Нещодавно завершилося фінальне моніторингове дослідження проекту «Медіа як посередник у розв’язанні конфліктів», який Школа журналістики Українського католицького університету проводила зі Львівським медіафорумом. Перша хвиля була у травні 2015-го, друга, що охопила двадцять видань із десяти областей,— у лютому 2016-го. Докладний звіт із переліком і цифрами можна прочитати тут. Нижче — кілька головних висновків зі свіжого дослідження, які загалом не дають підстав розслаблятись, але деякі з них підштовхують до оптимізму.

 Увага до війни та пов’язаних із нею тем знизилася. Порівняно з травнем 2015 року частка матеріалів, присвячених цим темам, у загальному масиві публікацій регіональних видань знизилася на два відсоткові пункти: від 9,2 до 7,2 %. Це, напевно, найбільш передбачувана тенденція. Знеособлені новини про кількість жертв та обстрілів, повторювані щодня протягом років, закономірно перестають сприйматись як новини й аудиторією, й журналістами. Війна та її наслідки поступово стають офтопіком і неформатом — не для всіх, але, принаймні, для частини видань.

Копіпейст рулить — і це найнебезпечніше. Кричущою проблемою як 2015-го, так і в 2016 року є вторинність більшості матеріалів, що стосуються ситуації в зоні бойових дій, на окупованих територіях, переселенців, ветеранів тощо. Більшість матеріалів має лише одне джерело й не має ознак того, що журналісти бодай намагалися перевірити або доповнити інформацію. За таких обставин ніщо не перешкоджає проникненню пропаганди й дезінформації в регіональний медіапростір. Почасти — патріотичної, наприклад, дослівно публікуються повідомлення Головного управління розвідки Міністерства оборони України, яке чомусь вважає за необхідне щодня ділитися з громадськістю здобутою інформацією про війська супротивника. Правдивою чи ні — копіпейстерам байдуже.

Звісно, за відсутності фільтрів у каналізаційному потоці копіпейсту чиста водиця змішується з субстанцією іншого роду. Ось луцьке видання «ВолиньPost» наосліп передирає в «Обозревателя» новину «Військовий експерт озвучив, як повернути Крим». Хто ж такий Павло Рудяков, чия думка виявилася вартою публікації волинського видання? Оце, до прикладу, його ефір на телеканалі «Россия» 21 лютого 2014 року, де «військовий експерт» закликає Януковича «подавить массовые беспорядки на Майдане с использованием всех доступных средств».

Ми вже два роки говоримо про необхідність протистояти російській інформаційній агресії, але це досі не переконало редакторів у необхідності «блокпостів» на вході в їхні стрічки новин — дотримання такого банального й такого чомусь недосяжного стандарту перевірки фактів.

Фейсбук — це новий прес-реліз. Можемо лише підтвердити спостереження експертів Інституту демократії імені Пилипа Орлика: значення соціальних мереж як первинного джерела інформації, яка не потребує верифікації й може бути оприлюднена як є, для регіональних ЗМІ зростає.У поєднанні зі звичкою публікувати неперевірену інформацію та відсутністю відповідальності користувачів соцмереж за достовірність того, що вони пишуть, ця тенденція є великим викликом. Більшість редакцій не має чітких правил і стандартів використання інформації із соціальних мереж. Опубліковане умовно «офіційними» сторінками вважається офіційною інформацією. Поступово ця модель поширюється й на сторінки, які видаються журналістам правдоподібними (як в історії з «Комісаром Рексом»).

Львівський «Експрес» публікує матеріал «“ДНР” в шоці: їх бойовики-“орденоносці” виявилися “збоченцями-содомітами”». Мовчу вже про лексику й термінологію: джерелом сенсаційного повідомлення є спільнота «Стаханов. Народное ополчение» в російській соціальній мережі «Вконтакте». А ця спільнота, у свою чергу, тільки поширила допис користувача під псевдонімом Роман Барабан. Жодних інших джерел, навіть сепаратистських видань, що підтверджували б достовірність цієї історії, не існує. Отже, найімовірніше, фейк або грубий жарт — поширений одним із найпопулярніших видань Західної України як достовірна новина.

Про окуповані території — з других рук. Регіональні видання практично не мають і не шукають власних джерел на окупованих територіях Донецької, Луганської областей та Криму… Натомість деякі з них пишуть про те, що відбувається в окупації, з посиланням на російські (здебільшого ліберальні чи нейтральні, але подекуди й контрольовані Кремлем) та сепаратистські ЗМІ. Щоправда, порівняно з травнем 2015 року таких випадків поменшало. Хочеться вірити, що до частини редакторів дійшло: републікація сепаратистських видань навіть «зі смайликами» — мовляв, подивіться, до чого сепаратисти докотилися, — є неприйнятною практикою.

Позаяк перевіряти інформацію не привчені не лише українські, а й російські журналісти, сенсаційні новини, які наші охочі до трафіку регіональні видання беруть у московських колег, мають сумнівний вигляд в оригіналі. Так, новина «Террористы “ДНР” приговорили к смертной казни казака, который за отказ в интиме расстрелял из Стечкина двух девушек», опубліковане миколаївським «Преступности.нет» із посиланням на «Московский комсомолец», подається як достовірна, тимчасом як оригінал являє собою лише припущення російської газети. Схоже, подібні новини публікуються виданнями в регіонах, віддалених від зони бойових дій, лише для того, щоб доповнити й без того міфологізовану картину подій на окупованих територіях, що існує в уяві читачів.

Свої не завжди найближчі. Кожен регіон має власний вимір цієї війни — свої військові частини, що перебувають у зоні бойових дій, своїх ветеранів, загиблих і переселенців. Серед досліджуваних видань були такі, що приділяють цьому місцевому виміру величезну увагу — наприклад, луцькі «Волинські новини» або миколаївське «Преступности.нет». Є й такі, що майже не згадують про рідні батальйони та бригади, а про окремих бійців — лише в паркетному форматі.

Чому так? Припускаю, що причини банальні: по-перше, новини на цю тему дають порівняно менше трафіку, зокрема пошукового, адже розраховані виключно на місцеву аудиторію і стосуються безпосередньо лише частини мешканців регіону. По-друге, такі матеріали не скопіпейстиш — їх потрібно створювати власноруч, шукаючи інформацію та спілкуючись із ньюзмейкерами.

Що ж, редактори й журналісти, які не вважають військових, їхніх рідних і близьких важливою цільовою аудиторією та досить рейтинговими ньюзмейкерами, мають на це право. Чи правильно вони чинять? Раджу, перш ніж робити висновки, послухати Юрія Бутусова, головного редактора «Цензор.нет», що протягом тривалого часу мав найвищий рейтинг серед українських онлайн-видань. На запитання, як «Цензору» вдалося так вирости, він відповідає, що видання обрало за головну цільову аудиторію тих, хто воює. А інша, набагато більша, аудиторія невдовзі підтягнулася.

Мови ворожнечі поменшало, лексика стала коректнішою. Звісно, важливу роль тут відіграє формат видання: якщо воно тяжіє до жовтизни та скандальності, як-от «Експрес», то в заголовках будуть і «сєпари», й «ватники», й «посіпаки». Проте загалом відверта мова ворожнечі та дегуманізація противника є в досліджуваних ЗМІ явище маргінальним і радше випадковим. У виданнях, які загалом дотримуються стандартів і тяжіють до нейтральної лексики, головним джерелом емоційно забарвлених, некоректних формулювань залишаються офіційні повідомлення державних органів і заяви політиків. Часто-густо журналісти відтворюють пропагандистські терміни й самоназви сепаратистів (ополченці, народна республіка тощо), намагаючись дистанціюватися від них лапками, означеннями «так званий» або навіть «фейковий».

Попри певні позитивні тенденції — наприклад, абревіатури-неологізми ОРДО/ОРЛО поступово витісняють різні форми «ДНР/ЛНР» — проблему слід визнати системною. Журналісти просто губляться в розмаїтті настанов, які стосуються коректності формулювань. А полеміка, що точиться передусім навколо лексики (остання серія стосувалася виданого Маріупольським університетом довідника з доволі дивними рекомендаціями), лише поглиблює непорозуміння. Вирішити цю проблему могла б уніфікована обґрунтована методологія, що дозволяла б добирати слова не з міркувань патріотизму або примирення, а з позиції журналістських стандартів. Ще одна пропозиція до переліку, складеного Наталією Лигачовою.

Скандалізація та спекуляція дражливими темами не виключена. Історія з вінницького видання «33 канал» про восьмирічного хлопчика-«сепаратиста», якого збиралися покарати — це, звісно, випадок не типовий. Проте вряди-годи приклади, коли видання намагається накрутити рейтингу за допомогою маніпуляції дражливими та конфліктними темами, трапляються. «В Мариуполе мужчина выдавал себя за бойца “Азова”, чтобы “ускорить знакомство” с девушками», «Кровь на стенах, клок волос и расстрельная камера, — жители Дружковки показали комнату пыток боевиков»… Я б і сам на це клікнув, хоча новин за цими заголовками як таких немає. Зрозуміло, що згадка про Донецьк у заголовку «Гости из Донецка надругались над стелой погибшим во время теракта возле Дворца спорта» є дієвою принадою для аудиторії, але які упередження вона підживлює? Проте в гомеопатичних дозах подібні речі не становлять великої загрози. Зрештою, «Новини з пальця» теж потребують сировини.

Переселенці стають ближчими. Ми й раніше не бачили системних ознак ворожого ставлення регіональних ЗМІ до переселенців, радше нездоровий ажіотаж і необґрунтовані звинувачення на адресу влади, яка начебто нічого не робить для цих людей. Здебільшого матеріали, присвячені переселенцям, стосуються або офіційних аспектів їхніх взаємин із державою (виплати компенсацій, житла тощо), або їхнього працевлаштування та освіти, або — рідше — проблемних моментів адаптації. Більшість редакцій розуміє необхідність публікації корисної інформації для переселенців, як і учасників бойових дій, що повертаються до мирного життя — оголошень про курси, можливості знайти роботу, психологічну допомогу, відпочинок для дітей. Водночас більшає портретних матеріалів — репортажів та інтерв’ю з переселенцями, що змальовують їхнє життя в нових умовах і допомагають аудиторії потроху призвичаюватися до того, що нові сусіди тут надовго, якщо не назавжди.

Пафос, паркет і піар незнищенні, але їх поменшало. Ці явища притаманні не всім регіональним виданням, які ми досліджували, — деяким удається уникнути цієї пошесті. Для журналістів, які звикли зазирати до рота кожному, від найдрібнішого, чиновнику та політику, тема військових, ветеранів, поранених і загиблих зводиться до опису протокольних заходів, на яких мер, голова адміністрації чи місцевий депутат вручає квіти, медаль або просто обіцяє дбати й шанувати. Навіть похорон земляка, що загинув, захищаючи Батьківщину, супроводжується переліком присутніх чиновників і описом формальних дій, які вони виконують. Кількість піару чиновників і політиків на допомозі або просто іменах військових, їхніх рідних, переселенців і волонтерів залишається відчутною, попри те, що перша хвиля дослідження проводилася за кілька місяців до місцевих виборів, а в лютому 2016-го гострої потреби завойовувати серця виборців уже немає. Є й випадки відвертої політичної джинси — зокрема, партії «Відродження» у харківському виданні «Городской дозор», Олександра Вілкула у «Першому криворізькому» та «Солідарності» в одеській «Думской». Найгірше те, що за паркетом та піаром губляться нерозказані людські історії, які могли стати частиною великої історії України.

Людських історій усе-таки більшає. Як і спроб глибше розібратись у тому, що відбувається, без надмірних емоцій, конспірології та поверхових суджень. Декілька глибоких портретних інтерв’ю із переселенцями та військовими протягом лютого вийшло у львівському виданні Zaxid.net. Потішила живими історіями переселенців дніпропетровська газета «Днепр вечерний». Сильні ексклюзивні репортажі з передової публікує одеське видання «Думская». Нагодою поспілкуватися безпосередньо з людьми, що були на війні, користалися «ВолиньPost» і черкаська «Нова доба». Там, де журналісти наважуються відійти від конвеєрного копіпейсту й поспілкуватися з героями — військовими, їхніми рідними, волонтерами, переселенцями, експертами, журналістами, — народжується журналістика кращої якості, яка наближає Україну до розв’язання конфлікту, а не консервує її у стані, коли війна ніби є, але її нібито й немає.

Повний аналітичний звіт за підсумками дослідження дивіться на сайті Школи журналістики УКУ.