Користуючись можливістю висловити свої міркування щодо проекту Концепції національної інформаційної політики, наданою керівництвом сайту “Детектор медіа”, вважаю доцільним акцентувати увагу на наступному.

1. Відомо, що з кожним днем роль інформації у суспільстві - в його економічній, політичній, соціальній та інших сферах - невпинно зростає. Всі розвинуті країни формулюють інформаційну політику та розробляють проекти чи програми входження до інформаційного суспільства.

Очевидно, що у нашій країні також має бути прийнято офіційний документ (програму, концепцію, план тощо), який би окреслював шляхи та механізми подальшого руху нашої держави до інформаційного суспільства. Тим більше, що пріоритет побудови демократичного суспільства сьогодні є загальновизнаним, а рівень розвитку демократії завжди визначався рівнем свободи слова та інформації. 2. Проект згаданої Концепції слід розглядати як першу спробу розробки комплексного документу, який би дійсно окреслив шлях поступу нашого суспільства до суспільства інформаційного. Проте детальний аналіз тексту Концепції не надає оптимізму. Складається враження, що розробники чітко не усвідомлюють як це потрібно робити, оскільки не уявляють кінцеву мету інформаційної політики – інформаційне суспільство. І це, на наш погляд, дає підстави для висловлення таких зауважень та пропозицій. По–перше, говорячи про інформаційне суспільство, інформацію - очевидно - слід розглядати як соціальне і духовне благо, яке виробляється і споживається всім суспільством: фізичними та юридичними особами (в т.ч. об‘єднаннями громадян, підприємствами, політичними партіями тощо), а також державою в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розробники ж Концепції визначають національну інформаційну політику (ст.1) як “стратегію, напрями діяльності і завдання держави в галузі створення .... та поширення інформації у суспільстві”. Ставлячи за мету Концепції – “...створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства...” вони акцентують роль лише одного суб‘єкта інформаційних відносин – держави і чомусь абсолютно нехтують роллю і місцем таких суб‘єктів інформаційної діяльності, як населення (народ) України, об‘єднань громадян, політичних партій, підприємств у розбудові такого інформаційного суспільства, тим більше “розвинутого”. Тобто весь тягар по розбудові інформаційного суспільства покладається на державу.

Такий підхід відтворює старі адміністративні підходи і нехтує всіми надбаннями розвитку демократичних і ринкових відносин останнього десятиліття.

По-друге, припустимо, що населення (народ) України, об‘єднання громадян, політичні партії та інші підприємства ще й досі не збагнули, що таке “розвинуте інформаційне суспільство”. Однак, як вже наголошувалося, і автори Концепції теж не мають чіткого бачення “розвинутого інформаційного суспільства”, бо у Концепції немає навіть приблизного його визначення.

Тоді про яку мету йде мова і що ми будуємо?

Щоб не бути голослівним, спробуємо розібратися або хоча б окреслити контури цього інформаційного суспільства без прикметника “розвинуте”. Відомо, що ідея інформаційного суспільства була сфомульована в кінці 60-х– на початку 70-х років ХХ століття. Авторство терміну “інформаційне суспільство” належить професору Токійського технологічного інституту Ю.Хаяші. На жаль, на сьогодні єдиного визначення поняття „інформаційного суспільства”, тим більше розвинутого, поки не існує. Найбільш змістовними є формулювання японських фахівців, які визначають контури інформаційного суспільства як суспільства, у якому процес комп’ютерізації надає людям доступ до надійних джерел інформації, позбавляє їх від рутинної роботи, забезпечує високий рівень автоматизації виробництва.

При цьому, за їх визначенням, змінюється і саме виробництво – продукт його стає більш “інформаційно містким” , що означає збільшення у його вартості долі іновацій, дизайну і маркетингу. Американський соціолог Д.Белл характеризує інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство, де інформація використовується в якості стратегічного ресурсу. За визначенням французьких фахівців С. Нора і А. Мінка, інформаційне суспільство – це “удосконалене ринкове суспільство, в якому освіта і інформація змусять кожну людину усвідомлювати колективні обмеження, це суспільство удосконаленого планування, де центр отримує від кожної одиниці достовірні повідомлення про її цілі і переваги, і у відповідності з цим формує власну структуру і політику. Інформація і участь в управлінні розвиваються в єдиному процесі.”

Група експертів Комісії Європейських співтовариств, яка була створена у травні 1995 року з метою аналізу соціальних аспектів інформаційного суспільства, дала йому таку характеристику: “інформаційне суспільство – це глобальне суспільство, в якому обмін інформацією не буде мати ні часових, ні просторових, ні політичних кордонів; яке, з однієї сторони, сприяє взаємопроникненню культур, а з іншої – відкриває кожному співтовариству нові можливості для самоідентифікації й розвитку власної унікальної культури. Крім цього, це суспільство знання, в якому головною умовою благополуччя кожної людини і кожної держави стає знання, отримане шляхом безперешкодного доступу до інформації й уміння працювати з нею”.

Отже, основними компонентами інформаційного суспільства є інформація як стратегічний (в т.ч. наука, освіта, знання) ресурс суспільного розвитку і управління.

Проте чомусь розробники обійшли у Коцепції інформаційні відносини, які виникають “... в процесі науково–творчої та іншої діяльніості...” (ст.3), а також не згадали у цьому документі такі види і галузі інформації, як: масова інформація (не засоби масової інформації – а саме масова інформація!), статистична, науково–технічна, правова інформація, інформація про особу (персональні дані), екологічна, геологічна інформація, офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, міжнародна, соціологічна, соціальна, духовна, політична, міжнародна інформація тощо, а також питання таємної, конфіденційної інформації, які об‘єктивно існують у нашому суспільстві.

По-третє, не зовсім вдалим є визначення інформаційної політики як складової соціально–економічної політики, оскільки поняття інформаційної політики є більш ширшим поняттям, яке охоплює не лише соціально–економічну сферу, а й інші сфери життєдіяльності суспільства. Таке визначення не дозволить Україні піднятися на рівень сучасних інформаційно, соціально і економічно розвинутих країн, зіграти ту роль, на яку вона покликана своїм творчим потенціалом, місцезнаходженням і історією.

Очевидно, потрібно починати з розробки плану (програми, концепції тощо) входження України до інформаційного суспільства, визначивши роль інформації ( в т.ч. освіти, науки, знання) як стратегічного ресурсу розвитку суспільства, а інформаційної політики - як механізму загальнонаціонального демократичного розвитку (в тому числі у соціальній і економічній сферах), визначивши і визнавши всіх суб‘єктів інформаційної діяльності - фізичних та юридичних осіб (в т.ч. об‘єднань громадян, підприємств, політичних партій тощо) і держави (в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування) і поклавши завдання регулювання інформаційно– правових відносин, які при цьому виникають, на Інформаційний Кодекс.

Читайте також:

Концепція національної інформаційної політики (проект)

Концепція інформаційної політики: архітектурний план від Держкомінформу.

Революція, змита дощем