У червні 2010 року Інститут медіа права звернувся до низки органів державної влади із інформаційними запитами щодо ЗМІ, які вони видають. Власне, у листах було поставлено питання про назви цих засобів масової інформації та про те, скільки бюджетних коштів було витрачено на їхнє фінансування в 2009 році. Такі запити було надіслано до 59 державних установ. Передовсім дослідження було спрямоване на органи виконавчої влади. Зокрема, воно охопило всі міністерства й державні комітети України. Крім цього, ІМП звернувся до Верховної Ради України, вищих судових інстанцій та органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Однак далеко не всі адресати належним чином відповіли на інформаційні запити. З-поміж 59 органів влади два відмовили в наданні інформації, а від чотирьох жодної інформації не надійшло. Необґрунтована затримка з наданням відповіді спостерігалася ще в двох випадках.

Із інших відповідей спеціалісти Інституту медіа права дізналися, що 11 державних інституцій не є засновниками засобів масової інформації, а одна - Державний комітет України з державного матеріального резерву - припинила видання свого вісника 2008 року. Відповідно, 39 органів влади вказали у відповідях назви своїх друкованих ЗМІ та надали коротку інформацію про них. Державний комітет телебачення і радіомовлення - єдиний із респондентів, до сфери управління якого входять телерадіокомпанії, а не друковані ЗМІ. Цей комітет надав дані про назви цих ТРК та обсяги їхнього фінансування.

Отримати відомості про видатки на державні ЗМІ виявилося складніше, ніж дізнатися їхні назви. 22 органи влади прямо вказали, що на їх видання не витрачаються кошти з бюджету. Зазвичай це пояснюється тим, що такі журнали й газети існують за рахунок передплати, розміщення реклами, надання поліграфічних послуг тощо. В тих випадках, коли видання було профінансовано державним коштом, чіткі суми вказали далеко не всі засновники. Державні інституції нерідко посилалися на свої звіти, опубліковані раніше в цих же виданнях або на їхніх сайтах. Два органи влади відмовилися надавати фінансові дані, вказавши, що це не входить до їхньої компетенції: так відповіли Держаний комітет архівів України та Державна митна служба України. Національний банк України зауважив, що фінансування заснованих ним видань здійснюється за рахунок кошторису поточних доходів і витрат. На інформацію з цього документа поширюються обмеження, установлені для документів «Не для друку». А от вищий Адміністративний суд України проігнорував питання про суму коштів без жодних пояснень.

Зрещтою, лише десять державних органів зазначили конкретні показники фінансування (суми коштів або відсоток від державних призначень), які наведено в таблиці нижче.

Зауважимо, що дослідження Інституту медіа права охопило не всі державні ЗМІ, тому підрахувати загальні витрати з бюджету на них неможливо. Однак наведені в таблиці приклади показують, якого обсягу можуть бути такі витрати. Слід також зазначити, що більшість цих видань фінансуються одночасно як державним коштом, так і з інших джерел. 

Постає питання: чи доцільні й необхідні ті витрати, які нині здійснює держава на фінансування державних медіа? Як показало дослідження, частина державних органів зуміла організувати процес видавництва таким чином, що воно стало самоокупним. Чому ж інші установи потребують десятків і сотень тисяч гривень на свої ЗМІ? Можливо, їм варто брати приклад із «Офіційного вісника України» (видання Міністерства юстиції), на який не витрачаються кошти з державного бюджету. Позитивний досвід є й у Вищої ради юстиції, яка веде свій вісник лише в електронному вигляді на своєму сайті.

Однак парламентарі вважають інакше. У 2010 році заплановано значне збільшення видатків із бюджету на деякі державні ЗМІ. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік», фінансову підтримку газети «Урядовий кур\'єр» буде збільшено майже втричі (2009 року передбачалося фінансування в сумі 3 567 800 грн., а 2010-го - вже 9 567 800 грн.). Велике збільшення видатків планувалося для видань Міністерства економіки: на журнал «Економіка України» заплановано виділити 1 116 900 грн., а на бюлетень «Вісник державних закупівель» та відповідний веб-портал - 2 662 400 грн. (для порівняння із фінансуванням у 2009 році див. таблицю вище). У сумі 400 000 грн. передбачено підтримку журналу «Право України», який минулого року взагалі не отримував дотацій із бюджету. Водночас, на 800 000 грн. зменшено видатки на газету «Голос України» та журнал «Віче». Однак фінансування цих парламентських видань все одно значне - понад 13 млн грн. На інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України» протягом 2009 і 2010 років заплановано виділити одну й ту ж суму - 1 772 000 грн. Що стосується державних телерадіокомпаній, то на виробництво, розповсюдження і трансляцію в 2010 році призначено кошти обсягом 545 106 000 грн., тобто порівняно з 2009 роком фінансування має зрости більш ніж на 18 млн грн.

Невідомо, чи буде виконано статті бюджету, що передбачають вищеназвані видатки. Та навіть часткове фінансування державних ЗМІ з бюджету ставить їх у пріоритетне положення порівняно з приватними медіа. Нерівність у конкуренції за читача і рекламодавця, несправедливі умови щодо доставки тиражів по Україні - все це аргументи на користь того, що друковані ЗМІ в Україні має бути роздержавлено. Тоді справді гідні й поважні видання пристосуються і до ринкових умов, а ті, що не потрібні громадськості, - зникнуть. А зекономлені бюджетні кошти, звісно, зайвими для країни не будуть.

Інститут медіа права, підготувала Ольга Сушко