Чи можуть регіональні медіапроекти не бути залежними та провінційними? Якій аудиторії їм слід адресувати свій контент і як його монетизувати? Що є мірилом успіху для регіональних медіа? Відповіді на ці питання шукали під час дискусії в межах Львівського медіафоруму керівниця харківського медіапроекту «Накипіло» Наталія Курдюкова, Тарас Білка з «Громадського телебачення Запоріжжя», головний редактор Zaxid.net Олег Онисько та продюсерка Львівської філії Суспільного Уляна Антоник.

Як і з чого починали

Наталія Курдюкова, «Накипіло», Харків: Ми почали працювати 2014 року, коли в Харкові були проблеми з висвітленням гострого конфлікту в суспільстві після Революції гідності та окупації Криму. В нас були журналісти, але не було незалежних медіа. Ми почали знімати відео: ходили на місцевий Майдан і Антимайдан, питали, що думають люди. Ці відео говорили самі за себе. Ми починали як проект громадянської журналістики, але згодом, отримавши фінансування, почали працювати професійно та виробили правила, яких дотримуємось. Адже цінності й мета – найважливіше, що повинне мати медіа. Тепер завдяки фінансуванню Deutsche Welle Akademie ми проводимо тренінги й навчальні заходи на підтримку громадянських журналістів.

Головне для успішного проекту – вмотивовані люди, готові розповідати про місце, в якому живуть. Для нас важливо було створити мережу журналістів в області, бо мало хто висвітлює події поза обласним центром. Починали з того, що приїжджали в містечка та селища й проводили майстер-класи. Матеріали людей, які з нами співпрацюють, виходять у розділі «Я – громадянський журналіст» на нашому сайті.

Наталія Курдюкова

Тарас Білка, «Громадське. Запоріжжя»: У Запоріжжі журналістика імпотентна. Ми ж не хотіли бути імпотентами – ми хотіли бути бетменами. Тому зачинилися на кілька діб в офісі з тренером, щоб визначити свою мету, візію та місію. Це надзвичайно важлива передумова запуску нового засобу масової інформація. Наша візія – це мрія, яка може бути недосяжною, але ми зробимо щось, аби її досягти. Якщо просиш максимум, отримуєш мінімум, а якщо просиш нереального – отримуєш максимум.

Також ми визначили для себе внутрішню місію: уникнути комплексу Х. Де Х – це прізвище реального журналіста, наприклад, Білка. Цей Х працює на регіональному телеканалі, приходить нечесаний, не може зв’язати два слова в ефірі. Це те обличчя регіональної журналістики, яким я бути не хочу. Ми визначили для себе, що ніколи не будемо страждати цим комплексом.

Крім того, ми вирішили, що журналіст, який накрився ковдрою журналістських стандартів, не може нічого змінити. Тому стали медіаактивістами. Почали глибше занурюватись у теми, залучати активістів. Прикладом є проект «Бездоріжжя», після якого траси почали ремонтувати. Інші медіа казали нам, що вже багато років писали про цю проблему, але нічого не змінювалося. Що ж, вони були недостатньо бетменами.

Тарас Білка

Уляна Антоник, продюсерка «UA: Львів»: У мій перший робочий день на Суспільному до мене почали телефонувати з відомих і невідомих номерів, намагаючись домовитися про «співпрацю». Я пояснювала, що ми працюємо за журналістськими стандартами. Якщо ви є ньюзмейкером і зробили щось важливе для суспільства, ми це покажемо, якщо ні, то ні. Львівська обласна влада вважала обласну державну телерадіокомпанію своїм майданчиком. Тому ми попрощались із апаратною, що належала обласній раді. Хоча ми перейшли на гіршу техніку і зробили крок назад у технічному плані, але тепер ніхто не заявить, що має право бути в нас в ефірі, бо ми користуємося його технікою.

У квітні до нас звернулась Успенська церква з проханням транслювати великодню службу. Ми погодилися, бо нічого тоді не планували. Та за три дні до Великодня до нас зателефонували з обласної ради й зажадали, щоб ми вели трансляцію з Собору Святого Юра. Коли я відмовилася, пояснивши, що вже маю домовленість із іншою церквою, мене звинуватили в… атеїзмі. Причина ж конфлікту в тому, що в Соборі Святого Юра є спеціальне місце, де стоять представники влади, які повинні потрапляти в кадр обласного телебачення. Словом, доводиться давати зрозуміти владі, що Суспільне – не їхній особистий майданчик.

Уляна Антоник

Який контент і для кого виробляти

Наталія Курдюкова: Важливо, щоб люди приносили хороші ідеї, яким редакція може знайти застосування. Коли ми зрозуміли, що навіть у Харкові може бракувати інформаційних приводів, ми придумали формат «Істфакт». Це блог харківського історика Антона Бондарєва, який досліджує цікаві історичні факти та явища. Згодом він створив проект «Експедиція», в межах якого його команда їздить закинутими садибами та церквами області. Так ми розповідаємо цікаві історії, водночас звертаючи увагу на проблеми. Також ми знімаємо відео квадрокоптером, щоб зробити історії візуально красивими.

Уляна Антоник: Продюсерка філії Суспільного повністю відповідає за контент. Львівська філія виробляє близько тридцяти проектів, тому контролювати якість кожного, щоб розуміти, що йде в ефір, стало для мене проблемою. Тож ми запровадили драфти – попередні сценарії проектів. Спочатку нас звинуватили в цензурі. Але виявилося, що більшість проектів порожні – з одними й тими самим темами, подіями і спікерами. Я ж вимагала пояснень: чому це актуально? Тепер, коли зовнішні сили не керують контентом, ми намагаємося добирати те, що є актуальним і цікавим для аудиторії.

Тарас Білка: Ми визначили, що наша аудиторія є у Фейсбуку й дає прямий фідбек. Там просто вступати в дискусії – для нас це було важливо. Тож ми зробили ставку на Фейсбук, сприймаючи сайт і канал на Ютюбі як додаткові платформи. Спершу з нас сміялись, а потім перестали. Наш головний конкурент – канал ТВ-5, який належить холдингу Ріната Ахметова «Метінвест», відстає на сім тисяч підписників.

Регіональна журналістика може стати лайном, якщо намагатиметься нагодувати всіх одночасно. Зранку щось про комуналку, в обід – про спортик, по обіді – політика й освіта, ввечері щось для дітей. Це неправильно. Незнання аудиторії знищує ідентифікацію медіа. Тому ми вирішили, що наша аудиторія – це платоспроможні представники малого й середнього бізнесу. Нас почали називати ейджистами – мовляв, забули про бабусь біля під’їзду. На що я відповідав, що ми не маємо місії включати бабусям мозок, а ви, якщо хочете, йдіть і зробіть це. Наша платформа для людей, які рухаються вперед. А бабусям ніхто не забороняє нас дивитися.

Як монетизуватися

Олег Онисько, Zaxid.net, Львів: Ми заробляємо собі на життя, бо нам пощастило приліпитися до вже прибуткового медіахолдингу (ТРК «Люкс» Андрія Садового та Романа Андрейка. – ДМ). Ми інформуємо про найважливіше й не маємо на меті комусь сподобатись або когось потішити. Для нас важливо, щоб нам довіряли. Показником довіри є цитованість у центральних медіа, присутність в агрегаторах новин та в інформаційних агенціях.

Олег Онисько

Наталія Курдюкова: Найкращим показником успішності для нас була краудфандингова кампанія, яку ми провели в січні. Ми мали перерву у грантовому фінансуванні, тож вирішили звернутися по підтримку до аудиторії. Співзасновник «Накипело» Роман Даниленков довго обговорював умови кампанії зі «Спільнокоштом». Наша проблема була в тому, що вони не працюють з інституційною підтримкою, а нам потрібні були гроші для оренди приміщення редакції. Ми планували зібрати 126 тисяч гривень за 45 днів, а зібрали 136 тисяч за два тижні. Спільнокошт – дієвий інструмент, який дозволяє зрозуміти, чи ти комусь потрібен.

Тарас Білка: Люди знають нас не як «Громадське», а як особистості – обирають програми чи проекти конкретних журналістів, які здобули їхню довіру. Ми стали хабом журналістів, до яких приходять їхні власні читачі та глядачі. І це дозволяє монетизуватися.

Фото: Ірина Середа

Зберегти