність. На окупованих територіях деякі місцеві ради (зокрема, мер Красного Луча), які влилися в сепаратистсько-терористичні структури, підтримують їхню пропагандистську лінію, але лише в масштабах своїх громад.

Ґ. Політичні партії та окремі політичні лідери

Навесні в південних та східних регіонах України активну проросійську інформаційну діяльність вели КПУ, ПСПУ, партія «Родіна». Після придушення заворушень в Одесі та Харкові та російської окупації Донецька й Луганська партії перевели свою інформаційно-пропагандистську діяльність в латентну форму (сайт, малотиражні друковані видання, ситуативні інтерв’ю російським телеканалам) з коротким поверненням КПУ під час парламентських виборів. Сайт Наталі Вітренко закликає «прекратить братоубийственную войну», «наказать убийц детей» і судити Яценюка за геноцид. КПУ відкрито не виступає за відділення територій від України, але в усьому іншому повністю відтворює російський дискурс. У їхніх інформаційних продуктах так само багато агресивної лексики, державна влада називається «фашистською», а антитерористична операція — «братовбивчою війною»; триває пропаганда сталінізму.

Партія регіонів як єдиний суб’єкт інформаційної активності зникла вже в квітні, що було логічним наслідком внутрішньої дезінтеграції партії. Натомість можемо говорити про підтримку сил сепаратистівз боку Олега Царьова, федералістські позиції Михайла Добкіна та заклики Сергія Тігіпка децентралізації влади.

Під парламентські вибори було утворено «Опозиційний блок», який виступив ключовим агентом російської пропаганди у виборчому процесі. Детально риторику цієї політичної сили описано в одному з наших попередніх звітів, ми не будемо тут повторюватися. Зауважимо лише, що вона є цікавим прикладом поєднання зовні патріотичних гасел із цілеспрямованим просуванням пропаганди Кремля.

Особлива ситуація в Криму, де політичні партії України вже фактично припинили існування, і на їхнє місце прийшли російські, зокрема «Единая Россия», «Справедливая Россия», КПРФ.

Д. Проросійські рухи, організації та терористичні угрупування

На місцях потужним провідником російської пропаганди є проросійські та сепаратистські організації й групи.

В Донецьку діє терористична організація «Донецька народна республіка», яка позиціонує себе як державне утворення і має власні медіаресурси («Первый республиканский», ДНР ТВ, «Центральное информационное агентство Новороссии», газета «Новороссия» та інші).

В Луганську на початкових етапах війни найактивнішою була «Луганська гвардія», яка хиталася від ідей федералізму до сепаратизму (очевидно, залежно від тактичних цілей спонсорів), але врешті-решт перетворилася на «Луганську народну республіку», ще одну терористичну організацію, яка позиціонує себе як державне утворення. Крім того, в області діють непідконтрольні «ЛНР» козацькі організації, а також свою окрему політику провадять місцеві терористичні угрупування (група Козіцина на півдні, Дрьомов у Стаханові-Первомайську, групи Мозгового, Косогора та інші).

В Одесі існує «Куликово поле» — відносно аморфне середовище різних груп і організацій Одеси, які проводять часто окрему інформаційну діяльність — від гасел про децентралізацію до відвертих антиукраїнських закликів. Інформація поширюється від імені груп «Одесса — Южный фронт», «Молодежное единство», «Одесса — Россия», «Антимайдан». Після трагічних подій 2 травня ці групи значно знизили свою активність.

У Харкові інформаційно активними є окремі місцеві ватажки федералістського руху (А. Гур’янов, К. Долгов, Д. Левин, Ю. Опухтін). Інформаційна активність від імені організацій здійснюється рідко, хоча ГО «Боротьба», «Харківська народна республіка» час від часу виникають в інтернет-просторі, але значного поширення і впливу не мають.

Е. Чутки як технологія

Терористичні угрупування, які діють у Луганській та Донецькій областях, мають розгалужену мережу агентів серед місцевого населення для поширення чуток. Висока емоційна напруга, страх та захисна агресія, доведені пропагандою та мітингами до рівня готовності до насильства, дезорієнтація та інформаційний шум, втома від соціальних потрясінь і небезпеки сприяють тому, що люди передають і вірять чуткам, над якими в мирний час просто посміялися б.

Є. Сепаратистські ЗМІ

Цей феномен почав формуватися навесні й повним цвітом розцвів всередині літа. На базі захоплених редакцій та студій, користуючись не виведеними з ладу київським урядом телевежами, отримуючи технічну й консультаційну підтримку від російських колег по псевдожурналістському цеху, терористи утворили власні ЗМІ: газети «ХХІ век» та «Новороссия», телеканали «Луганск 24», «Первый Республиканский», «Новороссия ТВ», «Радио Республика» тощо. Детально еволюцію цих медіа описано в одному з попередніх звітів; тут ми лише скажемо, що з часу публікації того матеріалу перелік найменувань зріс (зокрема, після відновлення в Луганську електропостачання), а завдання лишилися такими самими — послідовно й агресивно просувати російську пропаганду, культивувати ненависть до України та обґрунтовувати своє право на контроль над захопленими територіями.

Динаміка пропагандистського дискурсу в українських ЗМІ

Ми не хочемо й не маємо права прямо звинувачувати якісь українські видання чи телеканали у свідомому сприянні російському агресорові. Ми вже говорили вище й нагадаємо, що ЗМІ можуть поширювати пропаганду і без такої цілі: просто намагаючись зайняти дружню позицію до всіх сторін конфлікту, подати альтернативний погляд на речі тощо. (Хоча тривалий моніторинг ряду ЗМІ створює враження, що поширення російської пропаганди є частиною їхньої редакційної політики.)

Як би там не було, протягом року змінювалася тональність і форми, в яких у медійному просторі України існувала російська пропаганда. Це можна спостерігати на прикладі «Комосомольской правды в Украине».

Ця газета є типовим прикладом ЗМІ, який намагався (принаймні за формальними ознаками) поставити себе «понад» конфліктами, які відбувалися в Україні протягом цього непростого року, і не ставати на бік жодної зі сторін. Так, із першого погляду важко звинуватити газету в підтримці режиму Януковича чи не підтримці Майдану під час зимових подій. На шпальтах газети багато писали про ситуацію в середовищі протестувальників, про підйом серед громадян та масову підтримку руху, про побут майданівців та про окремих особистостей. Щоправда, писали ще — з не меншою симпатією — про «Беркут», але це теж нормально: адже свої хлопці, просто по той бік…

Але ось маємо номер від 21 січня, на сторінках якого всю відповідальність за ескалацію насильства в Києві газета покладає на мітингувальників. «В Украине начались стычки: митингующие сутки бомбят “Беркут”. Тот отвечает», — пише вона. «В понедельник в столице протестующие продолжили «воевать» с силовиками». І далі: «Скажете, “Беркут” озверел? Но митингующие сами дали повод — рубят спецназ как дурные. — «Получи, с…а!» — в каком-то исступлении орет парень в черной маске, налетая на “Беркут». Нижче на сторінці новина, в якій «радикальные молодежные организации объединились ради бунта. Ответственность (!!! — Р.Ш.)за события на Грушевского уже открыто взяло на себя движение “Правый сектор”».

От вже й маємо. Радикальні молодчики, демонстранти нападають, «Беркут» як жертва. Для посилення ефекту газета дає інтерв’ю з бійцем «Беркуту», якому мітингувальники начебто влаштували «коридор смерті» з тортурами. І на фоні цього — «Компромисс возможен» — практично вкладено у вуста президента Януковича (а опозиція зірвала переговори). А на останок у номері — великий матеріал від ключового ідеолога проросійського курсу Віктора Медведчука (того самого, чия політична сила розміщувала лайтбокси про одностатеві шлюби), який вихваляє результати Переяславської ради 1654 року і прямо каже про безальтернативність проросійського курсу держави.

Подібний «курс» газета витримує й далі: наступного дня виходить стаття, що виправдовує «Беркут» і називає використання несанкціонованої зброї «страшилками». А 4 лютого під рубрикою «Взгляд из Москвы» взагалі публікує відверто антимайданівський матеріал з зображенням «молодых людей с закрытыми лицами, готовых крушить, жечь и избивать».

 

4 лютого це тягло на сенсацію. Насправді мова про Булатова й Данилюка

До речі, про «Беркут». Спроби його героїзації «сьогоднішнім» і «заднім» числом, статті про його бійців (як стояли, як терпіли, як виконували наказ, потім — як тікали тощо), що невільно викликають до них симпатію, розмови з ними «по душах» — це було притаманно пропагандистському дискурсу і в російських (з «Беркуту» соцмережі зробили справжніх героїв Росії), і в українських медіа. В лютому багато про «Беркут» пише «Комсомольская правда в Украине».

Незрозумілу позицію займає газета і стосовно окупації Криму. Можна зрозуміти (хоча й з натяжкою) спробу «не засуджувати» сепаратистів, але такі фрази, як «новоназначенный на митинге мэр Севастополя … Алексей Чалый уже занял свой кабинет и приступил к работе» (26 лютого) — це відверта легітимізація самозванців і зневага до законів України.

Така позиція — «з симпатією» до всіх і водночас трошки за сепаратизм — притаманна газеті і в «донбаському» питанні. Так, тимчасом як світові ЗМІ дотримуються правила не давати слова терористам, газета публікує інтерв'ю з Гіркіним (28 квітня).

14 квітня публікується ледь не анекдотична стаття про те, як місцеві бабці з прикордонного села ледь не оголосили Києву війну, з ненавистю дивляться на приїжджих десантників (у підзаголовку: «Они хотят нас уничтожить») і всією душею підтримують сепаратистів. Гумор гумором, а перед очима відразу — і образи «окупантів», і «вас никто сюда не звал», і народний характер антиукраїнського руху, і навіть «вежливость» росіян обіграно (російські прикордонники «мирили» цих жіночок з українською владою). Цитуючи одну з цих жінок, газета прямо поширює міфи і брехню російської пропаганди, навіть не коментуючи це: «…слышишь от их депутатов, что мы “существа, заслуживающие смерти”». І ключовий висновок: у конфлікті на сході України винуватий Київ: «Мне раньше не хотелось в Россию и не собиралась. Но создается такое впечатление, что новая власть нас туда выталкивает…».

І ненав'язливо на тій самій шпальті (збіг?) — «точка зрения» Оксани Калетник із заголовком, який немов би пояснює описану ситуацію по-серйозному: «Митингующие в Донецке: “Мы не хотим в Россию, мы хотим право голоса”». В ній — і паралелі між сепаратистами й Майданом, і «подвійні стандарти» влади, і налаштованість Києва «не говорить, … а подавлять». Можна все це називати збігом, але газета широкими мазками малює ту саму картину, що російські ЗМІ.

Для тих медіа, що намагалися «бути понад конфліктом», була притаманна специфічна лексика: слова «ополченці», «самооборона», «проросійські активісти». Ми не будемо заглиблюватися в лінгвістичні деталі, лише скажемо, що всі ці слова легітимують дії цих людей, формують образи оборонного характеру цих дій і їхнього масового коріння. З часом ці слова зникали з дискурсу: спочатку зі шпальт ЗМІ почало зникати слово «самооборона» (оскільки стало очевидно, що ні про яку оборону тут не йдеться); потім — від «ополчення» (коли через кордон потекли в один бік — броня і ПЗРК, а в інший — каравани «двохсотих»).

Дедалі впевненіше почали лунати слова «терористи» й «сепаратисти». Зокрема, цю динаміку ми прослідкували влітку на каналі «112 Україна», і навіть найсміливіші прибічники сепаратистів (наприклад, із місцевих ЗМІ — одеський «Таймер») і ті вже восени почали все більше використовувати слово «бойовик». «Комсомольская правда в Украине» довго намагається уникати такої термінології, називаючи сепаратистів «активистами “ДНР”» та «сторонниками “ДНР”» (тут: (с.5) і тут: (с.4)).

Коли з часом усе важче було зберегти на шпальтах газет «ввічливе обличчя»  сепаратизму, а кількість жертв терору стала чотиризначною, російська пропаганда почала виявлятися в більш тонких формах: ховатися за словами «самопровозглашенная республика» (але таки республіка! — знайшли вихід: «самопровозглашенные территории». Фраза абсурдна, але чого тільки не зробиш, щоб не сказати «терористи»), узагальненням «юго-восток» (що підтверджує масовість руху і латентність конфлікту на інших територіях — в Одесі, наприклад), дискредитацією Майдану «заднім числом», а також різними фейками і штучними «інформаційними приводами» для дестабілізації тилу (див. вище). «Комсомольская правда в Украине» фейки не публікує, але 23 червня ледь не виправдовує лікаря-харків'янку, що била ногою майданівця, та віддає данину «бунту матерів»; також у газеті широко вживається оборот «самопровозглашенные республики» (зокрема тут: (с.2)).

Заголовок КП 23 червня.

Ще один варіант: змальовувати страждання людей від війни на територіях, підконтрольних терористам. В першу чергу від війни (тобто українських обстрілів), від невиплат пенсій, а вже потім — від беззаконня і анархії. Цей прийом ми знаходили в газеті «Вести». За вересень у загальноукраїнських випусках КП опубліковано один матеріал про обстріли сепаратистами Маріуполя і вісім матеріалів, у яких ідеться про страждання громадян під українськими ударами. «Пожарные не могут из-за обстрелов приехать на помощь… перебило газопровод…». Цитата місцевого: «Военные говорят, что их обстреливают… Это ужасно — каждый день ждать “ответа”. И надежды, что нас пощадят, нет (15 вересня, с. 3). А22 вересня (с. 4) взагалі публікується матеріал, у якому «ДНР» практично приходить на допомогу громадянам, яких Україна лишила без грошей.

Хвиля російської пропаганди пройшла в українських ЗМІ в період виборів народних депутатів і мала форму агітації та джинси від проросійських політичних сил. Не обійшла ця хвиля й КП, але вона (що, до речі, теж типово) рівною мірою дозволяла джинсувати як «опозиціонерам», так й іншим політичним силам.

Війна все розставляє на свої місця, й дедалі важче чорне називати сірим. Вже в листопаді сліди російської пропаганди в «Комосомольській правді», як і в більшості інших українських ЗМІ, знайти вже значно важче. Але говорити про те, що вони зовсім перестали транслювати пропаганду, ще дуже рано.

Відповідь України

На тлі такої злагодженої, послідовної та заздалегідь спланованої інформаційної війни Україна виявилася непідготовленою та розгубленою. Передусім треба зазначити, що ані патріотичні сили Майдану, ані українські уряди після революції не вважали за потрібне пояснювати свої дії широким верствам населення, і в першу чергу — тим, які їх розуміють неправильно (і яким розказують багато брехні). Майдан був надто зайнятий своїми проблемами, щоб вести агітацію серед громадян півдня й сходу; до того ж, він був надто аморфним, щоб робити це ефективно. Цю функцію могли б на себе взяти ті політичні партії, які були дотичними до революційних подій, використавши свої організаційні й технічні можливості. Але ці партії були на той момент такими ж безвольними та розгубленими, як і їхні лідери. Майдан був інформаційно активним серед своїх прихильників, але зовсім не комунікував із потенційними супротивниками й не намагався себе пояснити тим, хто його не розуміє.

Цю ж позицію зайняли й ті люди, що очолили країну в постреволюційний період. Ні в який момент не існувало чіткої стратегії Києва щодо Криму й Донбасу, й ніяких меседжів не було відправлено населенню цих територій. Ми не будемо перебільшувати значення фраз у стилі «Крим буде наш» та «Донбас є і буде українським»: не це хотіли почути українці на цих територіях, а конкретних вказівок до дій і пояснень ситуації. Так само ніяк не пояснили керманичі ані закону про особливий статус (потім скасованого), ані заборони проведення фінансових операцій на окупованих територіях, і тим самим дали пропаганді простір для власної інтерпретації (чим вона, звісно, скористалася). Отже, Київ запропонував населенню окупованих територій незрозумілі законодавчі дії, необґрунтовані економічні обмеження та обіцянку, що «наші діти підуть у школу, а їхні — ні».

Дії уряду щодо обмеження доступу українських громадян до російських медіа не дали результату. Українці мають вільний доступ до них через супутник; не всі провайдери кабельного телебачення припинили транслювати російські телеканали. Російські телеканали транслюються з Донецька та Луганська на прифронтові райони Луганщини та Донеччини, й не здійснюється жодних спроб глушити ці сигнали. Деякі віддалені райони Одеської області не охоплюються українським телебаченням, натомість громадяни мають доступ до російського. Така сама ситуація в низці прикордонних районів східних областей. Ситуацію з трансляцією телеканалів у Криму український уряд не контролює взагалі. Українці мають вільний доступ до російського сегменту інтернету й до російських соцмереж.

Ніяких спроб пояснити свої дії не здійснює армія. Пропаганда серед населення прифронтових територій ворога — одне з перших завдань на будь-якій війні — не ведеться взагалі: це не просто упущення, це злочинне упущення. Мешканці Лисичанська й зараз вам розкажуть, як українські військові руйнували місцеву інфраструктуру — от, наприклад, розстріляли завод із виробництва скляних виробів. Це ми знаємо, що в тому заводі були склади терористів — а хіба вони заглиблювалися в деталі, коли по їхньому місту їздили танки? Можете не сумніватися: вони розкажуть цю історію своїм дітям та онукам, і ми ще не знаємо, чим це обернеться.

Інформаційна активність армії обмежилися листівками з інструкціями, як поводитися під час артобстрілів. (Порівняйте з промоційною кампанією російських військових перед анексією Криму.) Практикуються зустрічі командирів батальйонів та військового командування з місцевими громадами, але вони не є систематичними.

Українські ЗМІ хитаються від позиції «об’єктивного дзеркала правди» (за яким часто приховувалася російська пропаганда, як ми вже побачили вище) до поширення пропаганди проукраїнської. В медійному просторі багато місця займають наші війська, окремі солдати, героїчні вчинки, волонтери, мешканці окупованих чи звільнених територій, переселенці. Загалом треба зауважити, що саме українські медіа забезпечили стабільність українського тилу, бойовий дух та патріотизм у складні часи. Вони виступили й певним щитом від російської пропаганди, висміюючи та викриваючи брехню російських каналів.

Але впливом на тил вони й обмежилися, забувши про тих людей, що потерпають на окупованих територіях. Багато говориться про цих людей, але надто мало — для них. Крім того, українські медіа викривляли ситуацію на фронтах навесні — влітку (в першу чергу це робив штаб АТО) та не відображають картини реальності сходу України зараз (це вам підтвердить будь-який переселенець чи солдат), і це відштовхує громадян Донбасу від українських ЗМІ (пропаганда Кремля цьому активно сприяє). Про Крим вони взагалі практично мовчать, а якщо щось кажуть — то здебільшого в пропагандистських цілях (показати, як там усе погано).

Громадські організації та рухи в межах своїх можливостей намагаються щось зробити, але ці можливості надто обмежені. Ініціативи на кшталт StopFake та «Не Формат» викривають пропаганду, і це має вплив на ситуацію в тилу, але не на окупованих територіях.

Чи не все втрачено?

Україна може ще мобілізувати сили, відновити втрачене в інформаційній війні і вступити в боротьбу з російською пропагандою за думки й почуття своїх громадян. Ми переконані, що першими кроками для цього могло б бути виконання наступних пунктів:

1. Українським ЗМІ бути максимально правдивими. Зараз ведеться чимало дискусій (і багато ще їх буде) щодо потенційних ризиків та користі від такої правдивості, й у цій дискусії «Телекритика» стоїть на тій позиції, що користі — в рази більше. Обізнаність громадськості щодо реальної ситуації на фронтах формуватиме громадський тиск на владу навести лад і забезпечити ефективність армії. Викриття фактів насильства з боку українських військових спонукатиме нарешті налагодити систему контролю за дисципліною в армії, а батальйони взагалі матеріально зацікавлені в своєму іміджеві, адже від їхнього хорошого імені залежить ресурсна підтримка з боку громадян. Розуміння тамтешніх реалій всіма громадянами полегшить соціальну інтеграцію переселенців та ветеранів.

Правильність цієї позиції підтверджують і останні соціологічні дослідження: українське суспільство готове до правди, якою б вона не була.

Але головне: правдиве висвітлення реальності Донбасу руйнуватиме міф росіян про брехливість українських ЗМІ і повертатиме до них довіру громадян.

2. Державі та армії долучити громадськість до комунікації з населенням окупованих територій. У громадських організацій достатній експертний та організаційний потенціал, щоб виробити стратегію цієї комунікації й навіть втілювати її на практиці на тривалій основі (розробляти і створювати теле- та радіопередачі, друкувати листівки для поширення на окупованих територіях, використовувати безліч інших альтернативних шляхів комунікації). Від держави необхідна лише моральна підтримка, «зелене світло» та фінансове забезпечення.

3. Створювати медіаконтент, спрямований на аудиторію окупованих територій. ЗМІ повинні в першу чергу задовольняти інформаційні потреби громадян, а відтак створювати продукт, який би був спрямований на потреби тих людей, які зараз потерпають у зоні АТО та в Криму. Як жити в умовах відсутності каналізації та водопостачання; як лікуватися, коли немає аптек; які специфічні хвороби загрожують цим людям і як їх уникнути; яку допомогу і як вони можуть отримати на звільнених територіях тощо — саме за цією інформацією ці люди будуть звертатися до українських ЗМІ і таким чином повертатися в український інформаційно-культурний простір.

4. Запустити широку дискусію між медіаекспертами, журналістами, медіаменеджерами, державними посадовцями з тим, щоб виробити спільне бачення і стратегію протидії російській пропаганді в Україні й послідовно, спільними зусиллями її виконувати.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
26798
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду