За визначенням Європейського Суду з прав людини, преса покликана виконувати подвійну функцію: по-перше, "грати життєво важливу роль суспільного стража" і, по-друге, "поширювати інформацію, що становить суспільний інтерес". Виключна суспільна важливість цієї подвійної функції преси зумовлює і її особливий статус, який у свою чергу теж вимагає особливого захисту.

Саме культурна традиція визначає як ставлення громадськості до преси, так і сприйняття нею журналістських розслідувань, а також її негативну реакцію на публікації, що стосуються особистого життя громадян. Судові процеси по справах про наклеп чи втручання у особисте життя, безперечно, можуть зашкодити фінансовому стану видання, але їхній потенційний вплив на репутацію ЗМІ може стати не менш стримуючим фактором. У деяких країнах звинувачення у наклепі чи приховуванні інформації, що могла б допомогти у розслідуванні правопорушення, може значно зашкодити репутації газети, а в інших країнах громадськість може розцінювати такий судовий процес як плату за надмірно активне журналістське розслідування.

Економічні фактори також істотно впливають на пресу: у деяких країнах конкуренція і концентрація власності у медійному секторі призвели до зниження загального рівня журналістських стандартів і до скорочення розмаїтості думок, що виражаються, у той час як в інших, особливо там, де редактори більш незалежні від видавців, концентрація не має такого істотного значення. В Іспанії історична близькість диктатури призвела до більш сильного, ніж в інших державах, захисту репутації демократичних установ. У деяких країнах заклопотаність, що викликає поширення ревізіоністських, фашистських і терористичних ідеологій, призвела до більш жорстких обмежень можливості поширення таких ідей.

Взаємовплив різних культурних, історичних і ринкових факторів унеможливлює створення єдиної системи законодавства про пресу для різних країн. Проте не можна недооцінювати суспільну роль закону. Закон є одночасно і результатом, і засобом, що стимулює культурний, політичний і економічний розвиток. Саме тому закон, що добре діє в одній країні, може добре працювати й в інших, особливо, якщо інші суспільні фактори теж були взяті до уваги.

Наш аналіз стосується моделей законодавчих норм найбільш уживаних у різних країнах світу. Країни, про які йдеться, позначені у дужках. Перелік країн не є вичерпним, але він може допомогти читачам більш детально зрозуміти конкретну проблему. Автор дослідження ставив перед собою подвійну мету: по-перше, запропоновані моделі та їхні нестандартні варіанти можуть послужити зразком для застосування у інших країнах. По-друге, у тих випадках, коли певна норма застосовується у всіх чи майже всіх досліджуваних європейських країнах, це стає свідченням еволюції в інтерпретації Статті 10 Європейської Конвенції з прав людини та основних її свобод.

1. КОНСТИТУЦІЙНІ ПОЛОЖЕННЯ

Тільки дві країни з дванадцяти досліджуваних не мають прямої гарантії свободи вираження думок, закріпленої письмово у Конституції, це - Великобританія і Австралія. Незважаючи на те, що законодавці цих країн стверджують, що начебто свобода вираження думок гарантована в їхніх неписаних конституціях, у деяких сферах захист свободи вираження думок у цілому і свободи преси зокрема є слабкішими, ніж у країнах, де існують реальні конституційні гарантії такого права.

З дев'яти країн, у яких свобода вираження думок захищена Конституцією, усі, крім Іспанії, проголошують спеціальний захист преси. Іспанські суди мають на увазі подібний захист. Принаймні в двох країнах (Німеччина, Іспанія) вважається, що представники преси мають більші, ніж хто-небудь, права збирати і поширювати інформацію. Ці права є наслідком особливої ролі преси у формуванні суспільної думки і служінні суспільним інтересам. У деяких країнах на уряд покладений обов'язок підтримувати свободу друкованих ЗМІ і плюралізм думок (на додаток до традиційного ліберального обов'язку утримуватися від втручання), відповідно до положень Конституції (Нідерланди, Швеція), або згідно із судовим тлумаченням (Франція, Німеччина). Конституція Швеції надає найбільш сильний захист свободі друкованих ЗМІ. У конституціях деяких країн (Нідерланди, Іспанія, Швеція) передбачений захист права громадян на одержання необхідної інформації, а суди трьох інших країн (Франція, Німеччина, США) звертаються до положень Конституції для забезпечення такої гарантії. Відповідно до Конституції Нідерландів, "урядові органи повинні дотримувати права громадськості на доступ до інформації" (стаття 110). Конституція Швеції гарантує всім громадянам "у їхніх відносинах з державною службою ... вільне одержання будь-якої інформації, а також можливість ознайомитися з іншими думками". Щодо Конституції України, то стаття 34 гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям, рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути змушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань.

2. РОЗПОДІЛ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ЦЕНТРАЛЬНИМ І РЕГІОНАЛЬНИМ УРЯДАМИ

Австралія, Австрія, Канада, Німеччина і Сполучені Штати Америки - країни з федеральним державним устроєм. В Австралії, Канаді і США основні закони, що впливають на пресу, включаючи закони про наклеп і втручання в приватне життя, є законами суб'єктів федерації (хоча в Канаді і США всі закони штатів повинні відповідати основним принципам, сформульованим у федеральних Конституціях). В Австрії федеральний уряд має всі повноваження на рішення питань, пов'язаних із пресою. У Німеччині питання, пов'язані з наклепом і втручанням у приватне життя, регулює федеральний закон, у той час як інші питання, які пов'язані з масовою інформацією, розв'язуються на рівні законодавств земель. У Німеччині існує думка, відповідно до якої всі питання, що стосуються преси, повинні розв'язуватись федеральним урядом, щоб звести до мінімуму складності, що виникають через поділ повноважень. Ця думка стає усе більш розповсюдженою, особливо в зв'язку з загальним прагненням до однаковості законів про ЗМІ у європейському співтоваристві.

Нідерланди, Норвегія, Швеція та Україна - країни з унітарною системою державного устрою. Хоча Франція, Іспанія і Великобританія мають адміністративно-територіальний устрій, усіма повноваженнями, що стосуються преси, володіє центральний уряд.

3. СУДОВА СИСТЕМА

У шести країнах (Австрія, Канада, Франція, Німеччина, Іспанія і США) суди можуть визнати деякі закони неконституційними і, таким чином, недійсними. П"ять з цих країн (Австрія, Франція, Німеччина, Україна й Іспанія) мають окремі конституційні суди. Конституційні суди Австрії і Франції можуть приймати рішення тільки по загальних конституційних проблемах; суди Іспанії і Німеччини можуть також розглядати скарги про порушення Конституції. Суди нижчих інстанцій Австрії, Німеччини та Іспанії можуть призупинити слухання і передати справу на розгляд Конституційного суду, якщо вони дійшли висновку, що закон суперечить Конституції. Суди в Австрії застосовують конституційні положень, принаймні, з початку 80-х років. У США і Канаді всі суди зобов'язані дотримуватись норм Конституції й ігнорувати закони, які вони вважають неконституційними (за винятком того, що в Канаді провінції мають право на часткове скасування визначених конституційних положень). Федеральні Верховні суди обох країн є кінцевими арбітрами під час розгляду питання про відповідність федеральних законів конституціям і кінцевими тлумачами Конституції.

Хоча Норвегія і Швеція не мають окремого конституційного суду, суди на кожнім рівні мають право не застосовувати законодавство, яке вони вважають неконституційним і звертатися до Конституції в прецедентах, що стосуються суперечок між урядом і приватними особами. Проте шведські суди рідко відмовляються від виконання законів, а норвезький Верховний суд вузько тлумачить конституційну гарантію свободи вираження думок.

В Австралії, Нідерландах і Великобританії цілком поважають принцип парламентської переваги. Суди, однак, можуть визнати рішення державних органів, такими що не мають юридичної сили, оголосивши їх неконституційними, і тим самим гарантувати дотримання конституційних прав у суперечках між приватними особами.

В Україні визнати неконституційними діючі Закони може тільки Конституційний Суд України. Однак всі національні суди повинні дотримуватись положень Конституції - Основного Закону країни.

Через очевидну конституційну важливість свободи преси право, що регулює ці питання, у більшості країн будується скоріше на основі прецеденту, ніж на законах.