Д. Оруелл. “1984” Блажене почуття - на одинці із забороненою книгою, у кімнаті без телеекрана - не проходило... Книга заворожувала його, а точніше, зміцнювала. В якомусь розумінні книга не повідомляла йому нічого нового – але у цьому і полягала її принадність. Вона казала те, що він сам би міг сказати, якби спромігся привести до ладу уривчасті думки.”

Д. Оруелл. “1984”

Закон України “Про боротьбу з тероризмом” вельми цікавий нормативно-правовий акт, як і багато інших, поданих свого часу на розгляд до Верховної Ради колишнім Президентом. Ухвалено його було 20 березня 2003 року, коли світ продовжував переосмислювати нові умови глобалізації, а разом із цим, відчувати зміну обличчя злочинності, які особливо окреслилися у США після 11 вересня 2001 року. Для об'єктивності слід зазначити, що США стала далеко не першою країною, на території якої відбувся справжній теракт (не випадково, вже десятки років існують міжнародні правові договори, конвенції, завданням яких є подолання окремо тероризму). Тим не менш, саме вересневими подіями було надано імпульс правотворчому процесові щодо врегулювання проблеми у цій сфері, але торкнувся процес ледь не всіх інших сфер, зокрема, й інформаційної: на національному й міждержавному рівні. Наприклад, Президент США особисто звернувся до до ЄС, аби той змінив свою політику і зобов'язав інтернет-провайдерів фіксувати та зберігати дані про активність своїх клієнтів на випадок, якщо інформація знадобиться спецслужбам для боротьби з терористами (Сєргєй Смірнов. «Приватность»). На конференції у Раді Європи оперативно була ухвалена Конвенція про кіберзлочинність, а згодом і Протокол до неї. Було внесено зміни до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом. У складі РЄ створено Міждисциплінарну групу з міжнародних дій проти тероризму, у складі Комітету Міністрів –Комітет експертів по боротьбі з тероризмом. Подібна практика мала місце в ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях.

Тож привід для набуття нових повноважень правоохоронними органами в Україні був більше, ніж обґрунтований. На цей раз, у галузі боротьби з тероризмом, не зважаючи на те, що у чинному з вересня 2001 року Кримінальному кодексі міститься спеціальна стаття про покарання за терористичний акт – стаття 258.

Цілком природно, що законодавча ініціатива була за Леонідом Кучмою, а лобіювання переважно за його прихильниками (де-факто), за часом вона співпала з облаштуванням нових органів у РЄ, про що йшлося вище.

Один із позитивів закону полягає у тому, що в Україні не було надзвичайних подій для його повного застосування. При чому, важлива не лише відсутність події, але й відсутність нагоди для реалізації усіх повноважень «суб'єктів антитерористичної діяльності», хоча, за інформацією наших колег, торік було порушено 6 кримінальних справ за обвинуваченням у терористичній діяльності. Справи, як то кажуть, були «притягнуті за вуха», що теж наводить не на вельми оптимістичні прогнози.

Закон, за текстом , має мету захист особи, держави, суспільства, виявлення та усунення причин та умов, які його породжують. Одразу ж такі широкі формулювання не можуть не насторожувати, адже здебільшого умовою існування тероризму є добробут певних соціальних груп, тож, коли буквально тлумачити, то... Або, наприклад, визначення поняття «терористичної діяльності» невиправдано розширене і включає сукупність дій, які також потребують уточнення.

Так, до цієї незаконної діяльності включено поширення ідеології тероризму. Виходить, що журналіст (приклад справи Джерсілд проти Данії з практики Європейського Суду справ людини), який задовольняє потребу громадськості знати світогляд людей, обвинувачених у тероризмі, тобто загрозі благополучному існуванню соціальних груп, теж займається терористичною діяльністю. Такі ж налички можна навішати, наприклад, на ті ЗМІ, що демонстрували інтерв'ю з лідерами чеченських угрупувань, талібами, представниками ЕТА або розповідали про їхню методологію боротьби. З позиції Закону України «Про боротьбу з тероризмом», такі особи й організації, оскільки займаються терористичною діяльністю, є террористами (стаття 1-визначення понять).

Часто, однак, треба розбиратися, хто вдається до того тероризму: підозрювані, чи ті, хто за підозрою переслідує. З цього приводу, на засіданні Асамблеї ПАРЄ в жовтні, 2004 р. у доповіді від Моніторингового комітету Асамблеї пані Жовет Дюр’є дуже влучно зазначила: «Не можна плутати варварський тероризм із законним опором пригноблювачам. Алжир звільнявся від французької окупації легітимно. Законним був і французький рух опору проти гітлерівської Німеччини, хоча нацисти називали його бійців терористами».

У законі зазначено, що антитерористична операція здійснюється і для «мінімізації наслідків терористичного акту чи іншого злочину, здійснюваного з терористичною метою». Тобто така антитерористична діяльність державних органів поширюється на інші випадки скоєння злочинів (їх ще слід довести), коли правоохоронні органи вбачатимуть у діях підозрюваних не визначену у цьому законі «терористичну мету». А в інших нормах застосовується термін «злочини терористичної спрямованості».

Інформування громадськості присвячена стаття 17 Закону, і маємо нагоду стверджувати, що перелік заборону теж не відповідає європейським стандартам.

Так, забороняється поширення через засоби масової інформації або в інший спосіб інформації, яка:

- може утруднити проведення антитерористичної операції і (або)

створити загрозу життю та здоров'ю заручників та інших людей, які

знаходяться в районі проведення зазначеної операції або за його межами?);

- має на меті ... виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції;

- розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу (чому громадськість не має право знати, хто очолив оперативний штаб, хто, власне, керував операцією, не виключено, з людськими жертвами?), які беруть участь у проведенні антитерористичної операції, а також про осіб, які сприяють проведенню зазначеної операції (без їх згоди).

Крім того, Законом було внесено масу змін до фундаментальних нормативно-правових актів, де визначається статус і баланс між правами людини та повноваженнями правоохоронних органів ( у т.ч. спецслужб).

Таким чином, із сталих принципів зроблено винятки саме для випадків, про які йдеться у Законі “Про боротьбу з тероризмом”, що означало створення одним додаткових (подеколи необмежених) повноважень за рахунок наступу на хоч якісь гарантії дотримання свобод інших.

Так, ч. 5 ст. 14-1 Кримінально-процесуального кодексу після змін була викладено у наступній редакції:

прослуховування телефонних та інших розмов, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду,

крім випадків, передбачених Законом України "Про боротьбу з тероризмом"

До ст.7 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” (Обов'язки підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність) під приводом міжнародного співробітництва України (але не лише у сфері боротьби з тероризмом!) додано посилання на органи іноземних держав:

[Обов'язок органів ОРД> здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними

органами, в тому числі відповідними органами іноземних держав та міжнародних антитерористичних організацій, із метою швидкого й повного розкриття злочинів та викриття винних.....

Що це означає? З-поміж іншого, й обмін, передавання інформації з України. Якої? Теж цікаве питання, не виключено. Як показує практика, такої, що за неї у сусідніх державах можуть надавати колишнім керівникам національних спецслужб неофіційний (чи допоки?) притулок

Статтю 8 цього закону (права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність), окрім додаткових повноважень органів ОРД, було доповнено нормою про те, що

координацію дій щодо реалізації прав підрозділів, які проводять оперативно-розшукову діяльність із метою боротьби з тероризмом, здійснює Служба безпеки України.

Ряд положень Закону від 2003 року, наведених вище свідчать, що превентивні та антитерористичні заходи передусім здійснюються й здійснюватимуться в інтересах службових осіб державних органів, а не решти осіб та суспільства, як декларується у преамбулі документа. Складається враження, що загальна суть цих заходів, із точки зору інформаційної відкритості, зводиться до наступного месіджу на адресу громадськості від імені тих, хто пролобіював закон (а хто пролобіював, здогадатись не важко): «Шановні журналісти та решта зацікавлених, не заважайте нам робити свою справу, інакше, за надмірної активності, зможете самі потрапити до лав терористів, і ми займатимемося вами вже на інших підставах». Формально потрапити ж до лав терористів за чинним українським Законом не так важко: як ми з’ясували раніше, для цього достатньо розповісти про ідеологію тероризму...

І це лише деякі фрагменти Закону. Таким чином, при політичній волі сваволя засобів боротьби з тероризмом нам гарантована, заручником чого можуть стати ЗМІ. Правові підстави є.

На скільки такі підходи узгоджуються з європейськими стандартами з огляду на факт членства України у Раді Європі?

Органами РЄ до і після вересня 2001 р. було розроблено конвенції, декларації, резолюції, рекомендації, присвячені проблемам тероризму. Особливо протягом останніх років помітна активність нормотворчості на предмет діяльності медіа в умовах і під час конфліктів, криз, глобалізації за нових технологій, як убачається, через констатацію тенденції згортати та наступати на громадські свободи (навіть у країнах з розвиненою століттями демократії) ціною поступу на шляху до розширення повноважень національних правоохоронних органів, спецслужб, військовиків, посилення систем стеження за громадянами. Такі речі, звичайно, не можуть проходити повз уваги справжніх “вартових псів” демократії, які, перебуваючи на передовій лінії у справі здобуття інформації про події прагнуть дістатись першоджерела за допомогою новітніх телекомунікаційних технологій, не задовольняючись виключно роз'ясненнями, коментарями від “спеціально уповноважених службових осіб”. Тому до них, у спеціальних служб, як і в решти державних органів, пов'язаних з антитерористичними заходами, виникає більше “питань” до журналістів, однак не виникає більше бажання ділитися відомостями про події, які саме журналістів цікавлять, тим паче про попереджувальні заходи служб з усунення загрози терактів.

Ще у 1996 році Рада Європи прийняла Рекомендацію №R (96) 4 та Декларацію про захист журналістів у ситуаціях конфлікту й напруги”; Комітет міністрів РЄ 11.07.2002 р. видав “Керівництво з питань прав людини та боротьби проти тероризму”, а у березні 2005 р. ухвалив Декларацію про свободу вираження та інформації у контексті боротьби проти тероризму. І ось нещодавно (20 червня ц.р.) Парламентська Асамблея РЄ видала Рекомендацію “Медіа й тероризм”. Окрім того, Європейський Суд з прав людини вже має десятилітню практику розгляду рішень із цієї тематики.

Декларацію про свободу вираження та інформації у контексті боротьби проти тероризму

Так, у березневій Декларації Комітет міністрів звертається як до урядів держав-членів, так і медіа, звертаючи увагу на чинність попередніх робочих документів стосовно тероризму. Від урядів вимагається розуміння того, щоби вони не запроваджували будь-які нові обмеження свободи вираження та інформації у ЗМІ, окрім випадків нагальної необхідності. При цьому, обмеження повинні бути пропорційними у демократичному суспільстві і вводитися лише після уважного дослідження питання про те, чи існуючі закони та інші заходи вже є придатними для реагування на практику терористичної діяльності. Комітет міністрів закликає національні власті утримуватися від запровадження заходів, які ототожнюють повідомлення ЗМІ про тероризм із його підтримкою (чим не показовий принцип для статей 1, 17 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Крім того, національні власті повинні гарантувати журналістам доступ до постійно обновлюваної інформації, зокрема, шляхом призначення речників та, організовуючи прес-конференції у відповідності з внутрішнім законодавством. Інформаційне забезпечення властями медіа повинно відбуватися з урахуванням презумпції невинуватості та права на повагу до приватності життя осіб, чого абсолютно не згадано у Законі: за статтею 27 інформацію з питань, пов'язаних із боротьбою з міжнародним тероризмом, Україна може надати іноземні державі навіть без попереднього запиту останньої, якщо це не зашкоджує проведенню досудового слідства чи судового розгляду справи і може допомогти компетентним органам іноземної держави у припиненні терористичного акту. Відсутні відомості про презумпцію невинуватості та приватність і у статті 17 Закону (інформування громадян), зазначено лише про нерозкриття даних персонального складу співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу, який проводить антитерористичну операцію (але не про нерозкриття даних жертв терактів, наприклад).

Далі. Перешкоджання доступу журналістів до місця скоєння терактів може бути лише зумовлено потребою гарантувати безпеку жертв тероризму чи правоохоронних органів, залучених до виконання триваючої антитерористичної операції, слідства чи ефективності заходів безпеки. Однак, обмежуючи такий доступ, власті повинні роз'яснити причини недопущення до місця події і повідомити про тривалість обмеження.

З огляду на гарантії, закріплені прецедентною практикою Європейського Суду зі статті 10 Євроконвенції, Комітет міністрів наголошує, що право журналіста на конфіденційність своїх джерел зберігає свою силу й у випадку боротьби з тероризмом. Мотивуючи свої вчинки необхідністю заходів антитерористичної безпеки, уряди не повинні оминати цю гарантію журналістської діяльності (більш детальна інформація у Рекомендації No. R (2000)7. Також вони повинні утримуватися від різних форм тиску на медіа, суворо дотримуючись редакторської незалежності.

Останній документ надійшов від Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка є дорадчим органом РЄ. Її рішення взагалі відіграють важливу роль у визначенні напрямку діяльності Комітет міністрів. Члени Асамблеї доводять ці рішення до відома своїх національних парламентів. І сподіваємось, що так само буде вчинено українськими народними депутатами щодо нещодавніх Рекомендацій ПАРЄ (нагадаю, від 20 червня ц.р.).

Остання Рекомендація ПАРЄ

У Рекомендаціях відтворюються основні засади Декларації КМ РЄ, але цього разу Асамблея просить КМ РЄ увести заходи моніторингу дотримання положень вищенаведеної Декларації урядами та, як антитерористичні заходи впливають на політику медіа. Крім того, буде підготовлений спеціальний посібник для журналістів, що висвітлюють терористичну тематику.

Суттєво, що ПАРЄ наголошує: терористичний акт не слід тлумачити як війну у правовому розумінні, чи вона завдає загрозу життю демократичної держави (народу). Тому не є правильним застосовувати положення ст. 15 Євроконвенції, тобто додаткові обмеження обігу інформації, окрім тих, що передбачені п.2 ст.10 Євроконвенції. І практика Євросуду це тільки яскраво підтверджує на прикладі справ проти Туреччини, де журналісти висвітлювали аспекти курдського сепаратизму, із позиції уряду Туреччини. З-поміж рішень від 8 липня 1999 р. у 13-ти справах проти Туреччини суд не визнав порушень статті 10 ЄК лише удвох (справи Сюрек: 1 та 3). Суд підкреслив роль преси у забезпеченні належного функціонування політичної демократії. Не переступаючи меж, встановлених з метою захисту життєвих інтересів держави, таких як державна безпека чи територіальна єдність, від загрози насильства чи для запобігання порушенню порядку та злочинам, преса однак повинна – і в цьому полягає її головна функція- поширювати інформацію та політичні ідеї. З іншого боку, громадськість має право отримувати їх. Свобода преси – один з найкращих засобів отримувати інформацію та сформувати думку про погляди й позиції політичних лідерів.

Усе ж до медіа висуваються певні рекомендації у цій сфері, які вимагають обачності, зважання на те, щоб у населення не сіяти острах, паніку (зокрема, при розміщенні фотознімків), не відтворювати платформу для популяризації тих, хто обвинувачується у тероризмі. Однак такі вимоги ПАРЄ здебільшого рекомендує розміщувати у кодексах етичної поведінки працівників ЗМІ, а не у законах. І це також є ґрунтовною відмінністю з підходом, запропонованим Верховною Радою, починаючи з 2003 року.

Тож в контексті вищевикладеного, хотілось би наголосити, що Україні, яка претендує на подальшу інтеграцію до Європи, не можна не зважати на ці сигнали від органів РЄ, а також з огляду на план взаємодії ЄС і нашої держави у подоланні й попередженні тероризму. Додатковим стимулом “перегляду” чи то “реінкарнації” напівмертвих положень законодавства, що накладають посилені кримінальні санкції стосовно поширення інформації за певних обставин, можуть стати наступні вибори. І це не може не привертати увагу громадськості, з огляду на помітну прірву між підходами РЄ і підходами, закладеними у Законі «Про боротьбу з тероризмом». І це далеко вже не перший приклад. Так, певні тенденції починаються спостерігатись на фоні обговорення заходів кримінального переслідування закликів до розпалювання національної, релігійної ворожнечі, загроз територіальній цілісності держави, далеко не завжди виправданого й справедливого. Хотілося б нагадати, що такі дії, за ст. 8 Турецького Закону «Про боротьбу з тероризмом», також визначались як складові терористичної діяльності. І чим усе закінчилося у Європейському Суді з прав людини?