Про Україну у французьких ЗМІ, враження від національних медіа та французькі стандарти журналістики «ТК» розповів журналіст Ромен Фарруджіа (Romain Farrugia), спеціальний кореспондент RFI («Радіо Франс Інтернасьональ») у Києві 2006 – 2007 років, а нині кореспондент RFI та TV5 у Берліні.

– Я коли приїхав, мене одразу вразила кількість телеканалів. Їх дуже багато. Навіть коли не знаєш, що кому належить, що державне, а що приватне, – думка одна: «Ого, як багато».

 

– Завжди дуже добре мати кілька телеканалів. Бо, по-перше, це ЗМІ, яке люди дивляться більше за все. Навіть якщо ці телеканали належать якомусь олігарху, звичайно вони подають свій погляд, але в кінцевому результаті ви можете подивитися канал іншого олігарха і мати кілька точок зору. Той факт, що є кілька джерел інформації, дозволяє сформувати вашу особисту точку зору. Важливо мати і державні, й приватні медіа. Можливо, приватні ЗМІ мають більше можливостей та зацікавленості розслідувати щось проти держави, з іншого боку, державні ЗМІ повинні більше розслідувати підозрілі справи приватних осіб. У нас, у Франції, є й ті, й інші канали. Державні існують завдяки податкам. Так, іноді їх звинувачують, що вони підкорилися державній владі. Саме тому потрібно мати поруч і приватні ЗМІ, які належать великим приватним медіаконцернам. Наш перший канал належить будівельному концерну і звичайно, що журналістам цього каналу складно робити розслідувальні матеріали про роботу своєї ж компанії, але це можуть робити журналісти інших каналів. Якщо розглядати інформацію з різних медіа в комплексі, то можна отримати повну картинку життя країни. Головне – це дивитися різні телеканали, слухати різні радіостанції, знаючи, кому належить те чи інше ЗМІ. У будь-якому разі, для того щоб існувати, ЗМІ потребують грошей, тому завжди будуть приватні особи, концерни, що стоять за ними, або ж тоді це держава їх фінансує.

 

– Ні, такого немає. Я думаю, я сподіваюся, такого немає у Франції. Журналістам нормально платять, у них постійно високі зарплатні, тому вони не мають необхідності заробляти таким способом.

 

– Цей матеріал Празана був надрукований під рубрикою «Погляд» (opinion). Це не репортаж, зроблений журналістом, це просто власна думка. Le Mond на перших шпальтах друкує абсолютно різні думки. Наприклад, якщо я хочу висловити свою думку про Україну, то вони подивляться, хто я такий, прочитають матеріал, що я їм надіслав, якщо їм це все цікаво, то вони його надрукують. Втім, я думаю, що вони виявили недостатньо уваги, коли приймали матеріал до друку. Якщо, до того ж, людина, що написала його, отримала гроші – це ненормально. Це проблема рубрики «Погляд», бо потрібно звертати увагу, кому надається слово.

 

– Я взагалі-то не чув про цю останню статтю в Le Figaro, але якщо редакція отримала гроші… Хто це сказав? Звідки докази? Загалом такі видання не потребують подібних джерел прибутків. Так, вони мають певні фінансові труднощі, але… не думаю, щоб вони таким шляхом вирішили заробити.

 

– Дотримання їх – це справа редакції, справа кожного, і немає законодавчих обмежень, немає ризику, що журналіста ув’язнять, немає ризику, що його змусять платити штраф. Але в деяких областях є дуже точні закони про наклеп. Ви не можете ображати людей, ви не можете викликати, провокувати ненависть, ксенофобію, расизм. За це люди можуть бути засуджені до штрафу і навіть тюремного ув’язнення. Ви не можете опублікувати коментар когось, хто говорить, що гітлерівський режим був хорошим і що він правильно робив, коли знищував євреїв. Все це заборонено законами, яким уже більше 22 років і які дозволяють попередити в матеріалах ЗМІ відхилення, ненормальності.

 

– Якщо повернутися власне до цих матеріалів про Україну, то моя особиста точка зору, що у Франції мало говорять про Україну і не дуже розуміють регіон. Країну асоціюють із Радянським Союзом, і тому можуть вирішити надрукувати чийсь аналіз, який здається їм ніби правильним, хоча він таким і не є.

 

– Я не знаю. Я знаю лише, що журналісти у Франції вважають: все, що в районі Польщі – це простір, який називається «колишній Радянський Союз», крім балтійських країн, які зараз у ЄС. Тому ви і зараз залишилися у цій розстановці сил. Хто це не пережив, не змінився з часу холодної війни, то це журналісти. Тому щоденне французьке телебачення чи радіо часто має свого кореспондента у Москві, і він займається Грузією, Казахстаном, Україною, Білоруссю, Молдовою – загалом СНД.

 

Відправляли журналістів в Україну під час Помаранчевої революції. Тоді французи враз відкрили Україну, відтоді вони час від часу повертаються в Київ, коли у вас криза.

 

– Звичайно, у нас та сама проблема. Телебачення, радіо, друковані ЗМІ намагаються скоріше продати інформацію, ніж інформувати людей. Тому смішні теми подаються за рахунок серйозних тем. Але оскільки у нас багато телевізійних та радіоканалів, то можна зробити свій вибір. Є популярна приватна радіокомпанія RTL, але дехто може вам сказати, що вони відхиляються у сенсаціоналізм. Є державні канали, як «Франс культур», що подають інформацію більш серйозно, більш обдумано, із серйозним аналізом. Є вибір, можна жалітися, але можна обирати. Вас ніхто не зобов’язує. Втім, людям потрібні новини, я не думаю, що вони від них утомилися. Завжди необхідно говорити про те, що відбувається в політиці, у щоденному житті.

 

– Сьогодні у нас дозволяється тільки 9 хвилин реклами на годину. Я вважаю, що це добре, коли більше не буде реклами на телебаченні після 20-ї години. Це дозволить державним каналам пропонувати програму, не хвилюючись про кількість глядачів і в кінцевому результаті про те, скільки принесе реклама, бо ціни на рекламу залежать від глядацької аудиторії.

 

– Нічого не знаю… Не знаю, як. Тобто, це буде проплачуватися з податків, але Саркозі сказав, що абонентська платня за телевізор не зростатиме, хоча і зараз у Франції платять менше, ніж у Німеччині та Великобританії. Я не знаю, як вони вийдуть із цієї ситуації.

 

– У французької журналістики є особливості. У Франції ми говоримо надто багато про Францію, про самих себе, а міжнародна політика висвітлюється недостатньо. І коли я приїжджаю в інші країни і ставлю це саме запитання німцям та канадцям, вони мені говорять те саме. Потім, існує свій стиль для телерепортажу: французька техніка відрізняється від англосаксонської. Дуже часто, наприклад, німці готують телевізійні сюжети, як анімацію, а французи роблять із журналістики кіно. Німці чи англосаксонці напишуть коментар, а потім поставлять туди зображення, ми побудуємо сюжет, зображення і коментар одночасно. І ми дуже багато уваги надаємо саме зображенню. А недолік – іноді буває, що ми перестараємося, надаючи надто багато уваги зображенню. Ми намагаємося знайти ідеальну картинку, і тому коли знущаються із французів – говорять, що ми на телебаченні займаємося журналістикою, як кіно.

 

– У нас немає таких репортажів, як у The Washington Post, The New York Times, BBC. Сьогодні у Франції говорять, що журналісти не мають часу на те, щоби робити справжні розслідування. Сьогодні канали не хочуть багато вкладати в це, не хочуть витрачати багато грошей на це – завжди бракує грошей. Я думаю, що ВВС може собі це дозволити, і великі американські газети можуть, і часто саме вони створюють сенсаційні розслідування, а не французи.

 

– Я думаю, ми маємо багато висококваліфікованих журналістів, хороших журналістів, але проблема в тому, що коли хороший журналіст приходить у редакцію, він переважно починає робити сюжети для сьогоднішнього випуску новин чи наступного ранку, і йому не дають часу, щоб він робив їх три дні. Просто бракує часу. Часто говорять, що в редакції їм бракує персоналу. Отже, це проблема штату, персоналу і грошей.

 

– У нас багато журналістських шкіл, які готують хороші кадри, але ще більше людей, які хочуть стати журналістами, і по суті ця царина переповнена. Але кого сюди беруть? Людей із університетськими дипломами, що мають знання в економіці, політології, і краще за все, коли вони ще отримають спеціальну журналістську освіту. У нас уже давно працює цей процес, коли у школи журналістики беруть людей, які вже мають певні дипломи.

 

– Я працював тут як фрілансер, я просто говорив, але не робив розслідування, не наражався на небезпеку. Я знав, що моя редакція на мене не буде тиснути з темами, не буде говорити про що писати, про що ні – я тут був вільним.

 

Але згадується, коли я працював у Києві, мав дзвінок від піар-представника однієї компанії. Вони просили мене зробити сюжет про конфлікт у компанії між французами, росіянами та українцями. Ця людина сказала мені, що вони будуть дуже вдячні, коли б я зміг зробити матеріал про цю справу для Liberation, і кілька разів повторив, що вони були б дуже вдячні. «Мы будем очень довольны». Я запитав, що це означає, що ви будете дуже задоволені. Він відповів, що це залежить від того, скільки я попрошу. Я сказав, що так не працюю, я спочатку повинен поговорити з головним редактором, чи це цікаво; сказав, що ми не беремо грошей за матеріали. На щастя, коли у тебе залишаються якісь принципи, ти не ідеш на замовні матеріали, а коли ти відчуваєш, що твої принципи закінчилися, краще йти з професії.