– Власне, найбільшу тривогу в мене як телевізійника викликає ця бідність електронного інформаційного ринку у Львові. Якщо мас-медіа в царині радіо ще більш-менш представлені, то телевізійний простір у нас не розвивається. Навіть навпаки – багато місцевих телекомпаній потрохи згортають свою активну діяльність. Наприклад, ТРК «Разом». Вони з нами співпрацювали, але тепер виникли проблеми: немає коштів на виготовлення телепродукту. Як я розумію, їхні власники перебувають у роздумах, чи продовжувати роботу далі. Те саме з STV – вони заборгували нам велику суму, і в них немає ресурсів для нормального продукту. Також я постійно маю розмови з керівниками різноманітних телевізійних продакшн-студій (наприклад, «Медіа-клуб»), і вони розводять руками, кажуть: «Повірте, надзвичайно тяжко»...

 

– У нашому регіоні надзвичайно бідний рекламний ринок. Хоча називаються різні цифри – говорять про 7-8 мільйонів, але я маю сумнів щодо цієї цифри. Зрештою, це не гроші. Треба ж урахувати ще й друковані ЗМІ, інтернет-видання і візуальну рекламу, які відтягують на себе значну частину коштів. Бідність рекламного ринку і є причиною стагнації, особливо телевізійної сфери. Загалом регіон бідний, тут процвітає здебільшого малий і середній бізнес. Малому реклама не потрібна, оскільки він живе з базарів, бо люди й без реклами ідуть на базари закуплятися. А потужного виробництва як такого немає.

 

– Ось це основне. У Львові немає великих політиків, які були б зацікавлені у створенні – я вже не кажу всеукраїнських електронних мас-медій – а навіть регіональних.

 

– Добре телебачення – це дійсно дуже дорого. За львівськими мірками, причому досить посередніми, на утримання телеканалу (студія, техніка, люди) треба мати мінімум 10 млн грн на рік. Для багатьох політиків чи бізнесменів це цілком досяжні гроші. Найбільша біда західного регіону у порівнянні зі східним полягає в тому, що там потужні підприємці, олігархи створили ТРК «Україна» в першу чергу як регіональний телеканал. Але він став загальнонаціональним мовником, який подає події через призму поглядів свого регіону. І це дуже добре й цікаво. По суті, з ТРК «Україна» починає вимальовуватися третій за потужністю медіаконцерн після «Інтера» з усіма його сателітами та «1+1». Наголошую – це регіональний телепроект і регіональний капітал. І тут виникає питання: чому західноукраїнська так звана політична та бізнесова еліти не хочуть створити амбітний загальноукранський ЗМІ. Адже телебачення – прибуткова річ! Так, треба вкласти чималі кошти, вирішити усі питання з технікою, із супутниковим мовленням і входженням у мережі. Натомість загальноукраїнський канал автоматично потрапляє в розподіл загальноукраїнського рекламного ринку. І я даю гарантію – якби існував західноукраїнський телеканал, то він відтягнув би на себе значну частину рекламних грошей, а за три роки отримав би шанси вийти на самоокупність. Але оскільки політичних грошей у Львові нема, то маємо те, що маємо. Хоча я можу трошки привідкрити одну інформацію: я знаю, що американські інвестори виявили великий інтерес до телеканалу УТ-3, який має стати регіональним західноукраїнським каналом (Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ). Усі підготовчі справи, наскільки я знаю, наближаються до завершення, найближчим часом такий канал має запрацювати на супутнику. Знову ж таки, це гроші американські, а менеджери – київські.

 

– З іншого боку, на Західній Україні є люди, достатньо впливові і багаті. Той же Петро Димінський, якого називають олігархом номер один Західної України; є Віталій Антонов, власник концерну «Галнафтогаз», на Волині працює «молочний» олігарх Єремеєв. Чому вони не стають Пінчуками, Порошенками чи Ахметовими в тому розумінні, що не засновують потужні телевізійні проекти?

– Відповідь проста: у них немає політичних амбіцій. Треба бути відвертими – без політичних амбіцій місцевої еліти львівський медіаринок не розвиватиметься. Димінський чи Антонов – хороші бізнесмени, і їхній бізнес успішно розвивається і без мас-медій. От якби вони були активними політиками чи хотіли би впливати на процеси, то все було б по-іншому. Амбіцій немає.

– Тут є проблема. Говорити про принципи демократичної журналістики з власниками медіа у Львові дуже важко. Та й не тільки у Львові. Існує проста логіка: вкладаючи свої гроші в медіа, які дуже часто є збитковими, власник має свою мету і цілі. Так є. Та найбільша помилка власників місцевих телеканалів у тому, що вони прагнуть швидкої віддачі. Натомість медіа – це не той різновид діяльності, де вкладені гроші повертаються швидко. Зрештою, телеринок уже поділено, і в цю палітру можуть втиснутися ще 2-3 канали. Впливові люди не готові дотувати цей бізнес кілька років, аж поки він почне приносити дивіденди.

– Ви жартуєте?

– Ні, не вірю. Можливо, «Люкси» виїжджають за рахунок радіо і своєї рекламної служби. Та я зразу хочу сказати, що телебачення «Люкса» не є прибутковим. Радіо – це інша справа. Зрештою, ви ж самі знаєте, що телеканал «Люкс» сидить на частоті Нового каналу, видає лише новини й одну чи дві програми. От що треба зазначити – «Люкс» вдало запустив загальноукраїнський супутниковий канал «24». Знову ж таки, крім дайджесту новин там більше нічого немає. Це знову до питання амбіцій зробити щось потужне.

– Державне телебачення виконує державне замовлення. Тобто, держава замовляє в обласних телекомпаніях ті програми, які їй необхідні. Вона ж у кінцевому результаті визначає і тематику, і напрями. Принципова функція і покликання державного телебачення – продукувати програми, які є комерційно непривабливими для приватних каналів, але які обов’язково мусять бути.

 

– Державні регіональні мовники – це перші паростки громадського мовлення. І я є прихильником того, щоб громадське мовлення постало в Україні на базі обласних телекомпаній. На таких каналах не буде реклами. Воно повинно фінансуватися з абонплати громадян, які споживають цей продукт. Навіщо вигадувати велосипед, коли його вже винайдено у 20-х роках минулого сторіччя на прикладі Бі-бі-сі?

 

– А хіба громада – це не влада? Хіба міська чи обласна рада не є представниками громади? Держава першою зацікавлена у висвітленні гострих економічних, соціальних чи економічних проблем насамперед регіону. Так і зараз є. Тому суперечностей я не бачу.

 

– Власне, для цього має з’явитися механізм, через який громада формуватиме порядок денний свого телеканалу. Зараз таким органом є Програмна рада, яка затверджує програми. На громадському каналі має бути сформовано Громадську раду з найавторитетніших людей регіону, яка спільно з професіоналами визначатиме тематику і зміст каналу. Нині громада фактично ніякого впливу на редакційну політику державного каналу не має, окрім як право переключати канал чи дивитися. Громадське мовлення це виправить.

 

–Ми отримуємо багато листів. Також нас зорієнтовують соціологічні дослідження. Звичайно, ми намагаємося вносити в державне замовлення ті програми, які будуть і є рейтинговими. Хоча мушу визнати, що ми працюємо інтуїтивно. І поки не буде прийнято закон про громадське мовлення, ми можемо тільки говорити. Лишається багато питань, скажімо – чи готові люди платити абонплату? В Німеччині, наприклад, їздять радари, які визначають, де працюють незареєстровані телевізори, і штрафи за це великі. Словом, питання є. Та тільки закон стане поштовхом до конкретних змін.

 

– Це невеликі гроші. Для прикладу, Львівська ОДТРК має в рік 8 млн грн бюджету. Фактично це та сума, яку в принципі міг би викласти приватний власник. Приблизно 25% додаткових грошей ми заробляємо своїм продуктом, і загалом наш річний бюджет сягає 11 млн грн. Не можу сказати, що це великі гроші. Хоча мушу визнати, що оскільки ми є бюджетною установою, це накладає певний відбиток бюрократизму і немобільності. Ми працюємо з державними коштами, які йдуть через казначейство – це вже певні процедури. Не дай Бог, платіж піде не за тим кодом – це ж кримінальна справа. Тому доводиться враховувати певну специфіку бюджетного фінансування. Більше того, ті гроші, які телекомпанія заробляє самотужки, за законом є різновидом бюджетних коштів, тож просто так ці зароблені гроші залучити у термінові проекти теж складно, треба через Київ вносити зміни в бюджет компанії. З цим нічого не вдієш.

 

– По-перше, 15 ОДТРК пройшли повне технічне переоснащення. Це вже про щось свідчить. Тобто, технічну базу під те ж майбутнє громадське мовлення вже створено. А якість залежить від конкретних телекомпаній. Я чудово розумію, що серед медійників є звичка критикувати тих, хто щось робить. Але з усією відповідальністю говорю, що на сьогодні понад 60% телепрограм Львівського телебачення є конкурентноздатними і зроблені на нормальному рівні.

 

– Півтора роки тому авторитетна компанія GFK провела моніторинг, який дав результати: в окремі відрізки мовлення програми ЛТБ перекривали загальнонаціональні канали. Більш ніж упевнений, що після появи торік на Львівському телебаченні добротних авторських проектів ми відбираємо глядачів у загальнонаціональних мовників.

 

– Культурологічний продукт. Також програми пізнавального плану, зокрема цикл документальних фільмів «Українські державники». Це вам ілюстрація, що глядач потребує такого. Ми чудово розуміємо, що не можемо лізти у нішу мюзиклів, наприклад, чи масштабних постановочних шоу-програм.

– Немає нічого гіршого за плагіат. Я пригадую, як пробували запускати український варіант «Поля чудес», навіть Якубовича привозили. Це було ганебно. Тут є принципове питання: ми повинні дати те, що не дає комерційне телебачення, підпорядковане інтересам не глядача, а рекламодавця. Нехай навіть це буде менш рейтингове чи менш масове...