Нині в Україні мовлять чотирнадцять або цілком інформаційних телеканалів, або телеканалів зі значною часткою інформаційного-аналітичних і публіцистичних програм. Про доречність такої кількості телеканалів на ринку, їхній можливий вплив на політичну ситуацію в країні, а також про те, чого не вистачає українському телебаченню, «Детектор медіа» поговорив з експертами.

Ми поставили такі запитання:

1. Тепер в Україні працюють чотирнадцять або цілком інформаційних телеканалів, або телеканалів зі значною часткою інформаційно-аналітичних і публіцистичних програм: 5 канал, «24», «Еспресо», «112 Україна», NewsOne, «Громадське», ZIK, «Соціальна країна», NewsNetwork, «ПравдаТУТ », УНІАН, Прямий канал, «Обоз TV» і ATR. На ваш погляд, чи не занадто їх багато для українського ринку? Навіщо вони їхнім власникам?

2. Як така кількість інформаційних каналів позначиться на політичному сезоні? Чи вплине на вибори в 2019-му?

3. На ваш погляд, які інформаційно-політичні канали реально потрібні суспільству? Чому? Яку кількість таких каналів зміг би окупити рекламний ринок, якби в Україні повноцінно працювала економіка — скажімо, на прикладі інших країн Східної Європи?

4. Яких форматів інформаційних / політичних програм не вистачає нашому ринку?

Ігор Куляс, медійний експерт:

1. Звісно ж, як для українського медіаринку, їх занадто багато, грошей так багато каналів на цьому ринку заробити не можуть ніяк. Але ж жевріють, сіромахи. Більшість із них дуже віддалено нагадують саме інформаційні канали, сказати б точніше, — це просто імітація інформаційних каналів (не хочу нікого ображати, тож не конкретизуватиму). Власникам більшості з цих каналів вони потрібні, очевидно, не як медіабізнес, а як інструмент впливу на політику. Хоча, звісно, смішно говорити про реальність такого впливу, коли канал має якусь сміховинну частку аудиторії, що вимірюється «десятими» чи «сотими» відсотка. Але ж власники цих каналів, певно, тішяться, як малі діти, що мають собі «цілий інформаційний телеканал», із якого можуть славити «своїх» і «мочити» чужих. Гріх та й годі.

2. На вибори це може вплинути хіба що в тому випадку, коли хтось із наших «реальних політичних гравців» зуміє зібрати на свою підтримку кілька інформаційних каналів, які сяк-так мають кожен якусь притомну частку аудиторії або ж мають якісну аудиторію. Так, уже давненько з’являються різні новини про те, що наш нинішній гарант усіма правдами (тобто за гроші) й неправдами (себто за допомогою адмінресурсу) намагається підкупити собі ще інформаційних каналів (бо одного йому замало). Начебто поки що йому це не вдається. Але ж іще не вечір… Схожі плани стосовно інформканалів можуть мати й інші наші «політичні важковаговики». Але про це в публічній площині поки що особливо нічого не чути. Чи то грошей у них не є, чи адмінресурсу бракує… Або просто щось роблять собі тишком-нишком, а ми не чуємо. Втім, ближче до виборів, усе будемо чути й бачити.

3. Більшість із перерахованих у першому запитанні ефірних телеканалів, звісно, є повністю збитковими. «Заробляють» вони на відкатах за політичну джинсу. Це не бізнес, і ніколи бізнесом ці канали не стануть, хіба що в них зміняться власники.

Для медіаринку України в нормальних обставинах було би цілком досить одного-двох ефірних інформаційних телеканалів, які б заробляли гроші на рекламному ринку, а не «заробляли» б на політиках. Три інформканали — вже забагато.

Але для того, щоб ті пару каналів, що залишаться, займалися медіабізнесом, а не джинсою, треба, щоб до того часу встало на ноги суспільне мовлення, яке б миттєво забирало «інформаційно спраглу» аудиторію в інформаційних каналів, як тільки ті починали би джинсувати.

Це все було про ефірні телеканали. А от в інтернеті — я не знаю. Поки що в нас і ринку притомного такого немає (заробити поки що навіть на самоокупність інформацією майже нереально), але цей ринок точно з’явиться. А от якою буде його ємність, і якими будуть потреби аудиторії, і що такого вигадають онлайн-журналісти й менеджери — я прогнозувати не беруся, бо все, що в інтернеті, — розвивається дуже швидко й часто набуває геть несподіваних форм. Можливо, якісь із цих майбутніх несподіваних форм подачі інформації зможуть приносити реальні гроші.

4. Мені здається, що у форматах немає потреби вигадувати велосипед. Треба, навпаки, «повернутися до формату». Олігархічне телебачення зробило так, що ми вже протягом майже двох десятиліть можемо дивитися по телеку «політичні ток-шоу», які є просто «шоу», проплачені грошовитими політиками або ж взятими ними у відкуп у недолугих власників-олігархів. Так само українець не має підсумкової аналітичної програми на вікенд. «Підсумкові» програми на олігархічних каналах виглядають яскраво і красиво, але вони не мають реального автора, а вибір тем тижня відображає лише інтереси олігарха-власника або політиків, із якими власник гендлює. Ну і, звісно ж, олігархічні канали дуже вже чемні з будь-якою поточною владою, хіба що крім тих випадків, коли «тато-олігарх» вирішує сам повоювати з кимось із влади, а це трапляється нечасто.

Дуже круто, що в останні роки з’явилося декілька якісних розслідувальних програм, які переважно живуть на «Громадському» і на суспільному каналі. От хотілося б, щоб саме таких програм побільшало і щоб вони розійшлися на ще якісь канали. Бо в нас у державі за чверть століття незалежності від Росії будувалася велика корупційна схема в усіх галузях життя. Тут розслідувати — не перерозслідувати. Від хабарництва в будь-якій районній поліклініці чи дитсадку до різноманітних «витівок» президента і прем’єра! І будь-яке журналістське розслідування буде цінним. Чи вдалося журналістові ухопити за хвоста чинушу-хабарника в сільраді, чи нахабного рейдера з облдерж, який у селян краде гектари землі, чи прокурора, який намагається засадити за ґрати ветерана, який не давав цьому рейдеру вкрасти в земляків землю, чи депутата, який взяв гроші в рейдера і «провів крізь сесію «правильне» рішення». І так далі. Будь-якого рівня журналістське розслідування є важливим для суспільства.

На підтвердження всього попереднього: а ось чому, наприклад, будь-хто з олігархів — власників великих телеканалів — не візьме й не покаже на свому каналі те ж «Слідство. Інфо»? Гарантований же зашкварний рейтинг! Але ж чомусь вони цього не роблять. Бо знають, що «Слідство» вони не зможуть цензурувати. «Слідство» скаже все. А нашим медійним олігархам треба ж, щоби журналіст-розслідувач ось це сказав, а ось про це промовчав. Які вже тут рейтинги, який уже тут медіабізнес!

Олексій Семенов, генеральний продюсер Прямого телеканалу:

1. У кожного власника, точно вам кажу, є своя мотивація для створення інформаційного каналу. Але завдання у всіх спільне — впливати. Мета впливу в усіх різна: хтось хоче на цьому отримати політичні дивіденди, хтось хоче отримати інструмент для переговорів із владою або боротьби з нею, хтось просто під марку свого каналу збирає кошти на свою біологію, втираючи різні історії, хтось стає важливіше від цього...

У кожного своя мотивація, і ніхто вам не скаже своєї правди. І скільки би каналів не створювалося тепер, це все на благо інформаційного мовлення країни в глобальному історичному процесі. Ми повинні пройти цей етап для того, щоб вийти на комерційне телебачення, мета в якого одна — комерція, заробіток. Комерційне телебачення має стати магазинчиком, кафе, де заробляються гроші за рахунок прямої реклами.

А більший заробіток — від більшої кількості телеглядачів. А більша кількість телеглядачів інформаційного мовлення — це коли вони розуміють, що на цьому каналі їм повідомляють інформацію, роблять це раніше за всіх, точніше, емоційніше, не брешуть, не тримають за ідіотів, якими маніпулюють. Ось тоді ми отримаємо комерційне інформаційне телебачення. А те, що їх багато, — знаємо тільки ми, медіаспільнота. Тому що про існування більшості телеканалів із цього списку люди просто не здогадуються.

2. Звісно, вплине. Я вам розповім простий приклад із практики: якось один активний політичний діяч скликав людей на мітинг — кілька тисяч зібрав фанатів і статистів. Ні NewsOne, ні «112» тоді не показали цього мітингу. І його ніхто не помітив. Він пройшов повз усього — повз обговорення в ФБ, обговорення серед людей на вулиці. Події не було, тому що її не показали головні інформаційні канали. Її не підхопили навколополітичні кола, не рознесли політологи по інших каналах.

Тому вплив основних інформаційних каналів нині великий. Жодні новини каналів першого ешелону з ними не зрівняються. Це утопія. І вже власники холдингів, які раніше сміялися з інформаційного мовлення, вважали свої новини бронебійними машинами, тепер не сміються. А самі хочуть у свій пул такі канали.

3. Рекламний ринок таких каналів нині ділиться на дві речі — комерційні гроші і гроші політичні. Я прекрасно пам'ятаю час, коли частку в 1 % сейли оцінювали близько $6 млн на рік. Ось і дивіться, середня цифра на утримання інформаційного каналу становить від $400 до $500 тис на місяць. На якихось трохи менше, на якихось більше. Але середній порядок такий. Тому частки в 1 % при розвиненій економіці вистачило би, щоби канал припинив бути дотаційним. Плюс спонсорство, плейсмент і політичні гроші.

Так що не все так погано, працювати краще треба. А то ми вважаємо інформаційні канали з часткою 0,21 за 18+ інформаційними каналами. Я би взагалі не аналізував такі канали й не вважав їх інформаційними, незважаючи на те, що вони дуже активні в соціальних мережах і демонстративно хизуються нібито своєю роботою. При таких показниках можна хизуватися тільки своєю професійною неспроможністю.

4. А ось це я вам не розповім, дивіться Прямий канал.

Єгор Бенкендорф, генеральний директор телеканалу «112 Україна»:

1. Сначала отвечу на второй вопрос — зачем эти каналы собственниками и зачем они вообще… В украинском телевидении если выходит один успешный проект, все начинают делать нечто подобное. Вспомните, как после «Танцев со звездами» «танцевало» все украинское телевидение. В свое время телеканал «112» стал таким успешным проектом, который, по сути, создал новую концепцию информационного вещания. До этого были либо выпуски новостей, либо закольцованные новостные сюжеты. После того, как проект стал успешен, многие начали делать нечто подобное. Кто-то лучше, кто-то хуже, кто-то копировал, кто-то добавлял свое видение. Но телеканал «112» остается лучшим в своем сегменте, и это подтверждают показатели телесмотрения.

Это было про качество, теперь про количество. Я не считаю, что информационных каналов в Украине слишком много. В развитой демократической стране должна быть сильная четвертая власть. Борьба с коррупций, усиление гражданского общества, защита базовых демократических свобод и многие другие аспекты современного демократического общества без контроля со стороны журналистов останутся обычными декларациями со стороны большинства украинских политиков и чиновников. Кроме того, тенденции в Украине в принципе соответствуют тому, что мы видим в других европейских странах. Во Франции, например, также достаточно много информационных вещателей — это конечно BFM, а также France 24, La Chaine Info, i-Tele, LCP. В Германии — Deutsche Welle, n-tv, Tagesschau-24, Spiegel.TV, Der Aktionar TV плюс множество региональных новостных каналов в структуре крупнейших медиагрупп ARD, ZDF, RTV, ProSieben.

И это не говоря о глобальных информационных каналах, которые вышли за пределы какого-то одного национального рынка — Euronews, BBC, Al Jazeera, CNN и т. д.

Поэтому можно говорить о том, что новостное вещание — это большой рынок со своей историей и сложившимися форматами, и очень хорошо, что украинское телевидение в целом соответствует глобальным тенденциям.

Телевидение из своеобразного закрытого клуба постепенно превращается в массовое занятие. Нынешний уровень развития технологий сводит к минимуму любые технические проблемы, которые раньше требовали длительной профессиональной подготовки. Это касается буквально всех этапов телепроизводства — съемки, монтажа, работы со звуком, преобразования форматов, передачи видео и т. д. Я думаю, что и дальнейшее развитие украинского рынка будет связано с увеличением количества площадок за счет дальнейшего синтеза телевидения и интернет-технологий.

Отдельный вопрос — приведет ли рост конкуренции к росту качества. Я уверен, что приведет. Сегодняшняя конкуренция между каналами перестала быть какой-то абстрактной погоней за зрителем. Сегодня это борьба за идеи, борьба за оперативность, борьба за уникальность продукта.

2. Этот вопрос гораздо более сложный, чем может показаться с первого взгляда. С одной стороны, большое количество телевизионных площадок, несомненно, сделает избирательный процесс более открытым. Будет обеспечен больший плюрализм мнений, предельно сократится вероятность того, что что-то можно будет замолчать или исказить. Также усилится контроль за тем, чтобы избирательный процесс проходил без нарушений.

С другой стороны, сегодня по доле суммарное смотрение информационных каналов составляет примерно 5-6 %, которые делятся между всеми новостными каналами, и если во время предвыборной кампании этот показатель и вырастет, то ненамного. Кроме того, наличие разных площадок и доступность телевизионного эфира для многих политиков является сильным искушением построить свою кампанию на голословных обещаниях, а не реальных действиях, что также влияет на качество украинской политики, но этот вопрос лишь частично связан с телевидением. Возможны также попытки коррупции.

Но я думаю, что наши зрители уже достаточно искушены в этих вещах и в любом случае разберутся и сделают выбор в сторону каналов, которые подают новости сбалансированно и не встают ни на одну из сторон.

3. Проблема отношений между телепроизводством и рекламным рынком более глубокая. Сегодня в Украине все крупные универсальные телеканалы являются дотационными. А, для примера, чистая прибыль французского вещателя france.tv составляет почти 3 млн евро за год.

Новостным телеканалам в этом плане немного легче. На момент своего появления телеканал «112 Украина» вышел на рынок с уникальной экономической моделью, которая позволяла до минимума сократить производственные затраты. Повсеместное использование технологии LifeView и прямых эфиров как основного формата вещания позволил избежать затрат на работу ПТС, использования спутника для передачи видео, приобретения дорогостоящих форматов и строительства дорогостоящих студий. В то же время, сегодня эти же технологии начали использовать и другие информационные каналы. Поэтому, по моему мнению, для дальнейшего выживания скоро весь информационный рынок будет вынужден переходить на более затратные форматы, хотя прямой эфир и останется основой вещания.

4. Я, скорее, ожидаю не появления новых форматов, а появления нового типа спикеров. Последние события с отменой депутатской неприкосновенности, возможно, означают, что в политику будет приходить меньшее количество людей, думающих лишь о защите своих бизнес-интересов. Голословность многих действующих политиков рано или поздно надоест и не будет давать ожидаемых предвыборных дивидендов, из-за чего политики будут вынуждены изменить принципы своей риторики. Они должны будут нести большую политическую (по крайней мере) отвественность за свои слова и обещания.

В то же время развитие интернет-технологий продолжит выявлять множество интересных независимых экспертов, которые раньше просто физически не дошли бы до студии. Растет число молодых неравнодушных людей, которым также есть что сказать. Поэтому может это и звучит чересчур идеалистически, но я думаю, что новый тип телевизионного комментатора — не за горами.

Володимир Фесенко, політолог:

1. Відповідь дуже проста: занадто багато. Я думаю, це абсолютно ненормальна кількість саме інформаційних каналів. Але це, можливо, особливість нашого інформаційно-телевізійного простору. Мотивація, коли йдеться про інформаційні канали, суто політична. Ну й тут спрацьовує місцева особливість. Свого часу лідером за кількістю телевізійних каналів була Одеса, тому що там серед різних місцевих авторитетів було таке змагання репутаційне: щоб бути місцевим олігархом, треба було мати кишеньковий телевізійний канал. Там врешті-решт їх було більше двадцяти. От і в нас щось подібне. Думаю, що це ще й наслідок такого бурхливого політичного процесу, де саме інформаційна складова, телевізійна складова є дуже важливою. Раз є попит, то, відповідно, є і пропозиція.

Політикам потрібен власний політичний інструмент, тому що вони не довіряють іншим. Вони побоюються, що їх можуть позбавити телевізійного доступу. Тому краще мати свій інструмент. У принципі, в нас практично всі великі олігархи, ті, хто претендує на політичний вплив, обов’язково мають телевізійний канал. У найвищій лізі українських олігархів усі мають у власності телевізійний канал і навіть не один. От ті, хто не має такого каналу, навіть маючи великі гроші, типу Косюка (Юрій Косюк. — ДМ), вони справжніми олігархами не вважаються.

Ну а щодо інформаційних каналів, я думаю, що у 2000-х роках деякі персоналії намагалися мати свій інформаційний інструмент, щоб за його допомогою і прокладати собі шлях у політиці. Найбільш показовий приклад у даному випадку — Андрій Садовий із каналом «24». Я знаю, що свого часу були намагання такі в «Батьківщини» (ще в середині 2000-х років). Пам’ятаю історію, коли вони намагалися придбати «Тоніс». Тоді він належав Костеріну (Володимир Костерін. — ДМ), але з різних причин придбати не вийшло, що теж показово. Потім його нібито придбав син Віктора Януковича — Олександр. Ну а тепер новий виток.

Але особливість останніх років полягає в тому, що тут спрацьовує кілька суперечливих чинників. З одного боку, деяким каналам, які розпочалися ще за Януковича, після Майдану треба було нейтралізувати негативи, пов’язані з власниками тих часів, щоби зберегти канал. Найбільш відома історія зі каналом «112». З іншого боку, з погляду рейтингу, впливів, популярності найуспішніше поки що проявилася діяльність того ж самого «112». І, як це часто буває, появилися ті, хто захотів це повторити. З’явився NewsOne. Він включився у конкуренцію і власники NewsOne почали його використовувати теж як політичний інструмент.. Бурхливий успіх партії «За життя» значною, навіть вирішальною мірою має телевізійне підґрунтя.

Загадка нині певною мірою — це ZIK. Оскільки всі гадають, чи тільки Димінський там… Який нібито, за чутками, хоче розкрутити канал, а потім продати його. Такий варіант важливий. Така бізнес-стратегія має право на життя і певною мірою виправдана. Інша річ — чи спрацює? Але дуже великі підозри в різних людей, зокрема, і на медіаринку, що все ж таки за Димінським хтось стоїть.

Отже, в принципі, дкілька якісних телеканалів, які конкурують між собою — це й непогано. Важлива конкуренція і якість продукту. І я бачу, що у багатьох журналістів виріс професійний рівень, і підхід до організації телевізійного продукту, процесу… Те, що це забагато для нашої аудиторії, це відчувається. Але конкуренція дуже серйозна і це не погано для журналістів. Так що для журналістів це має певний ефект.

2-3. Я би не перебільшував значення впливу телевізійних каналів на президентські вибори. Безумовно, це дуже важливо. Просто тут варто не кидатися в крайнощі. Тобто не можна взагалі казати, що не має ніякого значення телевізійна реклама, телевізійний новинний простір, різні проекти політичного телебачення. Вони, безумовно, дуже сильно впливають на рішення виборців. Але чому я не перебільшую вплив телевізійних каналів? Ну, по-перше, їх багато. І вони різні. Крім того, є приклад виборів 2004 року. Фактично тоді на боці Віктора Ющенка був лише 5-й канал і проти Ющенко воювали більшість потужних великих телеканалів. І це ніяк не вплинуло на результати виборів. Навпаки — можливо, підіграло саме Ющенко.

Є також досвід Олексія Навального. Або, скажімо, я пам’ятаю, як один із кандидатів у 2010 році пояснював свою поразку на президентських виборах не помилковою виборчою кампанією, а тим, що його, скажімо так, посунули з телеканалу «Інтер», його аудиторії. І такі міфи існують, вони достатньо поширені серед політиків. Вони вважають, що якщо немає телевізійного інструменту, то й шансів немає. Особливо це працює для тих політиків, які починають свою кар’єру. От їм справді без телевізора не можна. А тим, хто склався, відбувся як політичний лідер, це не так і принципово і в сучасному світі, сучасному медіа фактично можна обходити телебачення.

Якщо виникає політична криза, як це було у 2004 році і особливо під час другого Майдану, ми ж побачили, як це впливає на редакційну політику, на поведінку журналістів. Телебачення опиняється в руслі суспільних процесів. Не воно веде, а воно опиняється фактично в кільваторі і починає відображати ці процеси.

Чи допоможуть телеканали й кому під час виборів, побачимо у 2019 році. Успіх не в наявності рейтингу на телеканалі, а, радше, в тому, наскільки ефективною буде виборча кампанія в цілому і кому краще вдасться вловити настрої суспільства. От є телеканал NewsOne. Я от дивлюся, він певною мірою намагається бути лояльним до влади. Але їхня аудиторія — колишні виборці Партії регіонів... Так що тут замало мати свій телеканал чи ним користатися. Головне, щоб аудиторія цього каналу була своя і ти міг її використовувати або використовувати в своїх цілях. Або навпаки — використовувати канал із чужою аудиторією для власних цілей. Для того, щоб її нейтралізувати або розпорошити.

4. В принципі, є криза жанру. Найбільш помітна криза жанру — в політичних ток-шоу. Розквітнув після першої революції Шустер, ну і так далі… Сформувався своєрідний простір бульбашкової мильної опери, і політичний процес саме в такому жанрі і сприймали. Тепер є нова мова, яка, на мій погляд, більше шкоди несе, ніж користі, коли політиків викликають у ролі телеведучих. Приклад вдалої конвертації щодо розкрутки — це Вадим Рабинович. Але я не думаю, що для якості нашої політики це дуже добре. Я би сказав, це такий політично-телевізійної тріумф демагогії. У нас змагаються Олег Ляшко для україномовної аудиторії, Рабинович — в ролі Ляшка для російськомовної аудиторії. І це змагання демагогії, а не якості політики. І отут є проблема.

Можливо, не вистачає якісної поміркованої серйозної аналітики. Іноді виникають нормальні дискусії, але це радше виняток із правил. Набагато більше в нас скандального, конфліктного, маніпулятивного… На них є попит. Але те, чого мені не вистачає, навряд чи буде рейтинговим.

Дмитро Гордон, засновник інтернет-видання «Гордон»:

1. Я думаю, что много ли их или нет, определяет рынок. Он регулирует. Это все равно что спросить, много ли магазинов детской одежды в Киеве. Рынок регулирует — сколько. И если они не нужны, они закрываются. Точно так же и с каналами. Как правило, владельцы каналов являются или олигархами, или полуолигахами, или недоолигархами, или крупными политиками, что в условиях Украины равно олигархам или полуолигархам. Поэтому каналы им нужны для отстаивания собственных интересов и прикрытия задницы в случае форс-мажорных ситуаций.

2. Ну, во-первых, я сомневаюсь, что выборы будут в 2019 году. Они могут быть и раньше. И способствовать этому будут именно телеканалы. Во-вторых, я думаю, что сама политическая ситуация будет, в общем-то, исходной от деятельности телеканалов. То есть они будут и в какой-то мере определять, и одновременно отображать ту ситуацию, которая происходит в стране. И как это будет происходить, не может сказать никто. У нас не планируемая политика, а спонтанная, сиюминутная, непрогнозируемая. Это может вспыхивать и угасать в любой момент.

3. Я не могу об этом говорить, потому что на эти вопросы должно отвечать общество. Нужно посмотреть доли каналов и рейтинги и понять, что нужно обществу, а что — нет. Это определяет каждый отдельно взятый потребитель. Но последний тренд — молодежь не смотрит телевидение, не включает телевизор. А если хочет что-то посмотреть, смотрит в YouTube. Мой прогноз простой: как отмирают газеты на наших глазах, так в течение ближайших лет отомрет и телевидение.

Если бы полноценно работала экономика, хозяевами телеканалов могли быть просто люди, которые объединялись бы и покупали бы абонементы на просмотр тех или иных телеканалов. И тогда это не обязательно должны были быть олигархические деньги. То есть если продукт интересный, его может содержать и финансировать общество. Это идеальный вариант для цивилизованной и развитой страны.

4. Не хватает ток-шоу политических уровня Савика Шустера. И вообще не хватает Савика Шустера. Я об этом всегда говорил и продолжаю говорить. Я считаю его выдающимся тележурналистом и думаю, что Украина очень потеряла от того, что он был изгнан отсюда.

Василь Рябчук, шеф-редактор телеканалу «Еспресо»:

1. За теперішніх умов загалом складно оцінювати кількість телевізійних каналів в Україні. Причина проста — відсутність достатнього об'єму рекламного ринку. Тому й каналів у нас рівно стільки, скільки є охочих витрачати на це кошти, не отримуючи у відповідь прямих фінансових дивідендів. Головне, щоби така ситуація не призводила до бажання власника конвертувати вкладені кошти у, скажімо, політичний капітал. На жаль, похвалитися збалансованими та об’єктивними новинами можуть у нас далеко не всі інформканали.

2. Ризикну зробити прогноз, що з наближенням виборів кількість інформаційних каналів може ще збільшитися. Хоча я не виключаю й появи «псевдоінформаційних» медіа. Вони з’являться, відпрацюють політичне передвиборче замовлення — і потім так само легко зникнуть. Тому, як і завжди напередодні виборів, є ризик виникнення своєрідного «кривого дзеркала», спотвореної для глядача інформаційної картини. Тут вже питання до органів контролю та бажання глядачів бачити справжнє.

3. Нічого нового тут ще ніхто не вигадав. Потрібні канали, які без оцінних суджень, чітко й за фактом видають глядачу інформацію, дозволяючи самостійно робити висновки. Звісно, я мрію, що рано чи пізно в нас запрацюють медійні бізнес-моделі, за якими живе весь світ, та поки, на жаль, говорити про це зарано.

4. Нам катастрофічно не вистачає проектів, у яких глядачу чітко й доступно пояснювали би суть усього, що відбувається довкола нас. Без політико-популістичних псевдодискусій. Програм, у яких би економісти говорили про економіку, митці — про культуру і так далі. Картинка, в якій голови з телевізора коментують будь-які теми, повинна залишитися в минулому.

Владислав Грузинський, головний продюсер інформаційного мовлення Національної суспільної телерадіокомпанії України:

1. На мій погляд, принаймні половину каналів із цього переліку важко сприймати всерйоз. А тим більше називати інформаційними. Бо форма, що бере гору над змістом, народжує такі дива, як пісні політиків в ефірі, нескінченні «обговорення» в студії, ток-шоу з експертами, добре відомими у вузьких колах, які не тільки не відповідають за власні слова, а й частіше за все навіть не мають доступу до матеріалів із тем, які так жваво коментують. Це оксюморон: інформаційний канал, який розмиває інформацію оцінками та припущеннями псведоекспертів та інших заангажованих коментаторів, — не інформаційний, а маніпулятивний. Оскільки відокремлення фактів від думок та коментарів — один із основних стандартів інформаційного мовлення. Тож мало чи багато таких каналів на ринку — абсолютно не важливо, бо вони працюють не за ринковою логікою, а за логікою їхніх власників. А от для чого це власникам — краще вже в них запитати, бо мотиви можуть бути дуже різними.

2. Вплив може бути й радше за все буде опосередкований: через бажання заробити більше грошей на джинсі та замовних гостях і псевдоекспертах, в ефірі буде абищо, й тут уже проблема не телеканалів, їхня мета зрозуміла, а глядачів — чи побачать вони самі маніпуляції, які маскуються під інформацію та аналіз. Якщо ні — результати виборів будуть найкращою ілюстрацією.

3. Потрібні не канали, а якісний контент, у тому числі інформаційний. А вибір платформи залежить від вибору людей. Тому скажу так: суспільству потрібне Суспільне. Яке буде сервісом і надаватиме неупереджений сбаласнований контент у такий спосіб, якого аудиторія потребує. Про рекламний ринок говорити не буду, оскільки це зовсім не моя компетенція. Зауважу тільки, спираючись на закордонний досвід: майже в усьому світі люди платять за контент, який вони споживають, і треба дуже ретельно шукати країну, де телеканали з новинним виробництвом, яке не може окупитися за визначенням, відкривалися б як овочеві кіоски влітку.

4. Форматів — греблю гати, змісту — все менше. Не ринку, а медійникам та аудиторії не вистачаї якісної журналістики. Коли телевізійники перетворюються на заручників штучно вигаданих форматів, в ефірі починається обговорення з експертами, як вплинуть на Україну домовленості Порошенко з Меркель, хоча жоден з експертів, за нечастими винятками, звісно, не знає, яких саме домовленостей було досягнуто. А запитати про це учасників подій напряму не завжди можливо. Або прямі включення з місця події, на кшталт, «ми приїхали, нічого не знаємо, бо вже нікого немає, але ми продовжимо вас інформувати про те, що нічого не знаємо»!

Лаврентій Малазонія, член Наглядової ради ПАТ НСТУ:

1. Забагато їх чи замало — не має жодного значення. Як і не має значення, скільки їх дивляться і як. Ці канали існують. Якщо був би справжній ринок, а не бутафорський, тоді не було би багатьох з них, і, відповідно, не було б такого питання. Жоден із цих каналів не є прибутковим, і про це знають усі. І власники, звісно. Але вони тішать себе тим, що на щось впливають у країні. Ось таке бутафорське коло.

2. Більшість із цих каналів аж ніяк не впливають ані на вибори, ані на щось узагалі. У кращому випадку вони можуть створити ширму для іншого. Наприклад, підрахунку голосів. Але і це проблематично навіть у наших умовах.

3. На це питання багато хто дасть відповідь. Але тоді вони мають називати себе астрологами чи ворожками. Проблеми в економіці існують як у Східній, так і в Західній Європі. І ці проблеми вирішуються не астрологами й ворожками, а демократичними інститутами і ринком. А він усюди по-різному працює.

4. Майже всі формати, майже всі так чи інакше є на нашому телебаченні. Але більшість із них є такими ж бутафорськими, як і наш ринок. На жаль, це так! Тому немає сенсу казати, чого і чому не вистачає.

Віталій Ковач, екс-шеф інформаційіного мовлення телеканалу «24»:

1. Як казали класики політекономії, — кількість переросте в якість. В умовах конкурентного ринку — так. Але наші інформаційні канали не працюють як бізнес. Це інструменти політичного впливу, й вони повністю дотаційні. Власники хочуть впливати на владу, формуючи потрібне тло для власного бізнесу, не повязаного з медіа.

2. Канали впливають на формування електоральних уподобань. Але кількість не має значення. Має значення контент, меседжі, які вони втюхують глядачеві. І тут особливого розмаїття не буде. Більшість орієнтована на нинішню владу навіть декларуючи опозиційність. Відбулася зачистки інфопростору. Про таке навіть Янукович не міг мріяти. Бо за його каденції були опозиційні до нього медіа, сьогодні опозиційних до Порошенка немає. А щодо інших політсил — то все має ситуативний характер. Он «Інтер» почав жучити Рабиновича. Хоча він і власники «Інтера» одного електорального поля ягоди.

3. Потрібні канали різного спектру. Формально вони є, але формально. Рекламний ринок, якщо брати канал як чистий бізнес, потягнув би два-три суспільно-політичні канали. Все решта — це нішеві канали. Європейський досвід тут мабуть не доречний, бо у ЗМІ Європи та України різні завдання, редакційна політика, часто печерні власники і непрозора система власності.

4. Ринку форматів вистачає. Але їхня суть у масі сірій маніпулятивна. Тому тут не кількість має значення, а суть змісту.

Сергій Попов, голова Антикризового медіацентру:

1. Телеканали продовжують з'являтися — отже, ринок можна й надалі сегментувати. Припускаю, що контенту каналів не довіряють, тому нові й отримують глядачів. Мені важко відповісти, для чого телеканал конкретному власнику. Кожен через ці канали комунікацій вирішує свої питання, й вони дуже різноманітні.

2. Безумовно, телеканали будуть впливати на політичні вподобання електорату. Гадаю, якісь будуть працювати на відтягування голосів, якісь — на формування іміджу конкретним політикам.

3. На третє питання не готовий відповісти. Не володію інформацією, щоби напевно говорити.

4. Не вистачає програм, які б фокусувалися на потребах конкретної категорії населення і несли інформацію практичного застосування. Наприклад, категорія ВПО: нині немає жодної програми, яка би була орієнтована на майже 3 млн людей. Хоча в них є потреби в конкретній інформації. (На 5-му каналі виходив проект «Полілог». — ДМ).

Фото: Олексій Темченко, Павло Шевчук, Максим Поліщук; Facebook; канал "Україна"