Можливо, реально б допомогли ЗМІ зміни до Цивільно-процесуального кодексу України, якими було б введено обмеження стосовно виконання рішень про стягнення моральної шкоди зі ЗМІ до того часу, поки це рішення не буде затверджено Верховним Судом України...

Бум судових позовів, що захопив столичні ЗМІ декілька років тому, і не був законодавчо розв’язаний, тепер лихоманить регіональну пресу. Традиційно високі суми відшкодування моральної шкоди від місцевих чиновників та політиків ставлять газети на межу розорення, а часто - закриття. З іншого боку, варіанти вирішення цієї проблеми занадто контроверсійні, як наприклад, введення заборони публічним особам позиватися до ЗМІ чи обмеження верхньої межі судового позову. Очевидно, це й завадило законодавцям вчасно вирішити проблему.

Зараз, зокрема у Кіровограді, тривають відповідні багатотисячні судові процеси. Наприклад, екс-кандидат на посаду мер Кіровограда, голова Кіровського районного суду В.Ярошенко висунув до газети „Україна-Центр” позов у розмірі 500 тисяч гривень за те, що газета оприлюднила повідомлення, зроблені учасниками прес-конференції в УНІАН. У той же час ст.42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації” вказує, що редакція та журналіст не несуть відповідальності за будь-які відомості, „якщо ці відомості одержано від інформаційних агентств; вони є дослівним відтворенням офіційним виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян; вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього”. Одночасно суддя В.Ярошенко позивається і до газети „Кіровоградська правда”. Публікацію резолюцій одного з мітингів він оцінив у 100 тисяч гривень. Інший екс-кандидат на посаду мера висунув позов до цієї газети у розмірі 10 мільйонів гривень.

Громадська рада з питань свободи слова та інформації цього тижня знову ініціювала обговорення змін до закону, що стосуються позовів до ЗМІ та відшкодування моральної шкоди, завданої їх діями. Пропозиції будуть опрацьовані у робочій групі Ради та винесені на обговорення ВР України, орієнтовно, під час грудневих парламентських слухань з політичної цензури.

Зміни та доповнення до існуючого законодавства України щодо цього питання були ініційовані і тому, що прийняті Верховним судом України прогресивні постанови Пленуму часто не застосовуються судами на рівні із законом.

Як відзначив „Детектор медіа” головний редактор „Зміївського кур’єра” (м.Зміїв, Харківська область) Олександр Сумець, як правило, ВСУ у таких позовах стає на бік засобу масової інформації, але виконавчі дії щодо газети розпочинаються вже після касаційної інстанції, сам же процес оскарження рішення райсуду затягується на роки.

На засіданні Громадської ради з цього питання було подано чимало пропозицій. На думку голови інформаційного комітету ВР Миколи Томенка, слід певним чином обмежити верхню межу позовів. «Ми пропонуємо до дискусії, - повідомив голова комітету Микола Томенко, - ввести грошову заставу при відкритті справи. Стартово, це мобілізує людей думати про суму відшкодування, бо треба буде внести грошову заставу в розмірі, наприклад,10% від суми позову. З іншого боку, це обмежить суму відшкодування для чиновників, бо викличе одразу запитання, чи відповідає сума застави, внесена чиновником, його деклараціям про прибутки.

Друга пропозиція пов’язана з обмеженням максимальної суми позову. Закон чітко формулює, що розмір відшкодування визначається судом. Але ми виходили з того, що законодавством передбачено максимальну суму відшкодування - це відшкодування моральної шкоди, пов’язане з загибеллю громадян при виконанні ним службових обов’язків. Воно дорівнює 2550 грн. – 150 неоподаткованих мінімумів зарплати. Тож можна закласти у закон таку норму, за якою сума моральної шкоди не повинна перевищувати встановленого розміру відшкодування моральної шкоди, пов’язаної з загибеллю громадян при виконанні ним обов’язків. Ця шкала може змінюватися в залежності від законодавчої зміни суми неоподатковуваного мінімуму”.

Однак, такі пропозиції комітету викликали деякі неоднозначні запитання у членів Громадської ради. Наприклад, головний редактор „Детектор медіа” Наталя Лігачова не заперечувала проти самої необхідності протистояти намаганням боротися з критичною пресою через неймовірні за сумою судові позови. Однак вона вважає, що в той же час не можна і закривати очі на те, що обмеження можливостей адекватної відповіді постраждалого у справах по дифамації, фактично, легалізує інформаційне кілерство. Адже для звичайного громадянина заплатити, наприклад, 100 гривен митної застави - то вже може бути проблемою. А от для олігархічного видання, яке за політичним замовленням публікує про когось недостовірну інформацію, заплатити доларів 200 -300 штрафу – це раз плюнути. Не треба забувати також про те, що політичні режими, за яких сдуи можуть бути засобом розправи з незалежною пресою – приходять і відходять. А закони ми пишемо на десятиріччя... Тобто, на думку Н.Лігачової, треба все ж таки обмежитися одним засобом – або обмеженням суми позову, або митною заставою, щоб не залишити звичайного громадянина взагалі без можливості якось захищати власну гідність через суд.

На думку Ігоря Жданова, керівника політико-правових програм Центру ім.Разумкова, можлива заборона подавати позови на пресу для публічних діячів (що теж пропонувалося на засіданні Громадської ради) створить додаткові умови для безперешкодного ведення інформаційних війн. На його думку, натомість потрібно законодавчо прописати прозорий механізм для судових рішень щодо визначення суми позовів. На розрахунок суми повинні впливати такі чинники, як сфера розповсюдження ЗМІ, тираж номера, вартість одного номера видання тощо.

Як вважає професор Інститут журналістики Валерій Іванов, варто законодавчо закріпити й таке положення: якщо позивачем є публічна особа, то на заявника покладається обов’язок довести, що журналіст опублікував ці відомості, маючи злий умисел, тобто він знав, що інформація не правдива, але оприлюднив її.

Звучали й інші пропозиції: наприклад, розмежувати відповідальність редакції та журналіста, обмежити права публічних діячів щодо позову, чітко виписати в законі відповідальність за неправдиві факти, відокремивши їх від оціночних висловів, зобов’язати суд враховувати думку Комісії з журналістської етики, тощо.

Микола Томенко також запропонував досить суперечливий варіант, так би мовити, морально-політичного контролю за діяльністю суддів. І запропонував створити банк суддів - „ворогів перси”. Як приклад, він навів випадок, коли ВР не затвердила на посаду одного із суддів Запорізької області. Суддя „прославився” тим, що за його рішеннями було закрито місцеву газету.

А ось на думку оглядача газети „Київські відомості” Сергія Кисельова, до якого „Детектор медіа” звернулася за коментарем, такі законодавчі зміни, як встановлення верхньої межі судового позову тощо, треба було впроваджувати ще п’ять років тому. Нагадаємо, що Сергій Кисельов був одним з відповідачів за позовом тоді міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка до газети „Київські відомості”. Моральну шкоду від публікацій в газеті Юрій Кравченко оцінив у 6 мільйонів гривень, що на 1997 рік відповідало 3 мільйонам доларів США. Особисто до журналіста було висунуто претензію у 2 мільйони гривень. Загалом судовий процес тривав два роки. Однак, після касації у міському суді столиці рішення вступило у законну силу. Згідно нього Старокиївський районний суд Києва зобов’язав газету „Київські відомості” сплатити міністру внутрішніх справ 20 тисяч гривень.

„Рахунки було заарештовано, газета припинила вихід на три місяці, - розповідає Сергій Кисельов, - і у цей період М.Бродському довелося продати частину акцій газети. Таким чином, зокрема, й через цей позов газета змінила засновників та загальну політику”. Вже багато пізніше ВСУ визнав рішення Старокиївського райсуду незаконним і відправив його у той же суд для повторного розгляду, але у новому складі суддів. Представники позивача тричі не з’явилися на засідання і таким чином Юрію Кравченку у розгляді позову було відмовлено.

„Але ж за цей час газету було знищено і ,очевидно, мета й полягала в цьому, оскільки представники Ю.Кравченка не взяли участі у повторному розгляді справи, - підтвердив думку журналіста адвокат Сергія Кисельова по справі Віктор Ніказаков. – Тому я вважаю цю справу програною”.

Практика розорливих позовів чиновників та політиків до ЗМІ продовжує існувати, тому це питання потрібно вирішувати, констатує Сергій Кисельов. „Влада продовжує сприймати пресу як особистого ворога, - говорить журналіст, - І якщо зникне можливість закрити газету через позови, то, на жаль, зараз існують і використовуються інші можливості впливу на ЗМІ: через ініційовані владою численні перевірки пожежних, податкових органів тощо, обмеження доступу до паперу, друку газети, отримання ліцензії, надзвичайно важко добитися вирішення справедливого судового рішення. Прикро, але за таких умов говорити про свободу слова в країні стає просто непристойно...

Свою думку про те, якими могли б бути законодавчі зміни для унеможливлення закрити засіб масової інформації, „Детектор медіа” висловив адвокат Віктор Ніказаков. Серед відомих справ у його активі: захист трудового колективу „Спортивної газети”; Миколи Княжицького, який дозволив собі вислів на адресу тоді Президента України Леоніда Кравчука такого змісту: „він всього лише гвинтик у мафіозному механізмі”. До речі, кримінальну справу проти М.Княжицького порушив на той час генпрокурор В.Шишкін. В.Ніказаков захищав газету „Вечірній Київ”, що дозволила собі висловлювання щодо чинного міністра оборони В.Шмарова, незабаром, після скандалу, міністра було знято з посади. Захищав інтереси Т.Коробової, Ю.Мостової, Віктора Павлюка, головного редактора студії „Гарт” - у позові до Державної телерадіокомпанії України та особисто до тодішніх керівників ДТРК З.Кулика та М.Охмакевича). Тоді, відзначає сам адвокат, у 1994 році (за місяць до обрання Президентом України Леоніда Кучми), у рішенні Старокиївського райсуду було вказано, що проти студії „Гарт” було застосовано цензуру.



ВІКТОР НІКАЗАКОВ, адвокат:



- На мою думку, в Україні існує достатня нормативна база, яка дозволяє у правовий спосіб забезпечити дотримання свободи слова в країні. Існує навіть забагато регламентацій цього питання: це і стаття в Конституції України, і кілька законів, що визначають діяльність всіх видів ЗМІ. Однак відомий постулат: чим менше регламентацій, тим більше свобод.

Тому внесення змін до цих законів, на мою думку, нічого не дасть для захисту свободи слова в Україні. Проблема в тому, щоб закон застосовувався, а органи виконавчої влади не втручалися в судову діяльність.

Проблема й в іншому: існує певний режим, який дозволяє собі і тим, хто є спільниками цього режиму, керувати судами, утискувати ЗМІ і або ліквідувати ці ЗМІ шляхом подачі мільйонних позовів про відшкодування моральної шкоди, або направляти до ЗМІ каральні органи.

Практика показує, що до того часу, поки ВСУ був керований паном Бойком, він зробив усе можливе, щоб не допустити використання судів для знищення ЗМІ, І всі ті позови, що задовольнялися судами першої інстанції, були скасовані Верховним судом, або повернуті ним на повторний розгляд, як це було, скажімо, у справі за позовом Юрія Кравченка до „КВ” та Сергія Кисельова.

З іншого боку, судді є надзвичайно залежними. Адже їх призначає на посаду Президент на 5 років, потім на прижиттєвий термін їх формально призначає ВР. А для того, щоб бути призначеним довічно на посаду, судді треба пройти багато інстанцій: управління юстиції, Міністерство юстиції, Вищу раду юстиції і інші, від яких залежить рекомендація даному судді. Врешті ці документи можуть бути просто затриманими в тій чи іншій інстанції виконавчої влади і не бути вчасно поданими на затвердження до ВР. Тому і з цих причин суддям важко працювати незалежно.

Вирішити питання ЗМІ зможе запровадження такого інституту, як журі присяжних. Цьому б сприяло також те, що призначення суддів не було б узурповане Президентом України, а здійснювалося б при забезпеченні балансу гілок влади.

Зараз пропонується запровадження мита у 10% при подачі позову. До чого це може призвести? Як один із недоліків, малозабезпечені люди втратять можливість захисту. Думаю, що невірним буде обмежити і верхню межу суми позову. Уявімо собі, що наступить ера демократії, і суди матимуть можливість приймати рішення відповідно до законів, тоді це буде зватися „урівнялівкою”, бо є речі, за які треба стягувати великі суми грошей, а є такі, за які взагалі не потрібно стягувати гроші. А якщо закон введе таке обмеження, то зніме можливість легітимно впливати на журналіста, який, як це часто буває, просто втрачає совість. Ми знаємо, скільки було замовних статей проти нинішньої опозиції і можемо уявити, наскільки збільшиться кількість замовних статей, коли такий важіль буде знято і важко уявити, що дозволять собі нинішні олігархічні ЗМІ, які часто виконують замовлення на публічне знищення тієї чи іншої людини.

На мою думку, не треба вводити і заборону публічним особам позиватися до ЗМІ, бо існує практика Європейського суду, яка не забороняє посадовим особам захищати честь та гідність, але при цьому завжди вводиться така коригуюча одиниця, як інтерес суспільства. І коли інтереси суспільства в кожній конкретній справі переважають інтерес приватної особи, тоді суди обирають найменшу з бід, жертвуючи інтересами приватної особи, захищають інтереси суспільства на право знати певну інформацію. При цьому (а практика Європейського суду чинна зараз і в Україні) завжди у кожної особи залишається можливість захистити приватний інтерес.

Жодне обмеження чи привілей, як відомо, ні до чого доброго не призводили. Тому треба дозволити певну конкурентність, забезпечити змагальність

А ось, що реально б допомогло ЗМІ, це зміни до Цивільно-процесуального кодексу України, якими було б введено обмеження стосовно виконання рішень про стягнення моральної шкоди як із журналіста, так і засобу масової інформації, до того часу, поки це рішення не буде затверджено ВСУ, або не стане відомо, що воно не оскаржено, скажімо, до Європейського суду з прав людини.

Якби у ЦПК було передбачено таку норму, то це б підвищило рівень незалежності ЗМІ. Адже за таких умов не ставиться під сумнів саме рішення, його виконання лише відкладається до використання ЗМІ як відповідачем усіх механізмів захисту. Це задовольнило б багатьох.