Як відомо, ціла низка спеціальних законів, які спрямовані на регламентацію відносин у сфері діяльності засобів масової інформації, містить застереження, що одним із основних принципів діяльності останніх має бути «об’єктивність» у поданні тих чи інших відомостей.

На перший погляд, можна було б на цьому зупинитись і підходити до оцінки діяльності журналістів, посилаючись лише на норми основних профільних законів. Разом з тим, ситуацію суттєво ускладнює те, що зазначені нормативні акти, хоч і посилаються на принцип об’єктивності, однак змісту цього поняття на розкривають. Виявляється, що така, «дрібниця» може мати надзвичайно важливу роль у вирішенні питання про долю, наприклад, телекомпанії: в одному випадку можна стверджувати, що компанія порушила принцип об’єктивності? і відібрати у неї ліцензію на мовлення, а в іншому – закривати очі на очевидне ігнорування цього принципу, посилаючись на відсутність його законодавчого визначення.

Зважаючи на це, ми вирішили спробувати розібратись із даною проблемою і, все ж таки, відповісти на запитання, чи можливо застосування такого правового положення (про об’єктивність інформації) до ЗМІ, які його відверто ігнорують.



Очевидно, найголовніша проблема у визначенні змісту поняття «об’єктивність» полягає в тому, що цей термін є, передусім, філософською категорією. Найбільш типовим підходом до його визначення є той, що сповідує розуміння поняття «об’єктивності» як чогось, що існує поза волею людини та незалежно від її волі. Деякі автори (наприклад – автори «Великого енциклопедичного словника», що вийшов друком у Санкт-Петербурзі в 1997 році під редакцією А.М. Прохорова) майже ототожнюють поняття «об’єктивне» із «істинним». Однак, незважаючи на усю обґрунтованість і авторитетність таких позицій? вони не вирішують проблеми, якій ми намагаємось присвятити увагу, оскільки вона, все ж, потребує, передусім, нормативного обґрунтування.

Напривеликий жаль, нормативного визначення поняття «об’єктивності інформації» як одного із основних принципів інформаційних відносин з участю ЗМІ в українському законодавстві, дійсно, не існує. Разом з тим, ціла низка нормативних актів та правової літератури майже однозначно дозволяє визначити зміст цього терміну. Щоправда, вирішення приходить дещо з несподіваного боку.

Зокрема, такими поняттями, як «об’єктивність», оперують деякі нормативні документи Національного банку України. Так, у постанові НБУ «Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України» від 20.07.1999 р. №358, дається визначення об’єктивних висновків, під якими розуміють «ті, що ґрунтуються лише на фактах, тобто неупереджені висновки».

На допомогу у даній ситуації приходить (так само несподівано) ще один орган – Міністерство транспорту України. Запроваджуючи правила обслуговування аеронавігаційною інформацією (наказ №564 від 01.07.2004 року), Мінтранс розкриває поняття «об’єктивного доказу - даних, які підтверджують існування чи правдивість чогось. Об'єктивний доказ може бути отриманий шляхом спостереження, вимірювання, випробування чи іншим способом». Проте, на цьому зазначене міністерство не зупинилося, і ще один документ (наказ «Про затвердження Правил сертифікації виробництва авіаційної техніки (розділи F, G частини 21 Авіаційних правил України «Процедури сертифікації авіаційної техніки»)» від 14.12.2000 р. N 703) говорить, що об'єктивним доказом також слід вважати інформацію, відповідно до якої може бути встановлено, що вона правдива, ґрунтується на фактах та результатах, одержаних шляхом спостережень, вимірювань, випробувань або іншим чином.

Безумовно, такий підхід до з’ясування поняття «об’єктивність», точніше – його нормативного обґрунтування, можна було б піддавати критиці хоча б тому, що існує низка інших нормативних документів чи інших джерел, які були б більш наближеними саме до інформаційної сфери.

Втім, запропонований варіант вирішення досліджуваної проблеми був вибраний навмисне – для того, щоб показати одноманітність підходів законодавця (чи то – нормотворця) до розуміння терміну «об’єктивність».

Поштовхом саме до такого алгоритму дослідження стала стаття 11 Цивільного процесуального кодексу України, у якій зазначено наступне:

«Суд вирішує справи на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав.



В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України».



Усім юристам відомо, що саме таким чином діятиме суд (за винятком кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення) у тому випадку, коли встановить, що в даній галузі права чи правовому інституті (зокрема – тих, що регламентують діяльність ЗМІ) відсутній нормативний документ, який давав би відповідь на конкретне запитання. У такому разі суд, скоріш за все, використовуватиме визначення об’єктивності, яке випливає «із загальних начал і змісту законодавства України».

Як нам уже вдалося з’ясувати, цей зміст полягає в тому, що під «об’єктивністю» наше законодавство розуміє таку категорію, яка містить у своїй основі лише факти, які існують в природі незалежно від людини і були зафіксовані таким чином (спостереження, вимірювання, випробовування), який виключає можливість людини змінити характеристики того чи іншого об’єкта.

Якщо ж говорити про таку категорію, як «об’єктивність», у розрізі суспільної діяльності людини, то досить вдалим видається визначення «об’єктивності дослідження», яке можна знайти у Науково-практичному коментарі до статті 22 Кримінально-процесуального кодексу України (за загальною редакцією В.Т. Маляренка, В. Г. Гончаренка – К., - «Форум», 2003).

У цьому коментарі йдеться про розкриття змісту одного із основних принципів кримінального судочинства – об’єктивності судового розгляду (досліджень матеріалів справи). Отже, автори коментаря говорять що «об’єктивність дослідження у пізнавальному аспекті полягає в ретельному аналізі всіх обставин кримінальної справи і справи в цілому у відповідності із встановленими фактами, у співставленні різних точок зору і припущень, а в психологічному аспекті – у прагненні збирання, перевірки і оцінки доказів неупереджено, з однаковим офіційним ставленням до всіх учасників процесу та інших осіб, що беруть участь у справі, з максимальним уникненням обвинувального або виправдального ухилів».

Цілком очевидно, що в тому разі, коли ми заберемо кримінально-процесуальне забарвлення цього визначення і перенесемо його в площину інформаційних відносин, то отримаємо хоч і не найдосконаліше, однак, усе ж таки, – визначення поняття обов’язку об’єктивно подавати інформацію, який покладено спеціальними законами на усі ЗМІ.

Як випливає із змісту законодавства України, об’єктивність інформації (в розумінні ч. 1 ст. 2 Закону «Про телебачення і радіомовлення» та інших спеціальних законів) полягає в ретельному аналізі всіх обставин, які характеризують подію, що висвітлюється, у відповідності із встановленими фактами, у співставленні різних точок зору і припущень, а також – у прагненні збирання, перевірки і поширення інформації неупереджено, з однаковим офіційним ставленням до всіх учасників події, що висвітлюється, і з максимальним уникненням схвального або осуджувального ухилів.

Не виключено, що окремі моменти даного визначення потребують вдосконалення, однак не викликає сумнівів, що саме такі ідеї закладав законодавець (і не тільки український), говорячи про обов’язок засобів масової інформації дотримуватись принципу об’єктивності інформації. Відтак, цілком обґрунтовано можна говорити і про те, що ті засоби масової інформації, які порушують цей обов’язок, цілком обґрунтовано можуть зазнати реальних санкцій за порушення згаданого принципу, навіть при такому стані законодавчого регулювання, який існує дотепер.



Довідка «Детектор медіа»:

У статті 2 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” „Основні принципи діяльності телерадіоорганізацій”, зокрема, вказано, що телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об'єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі. У цьому контексті Стаття 5 Закону встановлює, що коли телерадіоорганізація порушила вимоги статті 2 цього закону, Національна рада України має право анулювати ліцензію ТРО. За збитки, яких зазнав власник ліцензії внаслідок правомірного анулювання ліцензії, Національна рада відповідальності не несе. Рішення Національної ради про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку з відшкодуванням збитків у разі неправомірних дій Національної ради.

Рисунок с сайта "Новой газеты".