Борис Бахтєєв, „Детектор медіа” Неможливо порівняти телевізійну ніч після виборів 26 грудня з подібними ж ночами 21 листопада та 31 жовтня. Це були акції, різні не лише й не стільки за жанром. Це були події – різні за фахом. Це була тележурналістика (чи, якщо хочете, шоу) – більш чи менш вдала – замість агітпропу, який дуже прагне вбратися в одяг журналістики, але в нього це не виходить.

Телевізійна ніч після виборів-3, видається, дала відповідь на запитання, що бентежило багатьох: наскільки, до якої міри помаранчева революція в телевізійній журналістиці відбилася на якості – суто споживацькій якості – кінцевого продукту? Зізнаюся чесно: вмикаючи телемарафон на каналі „1+1”, дуже хотілося побачити, як вийде з революційної ситуації В’ячеслав Піховшек, із яким – і тільки з яким – пов’язувалося проведення післявиборчих нічних марафонів. Інтерес цей так і залишився невгамованим – Піховшека цієї ночі в ефірі не було. А було те, що, видається, й мало б бути завжди після виборів. Було жваве обговорення того, що тільки-но здійснилося. Саме виборів, а не глобальних (чи відсторонених) питань, які так чи інакше, більшою чи меншою мірою, пов’язані з виборами – як це було в жовтні та листопаді. Була – нарешті – широка журналістська аудиторія, без заздалегідь затверджених запитань і так само заздалегідь затверджених відповідей. Без ретельно відібраних експертів та тем обговорення. Як контрастувало це з попереднім форматом марафонів, коли, здавалося, потрапляючи в повне розпорядження ведучого, навіть опозиційні представники починали розмовляти обережніше. І не заважали тому навіть відчутні збої зі звукорежисурою на початку марафону, коли час від часу ми чули репліки „для внутрішнього користування”, але не чули тих, хто в кадрі.

Цікавим на „1+1” виявилося повернення до практики 1999 року: розділення марафону на верхній майданчик (інформація, гості в режимі співбесіди тет-а-тет із ведучим) та нижній майданчик (гості в команді, що відповідають на запитання ведучих та журналістської аудиторії). Це давало можливість, з одного боку, триматися теми, забезпечити єдність місця й часу, а з іншого – позбутися монотонності, переключати увагу глядачів, скласти марафон із прийнятних – і з погляду часу, і з погляду обсягу тематики – окремих блоків. Врешті-решт, уникнути розмов „усіх про все”.

Доводилося чути, що, наприклад, Анна Безулик (яка в партнерстві з Вахтангом Кіпіані вела дискусії на нижньому маданчику) занадто прагнула грати першу скрипку. Мені це не кидалося в очі – можливо, через те, що власне формат широкої дискусії та динаміка тих дискусій до того міцно утримували увагу, що на прискіпування до дрібниць її вже не вистачало. Можливо, через те, що я просто зголоднів за таким форматом. А можливо, й через те, що, на відміну від того самого Піховшека, Безулик робила це тактовніше й витонченіше. Принаймні, дотримуючися відведеної для неї ролі, вона не прагнула затьмарити собою експертів і не спонукала глядачів до висновку „ну й дурні ж ви всі”.

Чи були ведучі зовсім уже безсторонніми? Якщо казати формально, то ні. Привертала до себе увагу, зокрема, майже впевненість ведучих у тому, що Ющенко таки переміг – упевненість, що була наявною від самого початку марафону. Особисте ставлення ведучих до цього факту теж не було так уже сильно замасковане. Можливо, після років „темників” журналісти (не аналітики й колумністи, а саме журналісти) потребують певного часу на психологічну компенсацію, на усвідомлення (і демонстрацію цього усвідомлення всім!) того, що вони – то не роботи, не обслуга, якій дозволено вимовляти єдину фразу: „Їсти подано!” Що вони мають власну думку й прагнуть донести її до глядачів. А можливо, ті самі роки „темників” призвели до певної якщо й не дискваліфікації, то, принаймні, до дезорієнтації журналістів. Коли просто втрачено відчуття межі об’єктивності та суб’єктивності. Журналісти тепер змушені навпомацки, методом спроб та помилок відшукувати цю межу. Коли журналістам так довго не давали виявити себе як громадянам – то нема чого тепер дивуватися, що саме цього – виявити себе як громадяни – вони найперше прагнуть.

Що запам’яталося найбільше? Запам’яталася розгублена команда штабу Януковича. Вони поводилися, немов люди, які усвідомлюють, що казати їм нема чого, але обов’язково треба. Які самі не вірять у те, що кажуть. Украй знервований, із поглядом (сумним?), спрямованим кудись у далечінь, Тарас Чорновіл. Олександра Кужель, яка ніяк собі ціни не складе. І яка повсякчас проговорювалася, називаючи Януковича чинною владою. (А він же так старанно вибудовував собі опозиційцний імідж!) Народні депутати Коновалюк та Шкіря, які весь час метушаться між згладжуванням усього, що тільки можна згладити, звинуваченнями на межі фолу та беземоційним декларуванням ніби зазубрених настанов – і які через те ніяк не можуть знайти ту нішу, той образ, у якому б хотіли себе подати.

Запам’яталася четвірка штабу Ющенка – Володимир Філенко, Роман Безсмертний, Петро Порошенко, Ігор Осташ. Стримано оптимістична, без жодної ейфорії – іноді навіть здавалося, що саме ця четвірка охолоджувала ейфорію ведучих, а не навпаки.

Запам’яталися, нарешті, гості з Росії – не лише четвірка на нижньому майданчику, а й гості на верхньому. Як шкода, що цього не бачили (й навряд чи побачать) росіяни! І якщо позиція Бориса Нємцова чи Євгенія Кисельова не була таким уже відкриттям, то от Дмитро Рогозін! Той самий, чиє прізвище дуже довго інакше, як із визначенням „одіозний”, в Україні майже не вживали і якого ледь не оголосили були персоною нон-грата. Він проголосив майже оду Вікторові Ющенку та національному піднесенню, що відбулося в Україні. Як сказав Нємцов, уперше він погоджується з Рогозіним. Саме він, Рогозін, розповів про „антипомаранчевий” психоз, який охопив Росію: як зняли з ефіру анонсовану програму, де він був у помаранчевому светрі, як вимагали зняти помаранчевий значок партії „Родіна”. І саме він, здається, сказав, що орієнтація Росії лише на Януковича була геть недалекоглядним кроком. На його тлі зауваження Нємцова про те, що з президентом Ющенком російський капітал в Україні почуватиметься комфортніше, ніж із президентом Януковичем (бо за тим стоїть фінансово-промислове угрупування, яке не хоче конкуренції), виглядала зовсім не радикальною. Депутат російської держдуми Трепов зауважив, що росіяни почали краще ставитися до українців – відтепер, мовляв, між двома братніми народами будуть справді братні стосунки, а не стосунки старшого та молодшого братів, де перший диктує другому свою волю.

Сказати чесно – дуже часто я шкодував, що дивлюся марафон у режимі редакційного завдання, а не в режимі вільного перегляду. Бо перемикати телевізор на інший канал дуже не хотілося. Дослухати тему, дослухати виступ – такі виправдання я вигадував для себе, аж поки не змирився з тим, що каналові „1+1” свідомо приділятиму непропорційну більшість часу. Громадянин, глядач переборов у мені критика.

Критик, утім, прокинувся під час останнього блоку – присвяченого проблемам свободи преси та стосункам журналістів і нової влади. Цілком слушним, звісно, було зауваження про те, що журналісти, як ніхто, вміють зацілувати до нестями. І висновок про те, що, власне, у першу чергу від самих журналістів залежить, чи не захочуть вони знову перетворитися на обслугу режиму. Не надто вдалим видався формат цієї дискусії – той самий, що й у попередніх: четвірка журналістів перед широкою аудиторією... таких самих журналістів. Адже це міг стати справді цікавий круглий стіл, де всі на рівних, де всі однаково зацікавлені, де кожен має свої думки й прагне ними поділитися. Натомість, той самий формат „запитання аудиторії – відповіді експертів” у даному разі видавався штучним.

Із нетерпінням чекав ефіру ТРК „Ера”. Він був такий самий, як і після попередніх турів. Але якщо тоді „Ера” здавалася певною віддушиною, то тепер – ні. Портрети кореспондентів замість повноцінних відеовключень, діалоги у форматі „ведучий – гість” знижували динаміку й скидалися на формат телевізійних лекцій. Знову дуже відчутним був ухил у бік Ющенка: чого вартий був лише діалог зі Степаном Гавришем, якого хотіли змусити пояснювати аргументи та поведінку Януковича, маючи на увазі ті самі 15 мільйонів, що буцімто проголосували за нього 21 листопада. Водночас, дуже сподобався підсумковий – уже з певним відтінком погляду в історію – матеріал Дмитра Теленкова про помаранчеву революцію, цікавий та емоційний. Тільки ерівські „Підсумки” дали детальну інформацію про порушення на виборах, про те, як відбувалися вибори в Донбасі, про негаразди у виборчих списках, про автобуси з Донбасу, що нібито прямували до Києва. Але та частина „Підсумків”, що йшла в жанрі ток-шоу, програвала марафонові „1+1”.

І зовсім уже важко було дивитися млявоплинне, тягомотне дійство, що відбувалося на Першому Національному. Здавалося б, і експерти цього разу були з обох боків. І тема обговорення – нібито про вибори, а не „про взагалі”, як після першого та календарного другого туру виборів. А сприймати це все було так само неможливо. По-перше, важко було зрозуміти, за яким критерієм відбирали саме цих експертів – людей, більшість із яких мало кому знайомі в обличчя. А по-друге, обговорення відбувалося з нульовою динамікою. Ведучі ніби не уявляли собі, що вони мусять щось іще робити, окрім як слухати нескінченні промови гостей. Навіть Наталію Вітренко, що постійно переривала чужі репліки, доводилося стримувати самим авторам тих реплік – Йосипові Вінському, наприклад. Ані намагань сконцентрувати теми обговорення, ані запитань, які пожвавили б його, особисто я не побачив. Одні й ті самі люди вели безкінечну розмову про щось, вловити що було дуже важко. (А може, й відсутність гостей, так би мовити, першого плану, й надто розмитий, жуйкоподібний плин обговорення мають своє цілком логічне пояснення? Може, Перший Національний досі боїться, як би чого не вийшло? Може, „темники” стали вже внутрішнім, психологічним чинником?) Тож, мабуть, якби саме такою була післявиборча ніч на УТ-1 після першого та другого турів – на тлі „темникових” інших каналів, глядачі б її проковтнули. Можливо, навіть не без деякого, майже мазохістського, задоволення. Тепер же, на тлі того ж самого „1+1”, очевидно: помаранчева революція (і її журналістська складова) прислужилася тому, що критерії оцінки журналістської діяльності, критерії оцінки телебачення стають природними, стають такими, якими вони й мають бути. Проста збалансованість та об’єктивність (а тим більше натяки на збалансованість та об’єктивність) тепер уже не є тим єдиним критерієм, який привертає увагу глядачів та її, цю увагу, утримує. На перший план висунулося те, що й мало б там перебувати, – професіоналізм та сучасна технологічність, власне телебачення, а не політика в інтерпретації телебачення. Тож справжня конкуренція на нашому телебаченні – вже не за горами?

Борис Бахтєєв, „Детектор медіа”

Читайте також:

Ночной полет, или Рожденный ползать летать не может

Ніч сюрпризів

Так победим!