Не було сумніву, що радикально заангажовані у біло-блакитний, червоний та рожевий політичні кольори ЗМІ розродяться гнівними тирадами, як це бувало завжди. Та те, що вийшло у світ, виявилося шокуючим у своїй брутальності та печерній агресивності.

 

 

Цей «шедевр професійної, інтелігентної публіцистики» довелося зацитувати розлого, щоби зрозумілою стала глибина проблеми. Якби ж то йшлося, скажімо, про партійну листівку, яка таким чином відреагувала на дії політичних супротивників... Однак цей пасаж належить паперовому носію за №42 від 18 жовтня 2007 року, який вважає себе газетою-тижневиком під назвою «Іскра» (тут також без коментарів: відповідність традиціям класової боротьби її історичного аналогу – на поверхні). Проблема лише в тому, що за самоідентифікацією «Іскра» – це засіб масової інформації, причому досить тиражний, який має – цитуємо закон – «інформувати громадськість на принципах об’єктивності, збалансованості, виваженості».

 

Тут слід зробити відступ із поясненнями. На регіональному медіаринку «Іскра» є найяскравішим представником «жовтої преси». За три роки свого існування всіма силами намагається утримати репутацію «поінформованого видання», яке має власні джерела у структурах влади й особливо у силових відомствах, сміливо оперує прізвищами посадовців у міліції й СБУ, першою видає бізнесові скандали і кримінальні «розбірки». Нерідко об’єкт компромату на сторінках «Іскри» через певний час постає його безневинною жертвою, колишні опоненти перетворюються на друзів і соратників (єдиним незмінним опонентом залишається Президент і праві політичні сили). Користуючись професійним сленгом, можна стверджувати, що «Іскра» виконує роль «зливного бачка». Неважко уявити категорію читачів такого ЗМІ й годі сподіватися, що вони очікують від нього дотримання професійних стандартів. Але й серед них знайшлися ті, кого обурило настільки відверте хамство. Про це «Іскра» сама з гордістю повідомила у наступному № 43 від 25 жовтня 2007 року:

 

«Телефон редакции “взорвался” от звонков читателей. Первая категория была дико возмущена: “Да кто вы такие, чтобы неуважительно, на “ты”, обращаться к Президенту?” Отвечаем: мы совершенно не уважаем президента Ющенко. Ну просто нисколечки. … На “ты” к “гаранту” Конституции нас побудило обратиться его откровенное пренебрежение мнением большей половины Украины, – как можно обращаться на “Вы” к человеку, который ведет себя, как князек-самодур:… возводит в ранг Героя садиста и фашиста. При этом была и вторая категория наших читателей (раз в десять больше первой), – эти люди поддержали нас целиком и полностью. Значит, не зря живем», – пафосно підсумовується це «обґрунтування».

 

Тут також нічого додати, крім запитання: чому серед «звонивших» не було «третьої категорії», а саме представників органів влади, які за службовим становищем повинні відслідковувати дотримання законодавства, а за його порушення притягати до відповідальності, зокрема за посягання на честь і гідність громадян (ст. 2), а в даному випадку – вищої посадової особи держави, за вживання лайливих і брутальних слів, що не допускається ст. 4 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

 

Дали волю прокльонам і традиційно «показали себе» на цій темі газета «Верже» (яка невідомо за які заслуги назвала себе «народною»), газета обкому СПУ «Зеркало Запорожья». Ні на йоту не сумніваючись у своїй правоті й не соромлячись епітетів, редактор «Верже» Володимир Кузенко твердить: «Бандитское отребье…в основном занималось бандитизмом и разбоем на лесных дорогах, выполняя вначале роль фашистских прихвостней».

 

Те ж саме у «ЗЗ»: «Героями становятся палачи, врывавшиеся в города с криками “Бей жидов и москалей!”, потерявшие человеческий облик гестаповцы и эсэсманы, прославившиеся уничтожением мирных жителей разных национальностей в Бабьем Яру, в польских, белорусских и украинских селах».

 

Цитат такого штибу можна навести ще багато, але це не міняє головного: нема жодного посилання на історичні чи архівні документи, жодної науково доведеної точки зору. Щоправда, у «ЗЗ» від 18 жовтня 2007 року вміщено спогади ветерана війни М. Самсики, яка після війни була на комсомольській роботі в Івано-Франківській області. Вона розповідає «свою правду про звірства бандерівців». «Іншої правди» у цій газеті нема і бути не може.

 

Але ж її немає і в усіх інших ЗМІ, у тому числі тих, які вважають себе виваженими, незалежними, політично незаангажованими. Чому – можна лише припускати. Не підлягає сумніву те, що більшість жителів області сприймають ОУН-УПА (і не лише) за радянськими стереотипами і негативно реагують на такі суспільні подразники. Тому, з кон’юнктурних міркувань і щоб не накликати невдоволення своїх читачів/ глядачів, ЗМІ намагаються подалі триматися від таких «вибухонебезпечних» тем. Але хіба це вихід? Суспільство отримує інформацію, а точніше агресивну пропаганду, лише з одного боку і практично не має на регіональному рівні не те що альтернативної точки зору, а хоча б науково виважених, експертних оцінок із конкретної проблематики. А рівень знань про УПА, причому не лише пересічних громадян, а самих журналістів, можна проілюструвати такими прикладами.

 

Газета «Наше время» від 18 жовтня 2007 року: «Странное заявление для Восточного региона сделал на пресс-конференции губернатор Е. Червоненко. Он собирается издать распоряжение о том, чтобы в учебных заведениях области на уроках мужества помимо деятельности Красной Армии изучали деятельность и УПА-УНСО» (останнє виділено автором).

 

Мало того, що журналісти газети виявили власне невігластво, «схрестивши» повстанську армію першої половини минулого століття із сучасною політичною структурою, вони ще й переконані, що наступні покоління східного регіону повинні виховуватися виключно на комуністичних штампах.

 

Завдяки губернатору Євгену Червоненку запорізькі журналісти зробили «сенсаційне відкриття». Десь через тиждень після описуваного нами Указу прес-служба обладміністрації запросила журналістів на зустріч губернатора з …вояками УПА, які проживають у Запорізькій області. Реакція медійників була майже одностайно здивованою: а хіба в Запоріжжі такі є? Треба віддати належне мужності Червоненка, який передбачав непопулярність свого кроку і свідомо «наривався» на критику. Але його варто було зробити хоча б тому, що таким чином зафіксовано факт: у Запорізькій області реально є комбатанти УПА, що спростовує насаджуваний міф про суто західноукраїнську природу руху УПА.

 

За здивованими журналістами про це дізналися читачі й глядачі тих ЗМІ, які висвітлили цю подію. Висвітлили, м’яко кажучи, дуже обережно. На зустріч прийшли журналісти всіх трьох регіональних телеканалів. Особливо цікаво було дочекатися сюжету на ТК «Алекс», власник якого депутат-регіонал В’ячеслав Богуслаєв знаходиться в радикальній опозиції як до губернатора особисто, так і до всього «помаранчевого». Обмежилися інформаційною б/з-шкою, яка «потонула» у багато розлогіших коментарях, звичайно, «експертів із питань УПА» – ветеранів Великої вітчизняної війни і першого секретаря обкому КПУ Олексія Бабуріна, який, окрім стандартної риторики, грізно пообіцяв: «Мы обязательно примем меры, чтобы на запорожской земле таких прецедентов больше не было».

 

До речі, ці слова передрукувала вже згадувана «Іскра». При цьому губернатор як ініціатор зустрічі не лише не потрапив під шквал гніву газети, а й взагалі був винесений «за дужки» дискусії. Пояснення такої непослідовності банально просте: газета явно «підгодовується» з облдержадміністрації та постійно демонструє не просто лояльність, а вищою мірою компліментарність до губернатора ненависного «помаранчевого» кольору. Ось і вся «принциповість».

 

Обласний державний телеканал і ТВ-5 продемонстрували досить докладні сюжети з донесенням основного меседжу губернатора: проблему треба вирішувати, поки живі учасники процесу, а не передавати її у спадок наступним поколінням. Але даремно учасниця УПА Любов Пелюх хвилин двадцять розповідала про переслідування та поневіряння на засланні, дарма вносили пропозиції і виступали інші учасники зустрічі. Жодного їхнього слова у синхрони не потрапило, більше того – всі вони залишилися «безіменними» для земляків (чомусь телекомпанії не захотіли ані дати титр, ані назвати їхні прізвища в сюжетах). Аналогічним чином висвітлено подію у друкованих медіа – лише через призму промови губернатора. Паросток оціночного судження «прорізався» лише у єдиній в області некомунальній українськомовній газеті «Просто»: «Слава Богу, що на сімнадцятому році Незалежності ця новина (про необхідність примирення. – Авт.) сягнула запорізьких владних кабінетів».

 

Підбиваючи підсумок, наведемо ще одну цитату з «Верже»: «Данные деяния никак не объединяют страну, более того, углубляют раскол, несомненно». До цієї сентенції слід додати, що більшою мірою це відбувається завдяки тим засобам масової інформації, які самовпевнено вважають, що володіють монополією на істину й патологічно не бажають визнавати будь-яку альтернативну думку, які власні ідеологічні переконання підміняють історичними доказами й агресивно насаджують їх суспільству. На жаль, у козацькому (от ще парадокс!) Запоріжжі таких класичних «агітаторів, пропагандистів і організаторів» суспільного підбурювання вистачає. Між тим, невдовзі нас чекає чергове випробування: відзначення роковин Голодомору. Дуже б хотілося, аби хоч цього разу песимістичні прогнози не справдилися…