З V Одеського міжнародного кінофестивалю учасники проектів продюсера Олени Єршової повернулися з двома нагородами. Картина «Побачення наосліп» Левана Когуашвілі (Грузія, Україна) перемогла в міжнародній конкурсній програмі. А відзначена журі численних міжнародних кінофестивалів стрічка «Люби мене» виробництва України й Туреччини завоювала приз за найкращу акторську роботу виконавця головної Усхана Чакира.

В рамках ОМКФ кореспондент «Детектор медіа» зустрілася з продюсером, щоби продовжити розмову про особливості турецького кіноринку, про які йшлося під час інтерв'ю з менеджером фестивалів Азізе Тан. Також ми скористалися нагодою поспілкуватися з Оленою Єршовою про український кінопрокат та нагальні потреби кіногалузі. Про все це - в другій частині інтерв'ю.

Частину першу про фільм «Люби мене» читайте тут.

«Технічні фахівці з Туреччини працюють якісніше, швидше й дешевше»

- Наскільки законодавство Туреччини сприятливе для копродукції з Україною?

- Не дуже сприятливе, але зараз змінюється. Європейську конвенцію Туреччина підписала, але насправді міноритарних копродукцій у досвіді країни майже не було. Це не те, що складність, але момент, над яким треба було попрацювати. У «Люби мене» 52% залучених коштів - з України. Ми рішення знайшли, але без складнощів не обійшлося. Інших проблем щодо співпраці з Туреччиною не виникало.

У нас була фінансова проблема з українським законодавством. Згідно Європейської конвенції, якщо країна вкладає кошти у фільм, то він вважається національним, нехай навіть ідеться про 30% загального бюджету. За Європейською конвенцією, це може бути й 10%, якщо йдеться про співпрацю трьох країн, якщо ж двох, то 20% - мінімальний внесок.

Ми від початку знали, що постпродакшн «Люби мене» буде в Туреччині, що вихідні матеріали ми також друкуватимемо там. Коли ми ввозили їх до України, попри мажоритарну вітчизняну частку в фінансуванні, ми цю стрічку ввозили як іноземний продукт. Ми заплатили абсолютно божевільні гроші нашій митниці, і ніхто нам не допоміг, у тому числі й Держкіно. Адже, згідно з угодою, ці вихідні матеріали мають зберігатися у Центрі Довженка.

Причому вихідні матеріали на 35-мілімітровій плівці, які ми мали надати Центру Довженка, це вже з технічної точки зору позавчорашній день. В Німеччині взагалі вже не залишилося лабораторій 35мм... В Держкіно друкувати негативи-позитиви вимагають від усіх кіновиробників.

- Скільки це коштує?

- Дуже дорого, негатив обходиться в 10 тисяч доларів. Плюс три позитивні копії. А ще ж у цій системі вимагається наявність звукових доріжок, про які в Туреччині взагалі вже всі забули. Ми ледве знайшли студію, в якій можна було би записати звук саме в цій системі - не заради фільму, а заради нормативів Центру Довженка.

Окремо ми сплатили за перевезення. Це була частина грошей, через які в мене серце кров'ю обливалося, але, за законом, ми мали ці матеріали здати.

- Які аспекти співпраці українських і турецьких кіновиробників ви вбачаєте найпродуктивнішими? Що є нашим «експортним продуктом»: сценаристи, актори, режисери? І в чому, теоретично, можуть бути зацікавлені турецькі партнери?

- Хороше питання. Я вам скажу, що українські кінематографісти мають бути зацікавлені в співпраці з турецькими колегами, бо ті працюють якісніше, швидше й дешевше. Я маю на увазі й технічний персонал, і творчих працівників. І така співпраця якраз і збагачує, так само, наприклад, як і спільні проекти України з Німеччиною. Німецькі фахівці запотребувані у постпродакшні для іноземних картин, і це призвело до того, що там наразі дуже хороші фахівці, таке партнерство збагачує ринок і підвищує кваліфікацію.

Щодо України, що ми можемо запропонувати ідеї, кіносценарії. Я думаю, що можна й комерційніші проекти знімати спільно з Туреччиною, якщо йдеться про нестандартні історії. Адже «комерційне» не значить «шаблонне»: люди ж не дурні, вони вже сходили на «Сталінград», і від американських блокбастерів уже нудить...

До речі, актор, який грав гіда в «Люби мене», водночас має фах режисера. І він сказав: «Я би із задоволенням ще раз зняв би щось в Україні». Туркам, в принципі, тут подобається, є в нас якась взаємна комфортність між націями.

- Як відзначила творча група «Люби мене» під час прес-конференції в рамках ОМКФ, у Туреччині на етапі фінансування проекту значну увагу приділяють сценарію...

- Так, і не тільки в Туреччині. Наразі у Франції - фонд СNC, у якому можна отримати фінансову підтримку. Він фінансує проекти, не ставлячи жорстких умов щодо витрачання коштів, як є, наприклад, у Німеччині, де фінансування надається за умови залучення німецьких фахівців або спеціалістів, що мешкають у Німеччині. Для французького ж фонду важливий сценарій, сценарій і сценарій, це перш за все.

Українські сценаристи мають їздити на майстер-класи до Європи. Бо в нас ідеї є, а професійності в роботі над ними часто бракує.

Рівень же турецьких сценаристів вражає. Зараз я продюсую турецько-грецький фільм «Земля моєї матері». У ньому йдеться про складні стосунки жінки зі Стамбулу та її консервативної матері, яка виросла в турецькій провінції. Конфлікт між ними призводить до соціального самогубства доньки. Проект переміг у трьох міжнародних ринках копродукцій. Коли я прочитала сценарій, у мене було враження, що переді мною захопливий роман на 144 сторінки. А йдеться, між іншим, про першу повнометражну роботу цієї сценаристки.

- Які культурні й релігійні особливості мають врахувати кінематографісти у випадку співпраці з Туреччиною? Чи багато тут обмежень? І чи не намагалися в Туреччині цензурувати сценарій «Люби мене»?

- Обмежень не так уже й багато. Звісно, фільм про сексуальні меншини в мусульманській країні зняти буде нелегко.

А щодо іншого, про цензуру я не чула. Навіть якщо йдеться про чесне кіно, яке не всі люблять, бо не всі хочуть дивитися правдиву картину про себе. Та попри це, «Люби мене» не цензурували, тільки підтримували. Спочатку на етапі сценарію в Міністерстві культури Туреччини, потім на постпродакшні. Причому рішення щодо фільму приймала комісія, серед членів якої є й бюрократи, й творчі люди. Але в Туреччині творчі люди мають авторитет, і за фільм проголосували, попри те, що це справді слизька тема.

Проблеми в нас почалися, коли ми отримали прокатне свідоцтво. В Туреччині дуже розвинена система турецьких кінофестивалів по всьому світу - це тижні турецького кіно, наприклад, наш фільм демонструвався у Штутгарті, Нью-Йорку, Сіетлі, Гонг-Конгу та інших містах. І ми бачимо, що турецьке Мінкультури нас щодо таких фестивалів не підтримує. Вони везуть туди членів інших знімальних груп, а нас наші поїздки не фінансують. Таким чином там виявили ставлення до стрічки «Люби мене», їм ця тема незручна.

На кінофестивалі в Нью-Йорку наш фільм був представлений як фільм закриття. Так от, Туреччина фінансувала поїздки представників кожного фільму - учасника фестивалю. А нас не запросили - як пояснили, через брак коштів. І так із кожним з 10 чи 12 турецьких фестивалів за участі «Люби мене».

У нас і в Україні не досить просто цей фільм приймали на офіційному рівні. Деякі люди казали, що «Люби мене» - антиукраїнська стрічка. Нам закидали, що ми показали міліцію з дуже поганого боку. Сподіваємося, зараз, коли влада в Україні нарешті змінилася, шансів вийти в прокат у фільму побільшало.

- Зважаючи на те, що Туреччина зараз затялася здобути «Оскар», як сказав Багадир Ер, наскільки велике значення для турецьких партнерів має ім'я українського режисера?

- Багадир також зазначив, що задля «Оскара» в Туреччині почали вкладати більше коштів у виробництво фільмів місцевих відомих режисерів.

Ім'я для них має значення, в Туреччині система зірок працює дуже потужно, що не завжди корисно, з моєї точки зору. Ця система прийшла з телебачення: телевізійні зірки - це зірки але не всі турецькі зірки гарні й талановиті актори...

В будь-якому разі, стрічок українських режисерів в Туреччині не знають. Кінознавці знають Довженка... Тож заручитися партнерством може намагатися кожен - якщо ідея цікава, якщо сценарій цікаво написаний, якщо стрічка має комерційний потенціал.

Цього року на здобуття «Оскара» Туреччина висунула картину спільного виробництва з Німеччиною та Францією «Зимова сплячка» Нурі Більге. Фільм уже відзначено «Золотою пальмовою гілкою» 67-го Каннського кінофестивалю

- Із якою моделлю фінансування простіше мати справу в Туреччині?

- В принципі, держава підтримує не тільки артхаусні проекти, а й комерційні. Якщо це міцний комерційний проект, йому набагато легше знайти й іншу підтримку. В Туреччині є інвестори, які не бояться вкладати кошти, бо знають, що є шанс повернути їх.

Трапляються й інші випадки - що поробиш, якщо би ми всі знали ключ, то вже всі були би багатими. Але навіть Голлівуд не знає ключика: система зірок працює, але все одно ще ніхто не знає точно, чому глядачі йдуть саме на цей фільм, а не на інший. За великим рахунком, навіть фільми з зірками інколи провалюються. В цьому, напевне, теж магія кіно :)

- Яким є щорічний обсяг державного фінансування в Туреччині?

- Цього року, оскільки йдеться про сторічний ювілей галузі, на кожен фільм виділяється до мільйона доларів.

Зазвичай тут розглядають заявки двічі на рік і підтримують державним коштом приблизно 12 повнометражних фільмів, надаючи від 200 до 400 тисяч доларів. Наразі ця сума вища. Крім того, Міністерство культури Туреччини фінансує документальні й короткометражні стрічки.

Загалом знімається близько 80 фільмів на рік, із них у прокат виходить десь 50. Звісно, є й провали, тому й важливо знімати багато стрічок. І в Туреччині щодо фінансування кіно ситуація азартна, тут на ризик ідуть більше людей - причому нерідко й щодо родинних коштів :)

- Як зазначила менеджер фестивалів Азізе Тан, турецькі фільми рідко бувають успішними в іноземному прокаті. Чи цікавилися цим питанням?

- Це тільки американське кіно гуляє через кордон. :)

Турецька проблема з комерційними фільмами пов'язана зі своєрідною манерою місцевих акторів, переграванням. Турки і в житті активно висловлюють емоції за допомогою жестів і міміки, але коли очі виходять з орбіт у кіно... В Німеччині цього не сприймають, у Франції тим більше.

Для будь-якої європейської країни успіх, коли комерційний проект працює за кордоном. У французів, наприклад, є декілька таких проектів. Приміром, трагікомедія про темношкірого, який винаймається доглядати хворого старшого чоловіка, а потім ці двоє стають друзями - служка й багатий француз. У Франції фільм зібрав божевільний бокс-офіс. Напевно, авторам стрічки вдалося знайти універсальну для аудиторій різних країн історію про дружбу між старшим і молодшим чоловіками, стосунки батько-син. І нею стала ніжна трагікомедія з сумним підтекстом.

«Можливо, в державному фінансуванні кіно

Україні варто почати з 10 млн чи з 5 млн доларів на рік,

але знайти транспарантну та ефективну систему їх розподілу»

- Українські кінематографісти в міжнародному прокаті ще не мають, по суті, твердої практики. І щодо проблем кіногалузі її представники вже не вперше кажуть про необхідність змін законодавства, особливо щодо копродукції. В той же час про конкретні ініціативи юристів чи кроки щодо лобістських груп не чути. Що робиться в цьому напрямку?

- Згідно з Європейською конвенцією, ми можемо знімати фільми спільно з Європейськими країнами. Добре було б підписати двосторонні угоди з країнами, які не входять до Європейської конвенції. Наразі двосторонній договір укладено тільки з Францією, в той час як в Україні є потреба підписати угоди й із Канадою, Ізраїлем, Туреччиною, Грузією...

Я не думаю, що є складнощі щодо самого спільного виробництва. Складною і проблемною є сама нинішня система. Наприклад, Держкіно, що підпорядковуються Міністерству культури, відбирає у продюсера всі права на фільм на частину свого фінансування. Іноземні партнери, спостерігаючи це, тільки співчувають. Тому що український продюсер, за нашими законами, фактично є виконавчим продюсером. Також наші іноземні колеги мають більше можливостей - наприклад, можуть покластися на підтримку різних фондів тощо. Тобто в європейських країнах не один ресурс: там і ТБ бере участь, і регіональні фонди...

Щодо інших незалежних джерел фінансування, якщо не працює закон про благодійну діяльність, то хто ж з інвесторів вкладатиме кошти в кіно? А телевізійні канали навіть не збираються купувати вже готовий продукт, тим більше вкладати кошти у виробництво. Їм набагато легше своє щось зробити за менші гроші. Хоча, знімаючи телекіно низької художньої якості, вони псують глядача. І телережисерам потім досить важко після таких халтур знімати справжнє кіно.

Кіноспільнота має розробляти ініціативу щодо змін, але цю кіноспільноту має хтось підтримати в парламенті. Ми всі, напевно, будемо сподіватися на новий парламент. Але ініціатива має виходити від кінематографістів.

- Я пам'ятаю ці розмови з 1998 року. Звісно, ми маємо вступити до Європейського фонду підтримки кіно. Грузії ж це вдалося, й там кіновиробники вже отримали підтримку кількох проектів.

Адже цей фонд може фінансувати до 17% бюджету, які розподіляються щодо частки кожного копродюсера. Тобто, якщо за приклад взяти проект «Україна - Туреччина - Німеччина», і кожна з країн вкладе по 33%, а з Eurimages нададуть, наприклад, 300 тисяч євро, то ці кошти розподіляються по 100 тисяч для кожної з трьох сторін.

Такі кошти дуже потрібні українському продюсеру, вони допоможуть піднімати наше кіновиробництво до нормального європейського рівня. Але головне, що ця підтримка дасть поштовх до розвитку галузі й інтеграції українського кіно в європейське.

Перспективи вступу до Eurimages залежать від того, чи надасть Кабмін відповідні кошти. Причому це зовсім не божевільні гроші. Крім того, Україні наразі всі допомагають, керівництво Eurimages постійно підкреслює, що чекає Україну. За цей час, доки Україну запрошують, до фонду вже вступила й Албанія, й Росія, й Грузія...

- Чому представники Європейського фонду підтримки кіно так зацікавлені в долученні нових країн?

- Вони зацікавлені збільшити різнобарвність європейського продукту - що більше країн долучається до співпраці, то різноманітнішим буде європейське кіно. І, до речі, це потім допомагає участі в міжнародних кінофестивалях, це як знак якості Eurimages. І потім можна отримати підтримку на дистрибуцію, у Eurimages цим займається окремий відділ.

- Чи підтримуєте думку своїх колег, зокрема продюсера Дениса Іванова, який на прес-конференції ОМКФ сказав, що українську систему кіновиробництва потрібно змінювати повністю?

- Звісно, підтримую, систему треба змінювати. Зараз на фестивалі присутні два директори кінофондів - грузинського й ізраїльського. У Грузії щорічне фінансування кіногалузі становить десь мільйон сто тисяч євро і вже два роки поспіль по два фільми беруть участь у Берлінале, нещодавно грузинський фільм здобув головний приз у Карлових Варах; «Сліпі побачення», де я також продюсер, здобули вже 10 призів, включаючи приз за кращий фільм на Одеському МКФ, в Ізраїлі бюджет Фонду Кіно сім мільйонів доларів і підтримує він 13-15 фільмів на рік. Щоправда, є ще два фонди з меншим бюджетом - один із яких для документального, короткого та анімаційного кіно Цього року в основних програмах Канн було п'ять повнометражних і один короткометражний фільм з Ізраїлю...

Зараз ізраїльський фільм «Мотивації нуль», представлений в основному конкурсі ОМКФ, за два тижні кінопрокату в Ізраїлі зібрав близько 120 тисяч глядачів. Цей фільм переміг на XIII Міжнародному кінофестивалі Трайбека. В Ізраїлі та Грузії система працює...

Ці приклади свідчать про те, що таких фахівців треба запрошувати до України, щоб вони допомагали в розробці ефективної системи фінансування кіно. І не так важливо, хто саме очолить Держкіно. Складнощі пов'язані саме з державною структурою - крок вправо, крок вліво, і «розстріл». Стільки обмежень, щоби витратити надані на кіновиробництво кошти... Можливо, в державному фінансуванні кіно Україні варто почати з 10 чи з 5 мільйонів доларів на рік, але при цьому знайти транспарантну та ефективну систему їх розподілу.

Важливо, якими коштами наповнюватимуться ці фонди. Бо в нас зараз це частина державного бюджету, це неправильно.

І я переконана, телевізійні канали й кінотеатри мають робити відрахування до такого фонду від свого загального прибутку. Адже, як і дистрибутори, вони є частиною кіноіндустрії.

В Ізраїлі бюджет Фондів кіно наповнюється відрахуванням із прибутку телеканалів та рекламних медіакомпаній, який сплачується автоматично, і це становить 3%. Польський  Інститут кіно підконтрольний Міністерству культури, але досить незалежний у діяльності. Там наповнення бюджету відбувається за рахунок відрахувань: 1,5% від проданих квитків у кінотеатри, 1,5% від доходу дистрибуторів, 1,5% від доходу телевізійних кабельних або громадських телекомпаній, 1,5% від доходу цифрових платформ, за трансляцію телепрограм - усе це зафіксовано законом. У Франції відрахування від квитків у кінотеатри - одне з основних джерел. У Німеччині 50% фінансування кіногалузі акумулюється в регіональних фондах, які зацікавлені розвивати свої райони, таким чином кіновиробництво у Німеччині розвинуте в багатьох землях.

На українському ж телебаченні система така - українські фільми ставлять не у прайм-таймі, за них сплачують смішні кошти. І навіть при тому, що турецькі серіали йдуть з ранку до вечора й мають велику популярність. Звісно, якісних фільмів в Україні поки що не так багато, але треба з чогось починати.

Зараз необхідно, щоби люди, які приймають рішення щодо виробництва чи дистрибуції кіно, вболівали за це й переймалися, а не демонстрували халтурне ставлення. Маючи продумані підходи до кінопрокату, можливо, обійдемося й нинішньою кількістю кінотеатрів. Як могло статися, наприклад, що стрічка «Креденс» стала абсолютним дистрибуторським провалом? І час було обрано неправильно, і стратегії особливої не було. Я вірю, що українському глядачу цікаво дивитися кіно про себе. І «Люби мене» знайде цього глядача, й інші картини, треба тільки, щоби ми підтримували одне одного в ці непрості часи. Треба поважати своє кіно, бо воно є відображенням нас самих. Це наша самоідентифікація.

Коли ми говоримо про систему, маємо на увазі й фінансування виробництва, й розробки проектів, і їхню дистрибуцію, й освіту. Втім, за один день в Україні нічого не змінити. Оскільки ситуація в країні надзвичайно складна, сьогодні треба дбати про мінімізацію бюджетів. Навіть у німецькому фонді Лейпцига організували семінар із мікробюджетних проектів.

А в прокат ми все-таки будемо виходити - нехай це будуть окремі кінотеатри, які повірять у фільм, але фільм має знаходити свого глядача.

Довідка «Детектор медіа»

Закінчила Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого з червоним дипломом за спеціальністю «кінорежисура» (1989 р.) Дипломна робота «Демоніада» брала участь у МКФ в Локарно (Швейцарія) та Пуатьє (Франція).

Має диплом магістра державного управління за спеціальністю «право і політика» Інституту державного управління при Кабінеті Міністрів України, диплом «Менеджер у сфері культури» Вищої школи мистецтв Утрехти (Голландія).

Виступила режисером трьох короткометражних фільмів. Працювала на телеканалі ICTV, в Міністерстві культури України.

Очолювала з 1999 по 2002 року фундацію «Кіно-коло», в рамках якої організувала: круглий стіл «Європейська дистрибуція» (2000), майстер-класи з анімації за участі Златіна Радева, Олександра Татарського, Міхаіла Тумеля, семінар «Міжнародні проекти в анімації».

З 2000 до 2006 року працювала виконавчим директором Міжнародного кінофестивалю «Молодість», а з 2006 по 2008 рік - директором з розвитку Міжнародного кіноринку "Євразія" в Анталії (Туреччина).

З 2008 року - менеджер із міжнародних зносин та просування проектів кінокомпанії Sota Cinema Group (Україна).

В 2011 році заснувала власну компанію «Татофільм».

Фільмографія:

Виконавчий продюсер фільму «Щастя моє» Сергія Лозниці (Україна - Німеччина - Нідерланди), що вперше в історії України брав участь в основному конкурсі МКФ в Каннах у 2010 році.

Продюсер картини «Сліпі побачення» (Вlind Dates) Левана Когуашвілі (Грузія), відзначений численними нагородами міжнародних кінофестивалів.

Продюсер картини «Люби Мене» Марини Ер Горбач і Мехмета Багадира Ера, 2013 (Україна - Туреччина).

Копродюсер повнометражної документальної стрічки «Одеса» (Румунія - Німеччина - Україна), 2014.

Фото з сайту Одеського міжнародного кінофестивалю