Валерій Іванов, Академія української преси Прийнятий у першому читанні Закон України „“Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію” може зіграти позитивну роль тільки за умови його кардинального перероблення у відповідності із світовими традиціями та місцевими українськими реаліями.

Біля тижня тому Верховною Радою України був прийнятий у першому читанні Закон України “Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію”, запропонований народним депутатом Л.М.Черновецьким. Увага вищого законодавчого органу країни до проблем захисту суспільної моралі не може не радувати. В Україні постійно порушуються цивілізовані норми захисту інтересів неповнолітніх глядачів, у пройм-тайм з’являються передачі або їх анонси із відвертими зображеннями статевих актів, сцен жорстокості та насилля. Тому турбота парламенту про моральне та психічне здоров’я суспільства цілком закономірна.

Однак прийняття будь-яких законопроектів, які тим чи іншим чином, навіть виправдано, обмежують свободу слова — має бути надзвичайно делікатною і виваженою справою.

Тому вказаний законопроект потребує серйозного доопрацювання.

Абсолютно незрозумілими та непридатними є визначення “порнографії”, “творів, що пропагують порнографію”, “продукції еротичного характеру”. Ті визначення, які дані у проекті, побудовані цілком на суб’єктивних враженнях людини: “вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна”, “антиестетичні сцени”, “не відповідають моральним критеріям, ображають честь та гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти”, “смакуються сцени сексуального насильства”, “не збуджують в аудиторії низинні інстинкти” тощо.

Ці визначення неконкретні та суб’єктивні, і це віддає право “останнього голосу” у вирішенні питання про порушення цього закону якомусь органу чи судді, який буде вирішувати питання, що збуджує, а що ні „низинні інстинкти”, виходячи із своїх суб’єктивних міркувань, а не з об’єктивних вимог закону. Тобто прийняття закону у такому вигляді може призвести до появи ще однієї форми цензури. А їх вже в України і без того достатньо.

Викликає питання і положення про якісь органи, визначені Кабінетом Міністрів, для надання експертних висновків щодо порнографічних ознак у медійній продукції (ст. 5). Що це за органи? Наскільки кваліфіковані фахівці будуть входити до їх складу? Фактично, ці органи будуть вирішувати долю медійної продукції, тобто дозволена вона для публікації або показу чи ні. А питання про вибір цих втаємничених „органів” цілком віддається Кабміну. Це надто ризиковано. Адже деякі бачать порнографію (і можуть обЄрунтовувати своє бачення на дефініціях цього законопроекту) навіть в трагедіях Шекспіра!

Розмитість характерна і для інших статей закону. Наприклад, ст. 7 “Цілі захисту” передбачає “запобігання розповсюдженню інформації, як може становити загрозу суспільній моралі”. Хто і як буде визначати, що становить таку загрозу, а що ні, так і не зрозуміло?

В ст. 24 законопроекту з’являється якась Рада, яка буде визначати можливість ввезення на територію України порнографічної продукції. Що це за Рада, звідки вона взялася, теж залишається питанням.

Ст. 16 містить відверто фантастичні положення: “Трансляція радіо- і телепрограм сексуального характеру допускається ... тільки за умови кодування сигналу - захисту аудіовізуальної продукції сексуального характеру за допомогою спеціальної обробки сигналу, що виключає можливість його прийому без спеціальних технічних засобів (декодуючих пристроїв), які надаються центром, що здійснює передачу сигналу”.

Подібні штучні перепони аж ніяк не служать інтересам захисту суспільної моралі.

Це далеко не всі “огріхи” законопроекту Черновецького.

Таким чином, цей законопроект може зіграти позитивну роль тільки за умови його кардинального перероблення у відповідності із світовими традиціями та місцевими українськими реаліями. На додаток до цих міркувань додаю сам текст законопроекту (отриманий від Дмитра Котляра, МФВ) та свою статтю, присвячену світовому досвіду боротьби з порнографією та жорстокістю в медіа.



ЗАХИСТ СУСПІЛЬНОЇ МОРАЛІ В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ



Свобода слова є одним з найголовніших надбань людства. Але у деяких випадках інтереси суспільства вимагають обмеження цієї свободи. Це трапляється, коли мова заходить про так зване зловживання свободою слова. Одним з випадків, коли необхідно втручання суспільства у справи преси (як друкованої, так і електронної) є боротьба з непристойністю, захист суспільної моралі. Про важливість цього питання свідчить хоча б той факт, що міжнародне співтовариство, як правило більш, ніж обережне, коли заходить питання про обмеження свободи слова, у цьому випадку прийняло цілий ряд обмежень, які закріплені у міжнародних документах.

Загальна декларація прав людини, яка була прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 217 А(ІІІ) від 10 грудня 1948 р., в ч. 2 ст. 29 передбачає, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнати тільки такі обмеження, які встановлені законом виключно з метою ... задоволення вимог моралі ... у демократичному суспільстві».

Про це ж говорить і ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: «Користування передбаченими у пункті 2 цієї статті правами (право на вільне висловлення своєї думки. — В.І.) накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Тому воно може бути пов’язано з окремими обмеженнями, які, однак, мають бути встановленні законом і бути необхідними: ... б) для охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення. Ч. 2 ст. 13 «Свобода переконань та їх вираження» Американської конвенції про права людини гласить: «При здійсненні прав, вказаних у попередній частині цієї статті (права на свободу переконань та їх вільне вираження. — В.І.), людина не має зазнавати попередньої цензури, однак, на неї накладаються визначенні обов’язки, встановленні законом і необхідні для захисту: ... б) ... моральності населення». А у ч. 4 цієї ж статті наголошується: «При недотриманні положень частини 2 цієї статті продукція мас медіа може зазнати попередньої цензури, але тільки з метою регулювання доступу до неї дітей і молоді для захисту їх моральності».

Подібне положення є і в ч. 2 загальновідомої ст. 10 Європейської конвенції про права людини: «Здійснення цих свобод (свобода вираження своєї думки. — В.І.) накладає обов’язки і відповідальність та може бути пов’язано з формальностями, умовами, обмеженнями чи штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах ... захисту здоров’я і моральності». Навіть у «Римський угоді» (Договорі про створення Європейського економічного співтовариства), яка розглядає, в основному, економічні питання в ст. 36 говориться про те, що його положення «не мають перешкоджати введенню заборон та обмежень на імпорт, експорт чи транзит товарів на підставах захисту громадської моральності». Питання захисту моральності розглядає також Міжнародна конвенція про заборону оберту порнографічних видань і торгівлі ними від 1923 р., в якої держави зобов’язуються співробітничати у забороні ввозу та вивозу порнографічних видань.

Питання захисту молоді від негативного впливу публікацій мас-медіа кілька разів обговорювалися на конгресах ООН. Так, у 1994 р. на дев’ятому конгреси з питань запобігання злочинів серед молоді обговорювалися проблеми негативного впливу насильства та порнографії через ЗМІ на свідомість та підсвідомість неповнолітніх. На одинадцятому Всесвітньому конгресі з питань кримінології розглядалася проблема значного росту злочинів серед молоді. Одною з причин було названо вплив кіно- і теленасильства, а країнам-учасницям було запропоновано ввести у законодавство превентивні заходи, щоб запобігти негативним явищам.

Розглядаючи міжнародну практику по відношенню до публікацій, які тим чи іншим чином порушують суспільну мораль, не можна звичайно обминути рішення Європейського Суду з прав людини. 7 грудня 1976 р. Суд виніс рішення у справі Хендісайд (Серія А, том 24). Справа полягала у тому, що британська влада на підставі Закону про непристойні публікації наклала арешт на видання книги «Маленький червоний підручник», яка переконувала читачів у тому, що треба займати ліберальну позицію до вживання наркотиків і сексуальної активності молоді. Саме звернувши увагу на те, що книга була адресована дітям, Суд вирішив, що британська влада мала право на цю заборону і порушення статті 10 Європейської конвенції про права людини у цьому випадку не було.

В іншому випадку Суд своїм рішенням від 24 травня 1988 р. у справі Мюллера та інших (Серія А, том 133) роз’яснив, що уряди можуть забороняти продаж непристойних матеріалів особам, які не досягли 18 років, а також демонстрацію таких матеріалів, якщо молодь може отримати до них доступ. Суть справи полягала в тому, що швейцарський уряд конфіскував картини, які були виставлені художником і оштрафував його та інших організаторів виставки за демонстрацію непристойних матеріалів. Суд уточнив, що свобода самовираження включає у себе свободу художнього вираження, навіть коли прояви такої свободи «ображають, шокують чи турбують», але у даних обставинах (доступ на виставку був вільним, не було ні платні за вхід, ні обмеження віку відвідувачів) влада мала право конфіскувати непристойні матеріали і накласти штраф на осіб, що були винні в їх демонстрації.

Аналогічний характер носять рішення Європейської Комісії з справ людини. Так, 8 квітня 1991 р. вона вирішила, що скарга компанії Дабл Ю і К. проти Швейцарії (№ 16564/90) за винесення судового рішення проти позивачів за публікацію непристойних матеріалів та прокат і продаж непристойних відеокасет не є прийнятною для розгляду. Таке ж рішення було прийнято в аналогічній справі С. проти Швеції (№ 17116/90) 14 січня 1993 р. Тобто Комісія дійшла висновку, що втручання влади було виправданим через те, що захист моралі є необхідним у демократичному суспільстві.

Тільки в одному випадку, в справі Вінгровс проти Великобританії (№ 17419/90) 10 січня 1995 р. Комісія вирішила, що відмова Британського управління з класифікації фільмів видати реєстраційний сертифікат відеофільму «Бачення екстазу», автором сценарію та продюсером якого був позивач, є порушенням статті 10. Комісія виходила з того, що Британське управління по суті здійснило невиправдану попередню цензуру, бо воно могло видати сертифікат категорії «не молодше 18 років» і тим у достатньої мірі завадити перегляду відеофільму юнацькою аудиторією. Тому це рішення не відповідало критерію настійливої громадської необхідності та не є необхідним у демократичному суспільстві. Таким чином ми бачимо, що загальноєвропейські інституції стоять на варті моральності суспільства, але тільки у випадках, коли преса дійсно загрожує моралі визначених груп суспільства, перш за все молоді.

Цікаво розглянути, як вирішуються питання захисту суспільної моралі в розвинених демократичних країнах. Почнемо з США. Після кількох судових справ (найгучнішою була справа "Народ проти Ларрі Флінта") Верховний Суд США визнав що дія Першої поправки до Конституції (тобто гарантії свободи слова) розповсюджуються й на порнографічну продукцію. У законодавстві Сполучених Штатів терміни «порнографія» (pornography) і непристойність (obscene) значно відрізняються між собою. «Порнографія» в американському значенні цього терміну ближче до нашого поняття «еротика» і не переслідується по закону. «Непристойності» — це вирази з відверто сексуальною спрямованістю, які як вирішив Верховний Суд США лежать за межами гарантій Першої поправки до Конституції Сполучених Штатів. Різниця між порнографічними і непристойними творами полягає, за визначенням Верховного Суду (справа «Міллер проти Каліфорнії», 1973 р.), в тому, що непристойні вирази 1) «зверненні ... до сексуальних інстинктів», 2) описують сексуальну поведінку «під відверто образливим кутом», 3) «демонструють в цілому відсутність серйозної літературної, художньої, політичної чи наукової цінності». Відповідність перших двох критеріїв визначається з точки зору «звичайної людини, яка використовує сучасні суспільні мірки». А останній залежить від точки зору «розсудливої людини» (справа «Поул проти Іллінойса») і таким чином менше залежить від сталих поглядів. Ці критерії призвели до того, що на практиці дуже важко довести непристойність тексту без ілюстрацій, тому газети дуже рідко притягаються до відповідальності за непристойні вирази.

Порнографія за американськими законами може тільки обмежуватися, але не заборонятися. Її характерними рисами (за тією ж справою «Міллер проти Каліфорнії») є те, що вона не має збуджувати у читача «низькі інстинкти», бути «відкрито образливими» для звичайного читача, тобто не містити опис чи зображення «очевидних полових актів, які здійснюються у нормальному чи перекрученому вигляді, що фактично відбуваються чи симульовані», а також «мастурбації, екскремації чи розпутної демонстрації полових органів». Конкретно чи є той чи інший твір порнографією чи непристойністю вирішують суди міст і штатів. Порнографія була дозволена Верховним Судом США ще у 60-х роках за умовою, що це буде недоступно неповнолітнім, товари не будуть нав’язуватися і відвідувачі будуть приходити усвідомлено.

Місце розташування подібних закладів визначає місцева влада. При цьому не існує якихось усталених норм. Наприклад, у 1976 р. у Детройті набуло силу положення, згідно з яким заклади «для дорослих», тобто такі, в яких демонструють «специфічну сексуальну діяльність чи анатомічні деталі людини», мають розташовуватися на відстані не менше 1000 фунтів (305 метрів) одне від одного та від інших закладів, на відкриття яких потрібний спеціальний дозвіл місцевої влади (тобто театри, кабаре, бари, ломбарди, готелі, гуртожитки, танцзали тощо) і не менше 500 футів від житлових приміщень.

За десть років потому Верховному Суду США прийшлося розбиратися з іншим положенням. У пригороді Вашингтона — Рестоні — навпаки з метою «зберігання якості міського середовища» вирішили усі подібні заклади розміщувати в одному місці. Треба відмітити що Суд обидві рази став на бік міської влади, вирішивши, що важлива громадська і політична думка, яка була в основі цих рішень, важливіше, ніж тий зміст, який пропонували «заклади для дорослих». Але були й випадки, коли суди Сполучених Штатів відхиляли рішення місцевих органів влади. Наприклад, Апеляційний суд Шостого округу скасував положення, що діяло в місті Енн Ербор (штат Мічиган). Там було дозволено займати під спеціалізовані книжкові магазини тільки 0,23 % від площі міста, а література для дорослих мала складати не більше 20 % всієї літератури для продажу. Суд вирішив, що ніякими відсотками не можна обмежувати продаж легальної літератури. Така ж доля чекала на рішення місцевої адміністрації міста Маунт Ефраім (штат Нью-Джерсі). Там після того, як на вітрині спеціалізованого книжкового магазина виставили голу танцюристку, влада прийняла рішення повністю заборонити публічний показ голих тіл. Верховний Суд США у 1981 р. постановив, що це суперечить Першій і Чотирнадцятій (обмеження прав громадян без належної судової процедури) поправкам до Конституції США.

У 1983 р. міська рада м. Міннеаполіс (шт. Міннесота) уповноважила проф. К. МакКінон та відому феміністку А.Двойкін підготувати проект "декрету про порушення жіночих прав як громадянських прав через порнографію". У цьому декреті порнографія визначається як "практика сексуальної дискримінації, яка сексуалізує субординацію жінок і яка еротизує насильство проти жінок". Цей декрет був прийнятий у Індіанополісі, але скасований федеральним судом як такий, що порушує свободу слова.

Більш обмеженими, ніж права преси у даній сфері, є права телерадіоорганізацій Сполучених Штатів. Це є наслідком того, що їх продукція більш доступна для дітей та юнацтва. У 1978 р. Верховний Суд США (справа «Федеральна комісія зв’язку проти Фонду Пасіфіка») підтвердив право Федеральної комісії як представника уряду, відповідального за регулювання телерадіомовлення та видачу ліцензій, обмежувати вихід в ефір «нескромних» (indecent) передач. Справа полягало в тому, що Федеральна комісія зв’язку США оштрафувала Фонд Пасіфіка за те, що у сатиричній програмі цього Фонду обігравалося значення сіми слів ненормативної лексики. У цьому рішенні Суд роз’яснив, що поняття «нескромність» вужче поняття «непристойність» і визначається як «невідповідність прийнятим стандартам моральності». У зміст подібних матеріалів входять «вульгарні чи шокуючи вирази», але не обов’язково є звернення «до низьких інстинктів» аудиторії. Зараз подібні матеріали можна транслювати тільки з 22 години вчора до 6 ранку. Причому порушення цього порядку вважається кримінальним злочином, за який слідує штраф до 10 тисяч доларів та/чи два роки ув’язнення, а також анулювання ліцензії. У лютому 1996 р. в США прийнятий закон, який детально регулює оберт інформації «для дорослих» у ЗМІ (Communication Decency Act 1996). Він доповнює Закон про телекомунікації 1934 р. Забороняється передача порнографії, якщо вона може бути доступна особам до 18 років. Вихід передбачається у шифруванні телевізійного сигналу, а також встановлення у телевізори спеціальних приладів (Violence-chip), які дозволять батькам блокувати визначенні канали. Виробництво та ввіз на територію США телевізорів, не обладнаних цією схемою, заборонений.

З розвитком Інтернету деякі громадські об’єднання ставлять питання про контроль за його змістом з метою вилучення непристойностей. Згідно новому закону, компанії, які надають доступ до Інтернету та онлайнові компанії, які надають у ньому послуги, несуть відповідальність за зміст інформації. Закон передбачає чотири типи порушення: 1) використання телекомунікаційного засобу для передачі образливої чи непристойної інформації, коли відомо, що одержувач повідомлення молодше 18 років; 2) усвідомлене використання інтерактивних комп’ютерних послуг для показу сексуальних дій особам, що не досягли 18 років; 3) усвідомлений дозвіл на використання обладнання для здійснення цих правопорушень. Зараз даний закон не діє, бо оскаржений одним з судів, однак його остаточну долю буде вирішувати Верховний Суд США.

Особлива увага в США приділяється тому, щоб порнографічна продукція була недоступна для дітей. Там вважають, що Перша поправка не розповсюджується на права неповнолітніх і тому обмеження їх права на отримування деяких видів інформації цілком законне. Виробництво, розповсюдження, перегляд та володіння порнографічними матеріалами за участю дітей до 16 років переслідується за федеральним законом «Про захист дітей від сексуальної експлуатації» та законами штатів. Такі ж обмеження накладаються на розповсюдження будь-яких сексуально забарвлених матеріалів серед дітей.

До речі, подібні заборони грунтуються не тільки на загальнолюдських або релігійних цінностях, а й на наукових дослідженнях. За даними медичного факультету Гарвардського університету, дитина у США 28 годин на тиждень дивиться телевізор, 7 годин грає на комп'ютері, кілька годин слухає музику. До 18 років дитина побачить насильство по телебаченню близько 180 тис. разів, з них 80 тис. вбивств. Як свідчать різні неурядові організації США 66 % передач для дітей містять насилля, причому тільки 4 % з цих передач спрямовані на заклик до ненасилля. Американська академія педіатрії проаналізувала більше 1000 досліджень, які проводилися в різних країнах за останні 40 років. Висновки невтішні: по-перше, діти починають сприймати насильство як легітимний спосіб вирішення проблем, по-друге, діти стають більш беззахисними перед насильством у реальному житті, по-треттє, чим більше дитина бачить сцен насильства, тим більше шансів що вона стане жертвою насильства, по-четверте, якщо дитина віддає перевагу передачам із насильством, більше шансів, що вона здійснить злочин. Діти більш, ніж дорослі довіряють інформації медіа. Незалежні дослідження показали, що, наприклад, 60 % підлітків довіряють медічній інформації по телебаченню. А до 8 років телевізійна інформація взагалі може сприйматися як реальна. Через це відбуваються справжні трагедії. Наприкінці 80-х років 5-річний хлопчик після перегляду чергової серії про пригоди Бівіса та Батхеда, де вони ніяк не могли скористатися сірниками, спалив трейлер, де мешкала його сім'я, та 2-річну сестру. Були випадки, коли діти пробували літати після перегляду фільмів про Суперемена і вистрибували з другого поверху.

Верховний Суд США прийняв один виняток з правил, які забороняють непристойні матеріали. Людина має право на зберігання непристойних матеріалів "приватно у власному будинку". Також вона має право приватно користуватися цими матеріалами. Але з цього виключення є ще одне виключення. Не можна володіти матеріалами дитячої порнографії. Дитяча порнографія - матеріал, який візуально зображає сексуальну поведінку дітей. Тобто навіть приватне у власному домі володіння цими матеріалами не є конституційним правом громадян США.

Складніше є справа з шокуюючими матеріалами. Так, у 1996 р. федеральний апеляційний суд США округу Колумбія заявив, що телевізійні станції не мають права знімати політичну рекламу з того часу, коли її можуть подивитися діти на підставі того, що вона є вразливою для їх психіки. Сутність справи полягала в тому, що у 1996 р. під час передвиборної боротьби за місця в Конгресі один з кандидатів від республіканців Д.Бекер використав під час передвиборної телереклами фотографії видалених людських ембріонів. Одна з телекомпаній Атланти вимушена була випустити цю рекламу в ефір перед 20-00 19 липня 1992 р., але зробила запит у Федеральній комісії по зв'язку чи може вона надалі відмовитися надавати прайм-тайм (бо в цей час телевізор дивляться не тільки дорослі, а багато дітей) для демонстрації цієї реклами, бо вона є шокуюючою і шкідливою для психіки дітей. Федеральна комісія з початку відхилила цю скаргу на підставі того, що в рекламі не було непристойностей. Але пізніше ця атлантська станція все ж таки відповіла відмовою на вимогу Д.Бекера продати вечірній час для передачі 30-хвилинної рекламної передачі "Аборти в Америці: невигадана історія". Станція запропонувала кандидату час між 24 та 6 годинами, коли телевізор діти імовірно не дивляться. Д.Бекер оскаржив цю відмову у Федеральній комісії по зв'язку, але у відповіді поруч з констатацією того, що дана реклама не є непристойною була заява про те, що телестанції можуть відмовлятися від трансляції графічної політичної реклами у години, коли її можуть побачити діти, якщо ця реклама може бути психологічно шкідливою для дітей. Федеральний апеляційний суд скасував рішення Федеральної комісії по зв'язку. Він заявив, що подібне втручання порушує Федеральний закон про зв'язок, бо порушує право кандидатів "повно і всебічно інформувати виборців" та перешкоджає "повному та нічим не обмеженому обговоренню політичних проблем кандидатами, які відповідають вимогам, що встановив закон". Крім того, апеляційний суд вирішив, що право визначати, яка реклама шкідлива і яка ні дасть телестанціям занадто великий вплив на політичне життя країни. До речі, аналогічний випадок був у Великобританії. Там у 1997 р. декілька телекомпаній відмовилися давати в ефір зображення людських ембріонів. Замість цього були показані пусті екрани із надписом, що зображення не може бути показане, бо є надто шокуючим. У вересні 1996 р. подібну скаргу щодо розповсюдження брошур із зображенням людських ембріонів розглядав Європейський Суд.

У 1942 р. Верховний Суд США у справі "Чаплинський проти міста Нью-Йорк" визначив мовні норми та прийми, які не підпадають під захист Першої поправки до Конституції США. Це непристойні, вульгарні, наклепницькі чи образливі слова, вирази чи інша ненормативна лексика. Але пізніше, у 1992 р. при розгляді справи "Пі-Ей-Бі проти міста Сент Пол" суд захистив так звану "мову ненависті", тобто ненормативну лексику. При цьому було вирішено, що такий спосіб вираження думок не може підлягати покаранню, навіть якщо він є визначеним чином образливим для суспільства. Однак і це рішення не безспірне. Федеральна комісія по зв’язку оштрафувала на сто тисяч доларів радіостанцію Східна освітня радіопрограма за те, що одного вечора з 10 до 11 години та передавала інтерв’ю із рок-зіркою Дж.Гарсія (група “Греєтфул дед”, під час якого музикант вживав нецензурні вульгарні вирази. При цьому було враховано, що передачу могли слухати діти, а підставою для покарання був розділ 1464 18-го тома “Кодексу законів США”, де говориться, що є злочином “вимовлення нецензурних, непристойних чи богохульних слів по радіо”.

США, як й інші країни загального права, будують своє законодавство багато в чому за зразком Великобританії. Там публікація непристойних матеріалів регулюється Законом про непристойні публікації 1959 р. (Obscene Publications Act 1959). Злочином вважається публікація непристойного матеріалу з метою отримання прибутку. Причому передбачається також некримінальна відповідальність. В цілому, максимальне покарання за подібне правопорушення — три роки ув’язнення чи штраф необмеженого розміру. Згідно Закону публікація вважається непристойною, якщо її зміст можна кваліфікувати «як такий, що сприяє розтлінню та розбещуванню громадян, які вірогідно читали, бачили чи чули твердження, котрі містилися у ній». Таким чином, матеріал має саме розбещувати аудиторію, а не бути просто шокуючим чи таким, що викликає огиду. Захистом користуються матеріали, «написані для громадського блага на підставі того, що це було зроблено в інтересах науки, літератури, мистецтва чи освіти чи інших подібних цілях». Більш жорсткий контроль застосовується до сексуальних матеріалів із зображенням дітей. Причому, роздруковка подібних фотографій прирівнюється до фотографуванню. На практиці обвинувачення висуваються, в основному, щодо публікацій, які пов’язанні з порнографією та вживанням наркотиків, хоча були справи по матеріалах, в яких зображалося несексуальне насильство. У листопаді 1999 р. британський суд визнав винним Д.Боудена (шкільного вчителя за фахом), хоча обвинувачуваний не розповсюджував дитячу порнографію, а зберігав її на жорсткому диску комп’ютера (вінчестері) для, так би мовити, власного користування. Порнографія була виявлена випадково, при ремонті жорсткого диску в майстерні, працівники якої і викликали поліцію. Вирок суду був достатньо суворим — 1 рік відлучення від роботи за фахом. У Великобританії не існує заборони на торгівлю матеріалами, які зображають сексуальні дії дорослих, але незаконним є поштова розсилка непристойних матеріалів, у тому числі еротичних журналів. У передостанній день 1998 р. у Великобританії набув законної сили наказ про заборону діяльності компанії “Ерос-ТВ”. Він був ухвалений Парламентом на підставі п. 177 Закону про телебачення і радіомовлення 1990 р. Причина закриття (це була вже шоста закрита телекомпанія) полягала у тому, що еротичні програми демонструвалися в денний час, коли їх могли переглядати діти. До “Ерос-ТВ” подібна участь настигла “Ред хот телевіжн”, “Рандеву телевіжн”, “ТВ-Еротика”, “Сатісфекшн клаб” та “Еротика рандеву”. Наказ мотивувався таким чином: “Діяльність “Ерос-ТВ” перешкоджає фізичному, моральному та духовному розвитку неповнолітніх”. А у прес-релізі Департаменту з питань культури, ЗМІ та спорту було додано: “Ми відповідальні перед нашими дітьми, ми маємо захистити їх від порнографії і програм, що наближаються за своїм значенням до порнографічних”. Трохи пізніше Британська Комісія з стандартів мовлення на сторінках свого бюлетеня відповіла на скарги телеглядачів, пов'язані з демонстрацією еротичних програм по п'ятому національному каналу у нічний час. На думку Комісії, така демонстрація може бути виправдана тільки "художніми чи інформаційними цілями". Не дивлячись на те, що канал не порушив закон (демонструвалися такі передачі в нічний час, з попереднім попередженням про їх характер), Комісія виразила думку, що еротичні передачі по п'ятому національному каналу ведуть до розмивання стандартів мовлення, а також висловилася проти демонстрації сцен жорстокості та сексуального насилля.

В Австралії публікація «непристойних вигадок» вважається дрібним правопорушенням. Причому для визначення непристойності публікації застосовується англійський стандарт. Головна увага приділяється тому, чи може той чи інший матеріал розбестити тих, хто з ним ознайомиться. Крім того, суд має визначити, чи є матеріал образливим чи непристойним з точки зору громадських звичаїв. Чи розповсюджували його на велику аудиторію, чи на невелику групу людей. Хоча більшість судових переслідувань в Австралії за порушення громадської моральності пов’язано з питаннями сексу, але є справи за публікацію матеріалів про насильство, жорстокість, вживання наркотиків. Крім загальноавстралійських законів суспільну мораль охороняють також закони окремих штатів і територій. Цензурування непристойних матеріалів проводиться «Організацією з класифікації фільмів та літературних творів», причому розповсюджувач потенційно непристойного матеріалу сам має направити його на комісію.

В Канаді публікація та розповсюдження непристойних матеріалів заборонена ст. 163 та 169 Кримінального Кодексу. Ч. 1 ст. 166 оголошує правопорушенням видання, імпорт, експорт чи рекламу «зображень дитини, яка виконує сексуальний акт чи приймає сексуальну позу у голому вигляді». Але особливе значення для преси може мати ч. 1а ст. 166. Вона забороняє видання «будь-якого нескромного матеріалу чи нескромних медичних, хірургічних чи фізіологічних подробиць ... опублікування яких може спричинити шкоду суспільної моральності». У 1992 р. Верховний суд Канади визнав, що шкода від порнографії для жінок, дітей та всього суспільства виправдовує обмеження свободи слова для тих, хто займається розповсюдженням порнографічної продукції. Був також зроблений висновок про те, що вираз думок у формі непристойних матеріалів не відповідає ідеї гарантування свободи слова.

У Німеччині ст. 184 Кримінального Кодексу передбачає покарання за продаж порнографічних матеріалів особам молодше 18 років і забороняє демонстрацію таких матеріалів у місцях і засобам, до яких ці особи можуть мати доступ. Федеральний конституційний суд вирішив, що ці заборони, а також заборона розповсюдження порнографічних журналів поштою цілком відповідають Конституції ФРН, бо необхідні для захисту моралі дітей та юнацтва. Ч. 3 ст. 184 забороняє розповсюдження та рекламу порнографії, яка «зображає насильство над дітьми, чи знущання над ними, чи сексуальні дії щодо дітей». Всі інші види порнографії розповсюджуються серед дорослої аудиторії вільно. Ст. 5 Закону про розповсюдження друкованих матеріалів, які наносять моральну шкоду молоді від 29 квітня 1961 р. забороняє рекламу визначеного виду матеріалів. Але на практиці чи підпадає той чи інший матеріал під обмеження вирішують прокурори в кожній землі. В цілому, зараз між федеральними землями немає єдності щодо того, які саме матеріали треба заборонити в інтересах захисту моралі молоді. Так, Гамбурський комітет по нових засобах мас медіа визнав, що компанія "Прем’єр Медіа ГмБХ і Ко" показала по телебаченню 5 порнографічних фільмів. Компанія подала до суду, вважаючи, що визначення порнографії дано невірно, з точки зору визначення, яке дав Верховний суд ФРН в 1969 р., а не з точки зору проблем захисту молоді (в цьому випадку порнографія визнається такою, якщо вона шкідлива для неповнолітніх). Адміністративний суд м. Гамбургу став на бік Комітету і вирішив, що компанія дійсно порушила ст. 9 закону про мас медіа землі Гамбург, яка містить посилання на Державний договір по телерадіомовленню: програми незаконні, "якщо вони порнографічні (див. Також ст. 184 Кримінального кодексу)".

За ст. 218-220 Кримінального Кодексу Австрії оприлюднення матеріалів, які порушують громадську мораль (маються на увазі перш за все порнографічні матеріали) є злочином. Але в судовій практиці це положення впливає, в основному, тільки на спеціалізовані видання.

Публікація непристойності у Франції може служити приводом за Законом 1949 р. для того, що міністр внутрішніх справ наклав обмеження на продаж та розповсюдження видань, які призначені для неповнолітніх. Покарання може наступити і за ст. 283 Кримінального Кодексу, але обидва положення жодного разу не застосовувалися відносно преси.

У Франції відповідно до угоди між Вищої радою з аудіовізуальної політики та Canal+, ця компанія є єдиним наземним кодованим каналом, якому дозволено передавати порнографічні програми, але тільки у проміжок між 24-00 та 5-00. Але з липня 2002 р. Рада рекомендувала зовсім припинити показ порнографічних картин.

Після того, як в Іспанії була скасована ст. 566.5 Кримінального Кодексу (вона передбачала покарання за матеріали, які порушували норми моралі, «добрих звичаїв» та благопристойності) єдиним положенням, яке карає за «публічний скандал» стала ст. 432. При цьому публічним скандалом вважаються «злочини сексуального ексгібіціонізму та провокації». За ст. 432 до кримінальної відповідальності притягаються «ті, хто розповсюджує, продає чи виставляє порнографічну продукцію дітям до 16 років чи розумово неповноцінним людям». Під визначення порнографічних підпадають публікації, де порушена рівновага між передачею об’єктивної інформації та публікацією порнографії. Ст. 432 конкретизує ст. 20.4 Конституції Іспанії, яка спрямована на захист дітей та юнацтва. Переслідується і показ надто жорстоких сцен. У лютому 2001 р. Каталонська аудіовізуальна рада опублікувала свод керівних вказівок для телемовників по висвітленню трагічних подій. Хоча рекомендації дають поради не тільки мовникам. Так, органи влади мають надавати журналістам підтримку в їх діяльності і не використовувати ці події для самореклами. Телерадіокомпанії мають спеціально готувати персонал для висвітлення трагічних подій. Відомості про катастрофи мають розповсюджуватися тільки у тому випадку, якщо зможуть обмежити масштаби наслідків. Необхідно поважати права жертв катастроф. Глядачі мають попереджуватися перед показом шокуючи сцен. Перелік жертв може оприлюднюватися тільки з офіційних джерел і після оповіщення близьких жертв. Не можна без достатніх підстав приписувати комусь провину за катастрофу.

У Нідерландах розповсюдження порнографії вважається злочином проти суспільної моральності. Однак на практиці ст. 239-254 Кримінального Кодексу, які регулюють цю проблему, останнім часом проти преси не застосовувалися.

У Норвегії суспільна моральність фактично не захищається у законодавчому порядку. Хоча ст. 211 Кримінального Кодексу забороняє образливу і зухвалу поведінку на публіці та публікацію порнографічних матеріалів, але вона ніколи не застосовувалася відносно преси. У 1997 р. Комітет з питань порушення закону про секс рекомендував послабити санкції цієї статті. Ця рекомендація була відхилена парламентом. Вона стосувалося положення ст. 211, яке забороняє показ “статевих органів у русі”.

Згідно ч. 12 та 13 ст. 4 шведського Закону про свободу преси заборонена публікація фотографій із зображенням сцен сексуального насильства. Але навіть це положення не носить абсолютного характеру, бо для зображень, які мають художню цінність, зроблені виключення. Повністю заборонена дитяча порнографія. Приводом для розгляду суду може також служити зображення несексуального насильства, але подібних випадків дуже мало. Всі інші закони про охорону суспільної моральності були відмінені у Швеції у 1970-ті рр. Дискусія щодо проблем, пов’язаних з порнографією, виникла у Швеції та Норвегії у лютому 2000 р. Тоді там був продемонстрований фільм А.Вулфа “Шокуюча правда”, в якому стверджувалося, що жінки насильницькі залучаються до виконання принижуючих сексуальних сцен у фільмах, що робляться на замовлення компаній платного телебачення.

У жовтні 1998 р. в Ірландії був прийнятий закон, який забороняє використання дитячих образів при виготовленні аудіовізуальних матеріалів сексуального характеру, а також розповсюдження дитячої порнографії. Дітьми тут вважають