Зараз це важко уявити, але в березні 1933 року ефективні механізми керування американським суспільством були відсутні. Країну вже не перший рік трусила економічна криза. Виробництво падало, безробіття росло. Десятки мільйонів громадян США не знали, що вони їстимуть завтра, і чи взагалі їстимуть. Сотні тисяч комуністів, нацистів і просто оскаженілих чоловіків і жінок регулярно виходили на вулиці найбільших міст країни. Відбувалися криваві сутички із поліцією та національною гвардією. І, наче всього цього було мало, попри всі зусилля адміністрації президента Гувера, банківська система країни опинилася чи то на межі, чи то вже за межею краху.

За цих обставин на посаду глави держави вступив новообраний президент США Франклін Делано Рузвельт. У ті часи інавгурація відбувалася не у січні, а на початку березня. І з перших же днів він зіштовхнувся з нерозв‘язуваними, як вважали його численні недруги із різних політичних таборів, проблемами. Але вихід із ситуації був знайдений.

У день інавгурації, після виконання духовим оркестром популярної пісеньки “Щасливі дні повернулися знову”, десятки мільйонів американців почули по радіо (а тоді всі передачі йшли в прямому ефірі) приємний баритон нового президента, котрий упевнено наголошував: “Настав час, щоб сказати вам правду, всю правду відкрито і сміливо. Не личить нам ухилятися від чесної оцінки ситуації, в якій перебуває сьогодні наша країна. Ця велика нація вистоїть, як вона вистояла в минулому, відродиться і буде процвітати”. А далі пролунала фраза, яка справила колосальне враження на слухачів своєю ледь не магічною точністю: “Єдине, чого нам слід боятися, це страх”.

Несподівана для багатьох технологія звернення через радіо до своїх виборців (і, головне, до тих, хто був твоїми опонентами чи політично не визначився) через єдині на той час електронні ЗМІ – радіостанції – була відпрацьована Рузвельтом у попередні чотири роки, коли він обіймав посаду губернатора штату Нью-Йорк. Можливо, це йому порадили інтелектуали, котрих завжди вистачало у ближчому оточенні цього політика (самого схожого на університетського професора); можливо, змусило лихо – більшість газетних магнатів США чомусь завжди протидіяла Рузвельтові, отож йому доводилося шукати інші способи спілкування з масами. Оскільки ж телебачення тоді ще не вийшло з експериментальних пелюшок (тільки з кінця 1930-х почалися перші комерційні передачі, а загальнонаціональною силою TV стало десь за десять років), то справді залишалося радіо. Тим більше, що на ті роки воно набуло у Штатах чималого розповсюдження й увійшло у побут пересічних американців.

А далі 60-мільйонна аудиторія стала співучасником першої з вікендових “Бесід біля коминка”. Перша така бесіда відбулася 12 березня 1933 року і була присвячена банківській справі. Здавалося б, проблема абстрактна і зрозуміла лише фахівцям – але, ще раз нагадаю, саме в ті дні американська фінансова система балансувала на межі остаточної катастрофи. 5 березня президент США оголосив загальні “банківські канікули”, 9 березня зібрав надзвичайну сесію Конгресу, який того ж дня надав главі держави надзвичайні повноваження. Але це все “нагорі”. Потрібне розуміння і довіра десятків мільйонів людей. І от ці люди чують спокійний і розважливий голос: “Друзі мої, я звертаюсь до громадян Сполучених Штатів, щоб трохи поговорити про банки. Я звертаюсь до тих, хто розуміє механіку банківської справи, – таких порівняно мало, але особливо до тої величезної більшості з-поміж вас, хто користується банками, щоб зберігати гроші і виписувати чеки”. Президент говорив невимушено, чутно було порипування крісла і потріскування полін у коминку; звісна річ, ця невимушеність була ретельно відпрацьована разом із інтелектуальним штабом та звукорежисерами, але інтонацію довірливості підробити було неможливо, і слухачі (прямий ефір!) це відчували.

Як й інше, головне: Рузвельт не ухиляється від гострих питань, він прагне обговорити зі своїм народом найскладніші проблеми без побоювання, що, мовляв, “прості люди не зрозуміють”, “це не їхнього розуму справа”. Скажімо, у згаданій промові на шкільному рівні президент розповідав, як працюють банки, чому сталася криза і що він особисто робить для її подолання. Спершу йшлося про роль банків в економіці: “Коли ви вкладаєте ваші гроші в банк, цей банк не ховає ваші гроші у сейф. Він вкладає ваші гроші у різні форми кредиту. Іншими словами, банк примушує ваші гроші працювати, щоб колеса економіки продовжували крутиться… Краще тримати гроші в банку, чим під подушкою”. Рузвельт заспокоював громаду, розписуючи детально всі кроки свого уряду на наступні дні: “Я хочу, щоб вам стало зрозуміло: якщо ваш банк не відкриється у перший же день, ви в жодному разі не повинні думати, що він не відкриється взагалі. Банки, які відкриються в наступні дні, будуть мати такий же статус, як і банки, що відкриються узавтра”. Він узяв на себе персональну президентську відповідальність за нормальну роботу банківської системи. І хоча дехто тоді боявся, що населення в паніці кинеться забирати решту грошей з банків, цього не трапилося. Народ повірив своєму президенту. Вже у першу добу після його виступу, коли банки знову почали розгортати діяльність, кількість відкритих вкладів вперше за тривалий час перевищила кількість закритих.

Потім президент США з періодичністю, як правило, у два-три місяці так само дохідливо пояснював свої наступні кроки – передусім щодо програм “Нового курсу”, таких, як створення Цивільного корпусу охорони природних ресурсів чи Адміністрації розвитку громадських робіт. Перший акт сприяв подоланню безробіття серед молоді, і не тільки цьому: були організовані 250 тисяч робочих місць; юнаки у віці від 17 до 23 років залучалися до природоохоронних робіт. За 40 годин щотижневої праці вони одержували 30 доларів на місяць, з яких 25 (на ті часи значна сума) перераховувалися сім‘ям. На базі корпусу згодом виросла вся система громадських робіт. “Створивши Цивільний корпус, – розповідав Рузвельт, – ми вбиваємо двох зайців: підвищуємо цінність наших природних ресурсів і водночас надаємо допомогу тим, хто її потребує”. Через громадські роботи пройшли мільйони. А президент детально розповідав чи не про кожен значний проект і звітував перед виборцями за витрачені бюджетні мільйони.

Так само дохідливо Рузвельт розповідав про скорочення витрат на держапарат, про скасування “сухого закону”, про вдосконалення системи кредитування фермерів, про золотий стандарт долара, про торгівлю цінними паперами, про “розумні обмеження приватного підприємництва” (на кшталт заборони дитячої праці), зрештою, про єдність праці й капіталу на ґрунті Закону про відновлення національної промисловості.

При цьому, попри простоту розмислів “біля коминка”, Рузвельт ніколи не спускався до популізму (бодай він і був би вигідний у передвиборчий час) і до стимулювання споживацьких настроїв. Він ніколи не говорив про те, що слід, мовляв, беззастережно допомагати малозабезпеченим. Лейтмотив його виступів був зовсім іншим: “треба дати людям можливість заробляти”. Рузвельт говорив: “Ми будуємо споруду відроджуваної економіки. Цей храм, коли ми його завершимо, більше не буде храмом міняйл і злидарів, а стане служити соціальній справедливості та зростанню благоденства Америки – оплоту здорового економічного життя”.

У роки війни тематика, звісна річ, змінилася. Президент США детально розтлумачив, чому Америка має за ленд-лізом допомагати спершу Британії, а потім СРСР. Від стилістики “довірчого спілкування” він не відмовився і у ті часи. Скажімо, одне зі звернень у 1942 році він розпочав з прохання до слухачів “дістати і розкласти перед собою мапу світу: по ній ви зможете слідкувати за моєю розповіддю про лінії воєнного протистояння”. І не побоявся визнати: “Боюся, багато які ваші запитання сьогодні залишаться без відповіді”.

Власне, Рузвельт був не першим американським політиком, котрий виступав із радіо зверненнями. Але його попередники, починаючи з уславленого Вудро Вільсона, говорили в мікрофон так, наче вони зверталися до велелюдного натовпу під час мітингу. Тим самим прийомом користувався й Адольф Гітлер, котрий (за ініціативою, як вважають, Геббельса) почав активно користуватися радіо у виборчих перегонах наприкінці 1920-х. Гітлер й інші нацисти зверталися до мас, до знеособлених людських колективів, до “солдатів фюрера”, “гвинтиків партії” (останню тезу і відповідні прийоми активно використовувала також більшовицька пропаганда). Рузвельт чинив зовсім інакше. Він та інтелектуали з його оточення бачили у радіо засіб комунікації, який дозволяв президенту спілкуватися не з натовпом, а з окремою людиною чи сім‘єю у камерній атмосфері. Онучка Франкліна Делано Анна Рузвельт відзначає в цьому плані: “У добу, коли такі демагоги, як Гітлер і Муссоліні спекулювали на народних страхах і забобонах, Рузвельт – навпаки – звертався до кращих почуттів людей, щоб відновити їхню довіру і дати їм можливість жити в мирі та злагоді”.

Згодом журналісти писали, що під час “бесід біля коминка” у слухачів виникло враження, наче президент зазирнув до них на склянку чаю і вирішив поділитися своїми турботами. А водночас закликати до довіри і мужності. Ефект довірчих стосунків посилювався майстерними імпровізаціями, на кшталт тієї, яку аудиторія почула під час другої “бесіди”, у липні 1933 року, присвяченій проблемам соціальної допомоги. Рузвельт зупинився на півфразі і попросив склянку води. Радіо донесло до слухачів булькання води, яку наливали у склянку, і цілком побутову ремарку президента: “Друзі мої, сьогодні у Вашингтоні надто велика спека”.

Президентські радіовиступи передавали слухачам почуття впевненості президента у здатність нового уряду розв‘язати складні економічні проблеми. І хоча кроки команди Рузвельта не завжди були вдалими, він мав стабільну підтримку виборців. Не в останню чергу – саме завдяки тому, що для лідера країни вони не були статистичними одиницями чи слухняною юрбою, і він не соромився визнати перед десятками мільйонів співгромадян власні прорахунки та помилки. Зрештою, як писав британський публіцист Ісая Берлін у нарисі “Рузвельт очима європейця”, надрукованому в 1955 році в журналі “Atlantic Monthly”, “переважну більшість голосів – яка забезпечила йому чотири терміни президентства, попри крайню ворожнечу преси і постійні її пророцтва, що він зайшов надто далеко і провалиться на чергових виборах – Рузвельт збирав, у кінцевому підсумку, тому, що більшість громадян Сполучених Штатів відчувала: він на їхньому боці, він бажає їм блага і щось зробить для них. Поступово це відчуття поширилося всім цивілізованим світом. Для гноблених і гнаних за межами англомовного світу він став легендарним героєм, – а чому, вони і самі як слід не знали”. Але ж відчували, і не випадково. Бо 1930-ті стали часом боротьби двох моделей організації суспільного життя: тоталітарної, де певні блага гарантувалися ціною відмови від свободи, як у нацистській Німеччині, або не гарантувалося нічого, крім всеохопних ілюзій (більшовицький СРСР), – та демократичної, яку обстоював за допомогою “нового курсу” Рузвельт. Він навіть у роки війни не переставав наголошувати на важливості встановленні у всьому світі чотирьох свобод – свободи слова, свободи віровизнання, свободи від злиднів і свободи від страху. І для того, щоб передати іншим свої погляди і свою впевненість, вповні користувався тією свободою, яку надавали можливості спілкування через радіо.

Усього з 1933 по 1945 рік відбулася 31-а “бесіда біля коминка”, кожна тривалістю 30-40 хвилин. Наче й не так багато. Але ж у кожної з бесід були десятки, а то й сотні мільйонів слухачів (оскільки під час війни бесіди Рузвельта транслювали, бувало, радіостанції низки англомовних країн). І в кожній президент звертався до рядових громадян, пояснюючи їм свої дії. “Мій дідусь не хотів, щоб його друзів, сусідів, усіх американців закликали йти на жертви чи підтримувати його політику доти, доки вони не почують пояснення важливості цих кроків безпосередньо від нього”, – згадує Анна Рузвельт. І ці пояснення були, як бачимо, переконливі.

Чи грав Рузвельт під час “бесід біля коминку” якусь завчену роль, чи був цілком щирим і безпосереднім? Безумовно, певний елемент гри у його виступах був. Але політик завжди мусить мати акторські здібності, навіть коли це Ганді чи Гавел, – інша річ, що високоморального лідера нації можуть грати і порядна людина, і крайній негідник, і останній типаж часом цілком успішно. Рузвельт грав, найшвидше, самого себе у своїх кращих проявах, він мобілізовував усі свої здібності й інтелектуальні ресурси своєї команди, щоб бути зрозумілим країні. Навіть Черчілль, котрий згодом цілком заслужено одержав Нобелівську премію з літератури і також був майстром спілкування з народом, в тому числі і через ЗМІ, заздрив тій увазі, з якою аудиторія слухала радіовиступи Рузвельта.

Нам, з відстані років, також залишається заздрити – але при цьому приміряти американський досвід чималих часів на теперішню українську реальність, де неперевершеним засобом діалогу вже є не радіо, а телебачення, та, звісно, на особистість чинного національного лідера, органічно здатного і на довірчий тон спілкування, і на діалог, і на викладення складних проблем у простому вигляді. Приміряти, щоб шукати свій, вітчизняний аналог “бесід біля коминка”.