Ця стаття є спробою проаналізувати проект закону України “Про внесення змін до Закону України “Про вибори Президента України” (надалі – “Проект”), що вноситься народним депутатом України М. Томенком (реєстр. картка №286) на наявність можливих проблем у використанні засобів масової інформації, зокрема телебачення і радіомовлення, під час виборчої кампанії.

У цій статті я хочу зосередитися на деяких принципових проблемах (моментах), які, на мою думку, вирішує чи не вирішує Проект.

До ст. 15 Закону пропонується внести зміни, якими Центральній виборчій комісії (надалі - “ЦВК”) надається право “забезпечувати виготовлення і розміщення на загальнодержавних каналах теле- і радіомовлення інформаційних програм для виборців із роз’ясненням основних принципів проведення виборів, ролі виборів у житті суспільства та держави, процедури голосування, прав та обов’язків виборців, механізмів контролю за дотриманням законодавства про вибори Президента України”.

Слід зазначити наступне: зі змісту статті не ясно, яким чином ЦВК буде забезпечувати виготовлення та розміщення інформаційних програм. Чи ЦВК буде самостійно виготовляти ці програми, чи замовляти виготовлення цих програм телерадіокомпаніям, що будуть їх розміщувати, чи якимось іншим чином. Неясно, який правовий статус матимуть зазначені програми.

Із метою уникнення можливих суперечок, пов’язаних із застосуванням вказаної норми, вважаю за доцільне додати до п. 6 Закону абзац наступного змісту: “зазначені вище інформаційні програми розміщуються на правах соціальної реклами” або “зазначені вище інформаційні програми є соціальною рекламою”.

Поняття “соціальна реклама” встановлено ст. 1 ЗУ “Про рекламу”:

“соціальна реклама - інформація будь-якого виду, розповсюджена у будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку”.

Відповідно до ст. 12 Закону України “Про рекламу”, державні телерадіоорганізації зобов’язані безкоштовно розміщувати соціальну рекламу.

Недержавні організації будуть розміщувати соціальну рекламу на підставі угод з ЦВК.

У проекті частину п’яту статті 32 пропонується викласти у такій редакції:

“5. У разі оприлюднення в засобах масової інформації недостовірних, спотворених чи неточних, на думку кандидата у Президенти України, матеріалів про нього, ці засоби масової інформації протягом семи днів, але не пізніш як за один день до дня виборів, зобов'язані надати кандидату в Президенти України, щодо якого поширені такі матеріали, такий же час на радіо або телебаченні чи таку ж друковану газетну площу для спростування недостовірних матеріалів або відповіді.”



Слід зазначити, що вказаний пункт як у чинній редакції Закону, так і в редакції, що пропонується, є “БОМБОЮ” як для засобів масової інформації, так і для кандидатів у Президенти.

Спробую пояснити, яким чином ця бомба може вибухнути.

Підставою для виникнення у кандидата в Президенти права на спростування є виключно ДУМКА кандидата. У контексті цього пункту не має значення, чи є насправді інформація неточною, неправдивою чи спотвореною.

Таким чином, у гіршому варіанті може виникнути ситуація, коли заявки кандидатів у Президенти на спростування неточної, на їхню думку, інформації будуть дорівнювати загальному обсягу мовлення чи газетної площі ЗМІ чи перевищувати їх. При цьому порядок оплати цих спростувань не встановлений спеціальним законодавством. Загальне законодавство передбачає безоплатне спростування у разі, якщо ЗМІ винні в розповсюдженні неправдивої інформації.

Але, це не єдина проблема.

Припустімо, що ЗМІ надають ефірний час (газетну площу) для спростування одному кандидату, але не надають іншому. Безумовно, це буде порушенням принципів відкритості і гласності виборів. Проте, немає підстав звинувачувати у таких порушеннях владу чи інших кандидатів.

Разом з тим, у разі вирішення цих питань у судовому порядку судове рішення вступить в законну силу вже після закінчення виборів.

Уникнути цих колізій можна шляхом встановлення спеціального порядку вирішення судових справ за позовами кандидатів у Президенти щодо спростування неправдивої інформації. До речі, проект Цивільно-процесуального кодексу України якраз розглядається ВР.

Крім того, вважаю, що ч. 5 статті 32 Проекту слід сформулювати у відповідності до ст. 277 Цивільного кодексу України, що набуде чинності 01.01.2004 р.:

“Стаття 277. Спростування недостовірної інформації

1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

3. Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною.

4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.” Також, на мою думку, Проект слід доповнити статтею, відповідно до якої агітаційні матеріали кандидатів у президенти повинні розміщуватися ЗМІ виключно на умовах 100% передоплати.

Спробую пояснити чому.

Наприклад, кандидат замовляє розміщення агітаційних матеріалів з оплатою по факту розміщення. Проте кандидат не оплачує чи оплачує частково розміщення матеріалів. Джерелом оплати є виключно виборчий фонд. Отже, недобросовісний кандидат у президенти може фактично розмістити власну рекламу в обсягах, що перевищують розмір виборчого фонду, а ЗМІ навіть після виборів на зможуть стягнути борги, оскільки після виборів виборчий фонд припиняє існування.

Таким чином, фактично можемо мати факт дотації виборчої компанії кандидатів в Президенти з боку ЗМІ.