Протягом останніх двох місяців ІМІ провів низку зустрічей із місцевими журналістами обласних центрів на півдні і сході країни, зокрема в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську, Запоріжжі й Маріуполі. Проблем і претензій — як до чиновників, медіавласників і читачів / глядачів, так і до один одного — справді багато. І думаю, ці проблеми спільні для журналістики всієї України, не лише названих регіонів.

За результатами цих зустрічей-обговорень ми виділили п’ять основних блоків, які можна ділити ще на десятки підблоків, додавати багато чого й дискутувати багато про що. Вважайте цей текст закликом до початку дискусій.

Суцільна недовіра

Серед журналістів дуже низька довіра до ЗМІ. Тобто до продукту, який вони й колеги самі ж і випускають. Це, напевно, найбільший об’єднавчий фактор для журналістів із різних регіонів країни. І це дуже сумно. Правда, в Херсоні сказали, що хоч ставляться до новин із недовірою, але також і з гумором. І це вже не так сумно.

Основна причина недовіри — вплив власників медіа на контент. Журналісти знають, кому належить те чи інше ЗМІ, як вони подаватимуть ті чи інші новини, під яким кутом висвітлюватимуть ті чи інші події. Знають заздалегідь, де певна інформація радше за все недостовірна чи висвітлена однобоко. Але такої крутої переваги немає в пересічних споживачів інформації.

Наприклад, у Дніпропетровську журналісти відкрито кажуть, що у виборчий період містяни дивилися на події виключно очима Коломойського, Фірташа, Ахметова та інших власників ЗМІ. На питання «Чому довіряєте цьому ЗМІ?» журналісти відповідають: «Бо знаю журналістів, які там працюють». Але ж читачі здебільшого не знають, тож як їм обирати, кому довіряти?

Джинса й мовчазна згода журналістів на неї

Я була шокована, коли журналіст однієї з регіональних газет, де моніторинги ІМІ зафіксували до 80 % джинси (тобто більшість матеріалів цієї газети — замаскована під журналістські матеріали реклама, створена, щоб обманути виборця-читача), з посмішкою розповідав мені про це й дивувався, чому я дивуюся.

Згідно з опитуванням JFK, лише 6 % українців думають, що саме журналісти й редактори, як логічно мало би бути, мають найбільший вплив на зміст інформаційних програм провідних телеканалів. Здається, що якраз близько 6 % журналістів і прагнуть якимось чином впливати. Адже особливого обурення й намагання опиратися джинсі й маніпуляціям ми не помітили. Або журналісти якось одного разу спробували, не вийшло і здалися. А загалом існує мовчазна згода на джинсу і цензуру власників.

Цензура власника й самоцензура журналістів

На питання «Чи впливають власники місцевих ЗМІ на контент?» журналісти одностайно відповідають, що так. Однак на питання «Чи зазнаєте конкретно ви впливу власника ЗМІ, в якому працюєте?» лише одиниці відповідають схвально. Більшість «з’їжджає» на самоцензуру, тобто коли журналіст сам, не чекаючи вказівки згори, фільтрує, про які теми краще не писати, яких персонажів висвітлювати в позитивному, а яких — у негативному світлі.

В Одесі нам назвали таку собі формулу, за якою редактори фільтрують події та осіб: «білі» — про це треба писати тільки позитивно, «сірі» — писати нейтрально й «чорні» — цього просто не існує. І серед журналістів існує мовчазна згода на такі ярлики. В Миколаєві кажуть, що відчувають «лагідну» цензуру з боку власника. У всіх інших містах загалом так само.

Поверховість журналістики

«Нет времени объяснять!» — цей мем може стати гаслом багатьох журналістів, особливо інтернет-видань. Коли в журналіста завдання — випустити мінімум десять (а часто й більше) новин за день, то куди там до глибокого копання. І в результаті після прочитання такого матеріалу читач каже: «І що? Як це вплине на моє місто і моє життя? А яка передісторія, що було до того, як це вплітається у загальну політичну / економічну / соціальну ситуацію в країні, місті, районі?»

У Дніпрі на питання «Чому так мало аналітичних матеріалів?» журналісти відповідали дослівно «гемора много — смысла мало», тобто більше коштів їм не заплатять. Тож від совкового «оплата по кількості знаків» далеко не всі українські ЗМІ відійшли. Пам’ятаю сама, як у студентські роки, дописуючи в одну дуже популярну у Львові газету, часто сиділа й додумувала, що б ще такого до цієї замітки дописати, щоб отримати на 10 гривень більший гонорар. Смішно? Якби не було так сумно. І результат — суцільний копіпаст, або один в одного, або з прес-релізів.

Та проблема не лише в гонитві за кількістю новин і знаків, непрофесійність журналістів теж часто дається взнаки. Тепер в Україні дуже багато різноманітних тренінгів і навчань для журналістів, де безкоштовно можна отримати дуже й дуже цінні знання. Здавалось би, імейли організаторів мали би зависати від величезної кількості заявок. Але ж ні. Іноді доводиться ледь не вмовляти редактора: «Ну відпустіть, будь ласка, вашого журналіста на один робочий день, щоб він отримав круті знання, підвищив кваліфікацію і став кращим журналістом». Уявляєте?

В нас були ситуації, коли журналістів, які регулярно їздять у зону АТО, редакція не відпускала на тренінги з безпеки роботи в гарячих точках. Тобто на передову без бронежилета й аптечки — будь ласка, а на кілька днів на тренінг, щоб навчитись, як не загинути в разі чого, — «нууу, в нас нема можливості вам цілого журналіста на цілі три дні віддати» («...щоб ви його безкоштовно навчили того, без чого ми його взагалі не мали нікуди відправляти»).

Ба більше, є чимало організацій і фондів, які надають журналістам і ЗМІ фінансову підтримку на проведення журналістських розслідувань. Це дозволяє виділити журналісту достатньо часу для проведення ґрунтовного дослідження, покопатись у темі з усіх сторін і отримати достойну такої роботи оплату. Але, звісно, ніхто не даватиме грошей медіа, яке знане своєю продажністю й роботою «на власника» чи чудовими заробітками на джинсі.

Погана співпраця з органами влади

Якоїсь аналітичної інформації про діяльність органів влади, ухвалені рішення тощо в регіонах дуже мало. Журналісти скаржаться на низьку професійність прес-служб політиків та державників, а також на закритість місцевих органів влади й самоврядування. Отримати офіційну інформацію майже неможливо, або доводиться довго чекати, а тим часом інформація втрачає актуальність або політики подають інформацію тільки ту, яка їм вигідна, повністю ігноруючи запитання журналістів. Про це особливо наголошували в Херсоні, а також у Харкові, де ворогом місцевих новин номер один називають Кернеса та місцеву владу.

З іншого боку, самі журналісти не дуже вміють «читати» й аналізувати рішення органів влади. Іноді здається, що журналісти самі не зрозуміли, що це рішення означало, але при цьому інформують своїх читачів. Тут знову питання до професійності й бажання розвиватися. Адже можливості такі є, бажання — єдине, що вимагається.

Найбільше, чого я боялася, пишучи цей текст, — щоб у читачів не зародилася єдина думка: кругом одна зрада — й вони покинули читати, так і не дійшовши до «переможного» висновку. Звісно, низькі зарплати, та й ті — в конвертах, не надають багато натхнення для змін. Але в Україні є чимало журналістських колективів, які роблять хорошу роботу. Не ідеальну, є багато помилок і претензій, але найважливіше — це бажання працювати якісно, розвиватися і бути незалежними. І саме такі колективи — майбутнє української журналісти, світле й таке бажане.

Журналісти дуже не люблять, коли їх повчають. І часто наше «ми виявили, що у вашому виданні низький рівень дотримання журналістських стандартів і багато джинси» натикається на «а он у цих ще гірше» або «на себе подивіться». Зміни в медіасфері можуть початися лише знизу, з чарівного слова «саморегуляція» і — головне — бажання цих змін. Коли звичне «ну а що я можу зробити» заміниться на «а що ще я можу зробити?» — тоді зможемо сказати, що #перемога дуже близько.

Матеріал написано на основі результатів опитувань фокус-груп, проведених серед журналістів та громадських активістів Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, Дніпропетровська, Запоріжжя й Маріуполя, в рамках проекту «Будуємо мости заради реформ і довіри», який реалізовує Інститут масової інформації за підтримки Уряду Великої Британії.