«Блоґова лихоманка», яка охопила український Інтернет в останні місяці, торкнулась і «Детектор медіа». У нашій редакції всерйоз постало питання: бути чи не бути віртуальним щоденникам на майбутній новій версії сайту? Мій колега, головний редактор журналу «ТК» Євген Мінко, не поділяє мого скептичного ставлення до цієї ідеї. Він каже, що ця послуга для інформаційних ресурсів уже стала своєрідним стандартом.

Справді, якщо ще кілька місяців тому віртуальні щоденники були лише на поодиноких українських ресурсах – Кореспонденті, сайті тижневика «Фокус» та ще декількох, – то сьогодні вони з’являються повсюдно. Днями до «лихоманки» приєдналось одне з найпопулярніших інформаційно-аналітичних Інтернет-видань України – «Українська правда». «УП» вже досить давно розвиває сектор «web 2.0»-сервісів: запущено динамічно наповнюваний «народний» розділ, додана опція коментування для всіх типів матеріалів. Анонсуючи новий розділ «Блоги», видання відразу похизувалось переліком VIP-персон, які погодились вести свої щоденники на його сторінках. Окрім головного редактора «УП» Олени Притули та топ-журналістів Сергія Лещенка та Ігоря Луценка, тут присутні «зірки» політики, літератури та журналістики. У частини авторів (Луценка, Мустафи Найєма, Святослава Олійника) вже є приватні щоденники на найпопулярнішому в Україні блоґ-сервісі - livejournal.com (далі LJ). Утім, уже зараз очевидно, що одне іншому не заважає, адже те, що пропонує «УП» - не блоґ, а добровільна (і, треба думати, неоплачувана) авторська колонка.

Щось подібне бачимо у VIP-щоденниках на «Кореспонденті» (Ганна Герман, Сергій Жадан, видавець Джед Санден і понад півтора десятка працівників KP Media – деякі з них відомі також як користувачі LJ), «Фокусі», де вже почав вести свій блоґ новий головред Михайло Гладкий,  «ЛіґаБізнесІнформі», де пише Степан Черновецький, «Сегодня» (Олесь Бузина, Павло Гудимов, Світлана Лобода та інші) та інших ресурсах. На перший погляд, така співпраця Інтернет-видань із публічними особами виглядає взаємовигідною. Регулярно оновлювані щоденники «зірок» стимулюють додаткову відвідуваність, «прив’язують»   ту частину аудиторії, яку апріорі цікавить будь-який продукт публіцистичної активності відомих політиків, громадських діячів і журналістів. Виділити VIP-автору блоґ і запропонувати писати все, що заманеться, значно легше, ніж місяцями вмовляти його ж написати статтю «спеціально для…» (яку він, до того ж, може доручити помічникові). Тим часом для публічних людей, яким необхідно донести певні меседжі до якомога ширшої аудиторії, блоґ на популярному інформаційному сайті є значно ефективнішим засобом комунікації, ніж офіційна персональна сторінка. Адже на сторінку, хоч як часто вона оновлюється, люди заходять лише тоді, коли їм необхідно дізнатись щось конкретне, тоді як на «УП» чи «Кореспондент» зазирають щодня або й кілька разів на день. 

Та насправді тривалий щасливий симбіоз у цій ситуації навряд чи можливий. На те є кілька вагомих причин.

На відміну від справжніх блоґів, які є приватною територією їхнього власника, VIP-автори почуватимуться зобов’язаними надавати своїм записам бодай якусь публіцистичну форму та актуальність. Скоріш за все, місця для повідомлень приватного характеру, жартів, розіграшів, карикатур, вибухів емоцій та інших характерних для блоґосфери речей у цих щоденниках не буде. Навряд чи толеруватимуть нарочито недбале ставлення до граматики, лексики, синтаксису та пунктуації, яке з легкої руки російських «падонкафф» поширилось і стало бонтоном в усьому східнослов’янському Інтернеті. Словом, у VIP-щоденниках ми не побачимо нічого не кшталт:

одна сотрудніца з робочого мила шле любовніку пісьма... але неправильно вводе адресу чи шо то воно приходе назад... а я шо винуватий шо в мене на хаті бат автоматичіскі принімає ті всі письма з їх змістом і я їх читаю? я ж не спіціально...

(До речі, автор наведеного прикладу – кандидат економічних наук, викладач.)

Отже, автори від початку опиняються в доволі вузьких «форматних» рамках. Звісно, багатьом читачам, особливо старшого покоління, може бути незрозуміло, навіщо взагалі потрібні всі ці малозмістовні й химерні вибрики молодіжної Інтернет-культури, проте факт залишається фактом: головна домінанта блоґосфери – свобода дій – у VIP-блогах (само)обмежена. Додаткові негласні обмеження можуть стосуватись «священних корів», які є в кожного видання – власників (засновників, видавців) та їхніх політичних і ділових інтересів, або певних тем, яких можна торкатись лише у певному ключі. На «УП», скажімо, такою «священною коровою» може виявитись усе, що стосується справи Ґонґадзе. На порталі «Сегодня», напевно, не варто ризикувати, критикуючи Ріната Ахметова… І так далі.

Є, звісно, певні обмеження і у вільній блоґосфері, та вони мають переважно етичний характер і засновуються на нормах загальнолюдської моралі. Свого часу учасники російського сегменту LJ – «Живого журналу», або «ЖЖ» - дражнили адміністрацію цього відкритого ресурсу, розміщуючи у своїх щоденниках заклик «Убей НАТОвца!». Щоденники деяких провокаторів, на яких сумлінно «настукали» опоненти, були закриті службою, яка здійснює нагляд за дотриманням правил. Проте наявність різних рівнів доступу (публічні записи, записи для певного кола/групи зареєстрованих осіб, цілком приватні) дає користувачам LJ та інших блоґґінґ-сервісів неабияку свободу, в межах якої вони можуть закликати до вбивства НАТОвців або висловлювати будь-які інші думки. Очевидно, такої свободи у «публічних» блоґерів немає.

Прихід у блоґосферу VIP-персон є в цілому деструктивним для неї чинником, оскільки нав’язує спільноті чужі для неї моделі комунікації. Традиційно у блоґерській спільноті, - якою є, наприклад, український чи україномовний сегмент LJ, - статус кожного учасника визначався переважно кількістю активних контактів («друзів»), яка, у свою чергу, залежить від кількості, оригінальності та змістовності записів. Соціальний статус людини у реальному житті при цьому відіграє другорядну, хоча й не останню роль. Те, що найбільш впливовими та запитаними блоґерами ставали переважно громадські діячі, журналісти, письменники, легко пояснити: ці люди найкраще володіють словом і вміють зацікавити читачів. Але серед українських топ-блоґерів були (і є) зовсім непублічні люди, популярні у віртуальній спільноті лише тому, що пропонують цінний контент і мають що сказати. Хай там як, у блоґосфері «акули» і «тюльки» формально рівні, і спілкування між ними, як правило, відбувається без зайвих умовностей.

Проте після появи в LJ блогів народних депутатів – маловідомих Олега Антіпова і Святослава Олійника, більш відомих Євгена Філіндаша, Андрія Шкіля тощо, - «нестатусна комунікація» поступилася «статусній». Грубо кажучи, їх почали читати не тому, що цікаво, а тому, що їхні щоденники можуть стати джерелом ексклюзивної інформації (публіка, що регулярно моніторить блоґи політиків – переважно журналісти). Водночас, багатьом пересічним блоґерам, здається, паморочиться в голові від самої думки про те, що їм особисто відписує САМ. Швидко зрозумівши переваги користування віртуальними щоденниками, прес-служби політиків почали активно їх просувати, розсилаючи контакти потенційним читачам. Незабаром тенденція сягнула апогею: новостворений щоденник політичного скандаліста Михайла Бродського завдяки електронній розсилці та  рекламі на ресурсах холдингу «Обоз.UA» за один день влетів у першу п’ятірку найвідвідуваніших блоґів російськомовного сегменту LJ.

Блоґ Бродського – яскраве свідчення того, що політики-блоґери являють собою якусь цінність лише у межах певного дискурсу української політики. У людини, яка не цікавиться політикою і не знає, хто такий Михайло Бродський, що таке БЮТ, ПР і «НУ», ця писанина може викликати хіба що нудьгу. Те саме більшою чи меншою мірою стосується всіх інших політиків у їхніх LJ-юзерських іпостасях.

Можна було б заперечити: мовляв, нічого поганого в тому, що політики стають публічнішими, немає. Та час на ведення щоденників мають переважно й без того вельми публічні політики далеко не першого ешелону. Люди, які ставляться до політики з гумором, вже встигли висміяти блоґерський рух народних обранців у блискучій спільноті  «Політсхема».

Однак блоґ політика у LJ (або ж, як у Юрія Луценка, на сайті своєї політичної сили) є, перш за все, засобом піару в усіх розуміннях цього слова – зв’язків із громадськістю, гармонізації і творення власного позитивного іміджу, поширення певних вигідних меседжів тощо. Виникає закономірне запитання: чи потрібно, наприклад, «УП» чи «Кореспонденту» слугувати засобом піару політиків? А відтак – і це неминуче – засобом, ареною і знаряддям їхньої перманентної політичної перепалки, в якій часом застосовуються найбрудніші прийоми?

Надто ж цікаво, хто і як нестиме відповідальність у разі дифамаційних позовів через публікації у блоґах політиків та інших публічних осіб. Приміром, якщо Дмитро Фірташ позиватиметься через блискуче й сенсаційне розслідування Мустафи Найєма «спеціально для «УП», - відповідатимуть, природно, автор і/або редакція. А якщо не менш сенсаційну інформацію Мустафа опублікує у своєму новоствореному щоденнику..?

Ще одна проблема. Мені, як редактору, не раз доводилось вислуховувати гнівні дзвінки в дусі «на вашому сайті мене обливають брудом!». З’ясовувалось, що маються на увазі… дописи і коментарі на форумі, які зазвичай є анонімними, а часом - справді дуже образливими. Як правило, постраждалі від таких дописів вимагають, щонайменше, видалити їх. А що робитиме адміністрація сайту, коли отримає такі претензії щодо коментарів у блоґу? А якщо це будуть коментарі автора? :)

Чи ось таке питання: чи буде вважатись блоґ достовірним джерелом інформації? Чи зможуть посилатись на нього інформаційні агенції, телеканали, газети? З одного боку, автентичність записів нібито гарантована авторитетом Інтернет-видання, на якому розміщується блоґ; з іншого, знавці журналістських стандартів (наприклад, Ігор Куляс і Олександр Макаренко) застерігають від використання інформації навіть самих Інтернет-видань без додаткової перевірки. А що робитимуть репортери, коли, наприклад, у щоденнику Арсена Авакова чи Ганни Герман з’явиться якась сенсаційна заява, а зв’язатись по телефону ні з автором, ні з його прес-службою не вдається?

У практиці «ТК» за останні півроку було два таких випадки. У першому – коли Володимир Ар’єв написав у своєму щоденнику про розрив відносин із 5 каналом – ваш автор, женучись за оперативністю, взяв на себе відповідальність і опублікував новину як «неперевірену, але з достовірних джерел», за що заслужено дістав по вухах від шеф-редактора. У другому – коли Вахтанг Кіпіані оголосив про своє звільнення з «Фокусу» - довелось зачекати підтвердження інформації з перших рук. Журналістам багатьох видань довелося помучитись над етичною дилемою в перші дні після інфаркту Василя Цушка, коли його помічниця Тетяна Монтян заявила, що міністра, можливо, отруєно. Тоді зв’язатися з Тетяною телефоном удавалося далеко не всім, та посилатись на блоґ, у якому вона детально розписувала всі відомі їй подробиці,  наважувались далеко не всі. Можна прогнозувати, що тепер, коли щоденники публічних осіб ростуть, немов гриби після дощу, такі ситуації почастішають.

Словом, легалізація «щоденників для обраних» ставить чимало запитань, які лежать на межі етики та права. З іншого боку, для журналістів тієї ж «УП» поява блоґів є додатковою можливістю донести до читачів те, що залишилось «за кадром» їхніх публікацій. Так, наприклад,  вдало розпочав свій щоденник Сергій Лещенко, істотно доповнивши статтю про мобільний бізнес дружини Юрія Луценка; тим часом, головний редактор видання Олена Притула вже веде у своєму блоґу дискусію з читачами. Але в цьому випадку, знов-таки, йдеться радше про додаткові інтерактивні редакційні колонки, а не про приватні щоденники.

Що ж, проти подиху сучасності не попреш, тож рано чи пізно, коли вже блоґосфера почала проникнення в інші сфери віртуального життя, рецепт гармонійного співіснування веб-щоденників та інформаційних ресурсів знайдеться. Хоча мені видається, що варто все-таки відокремлювати колумністику – нехай навіть у найвільніших її формах – від приватних блоґів. Так було б зручніше і авторам, і видавцям, і читачам.