Як показав досвід Руслана Ярмолюка, загартованість гарячими точками під час екстремальних подій у рідному Києві допомагає не в усьому. Інша справа, як зізнався репортер в інтерв'ю «Детектор медіа», коли розумієш, що наступний постріл може бути в твого брата, або коли беззбройний 19-річний хлопець, помираючи, кличе: «Мамо!»...

Попри емоції й інформаційну війну, яка велася проти України, журналісти мали бачити на Майдані цифри, факти й докази злочинів. Чи вдалося це - читайте в другій частині розмови з Русланом Ярмолюком, який пройшов і Крим, і Цхинвалі, й мідні труби.

Першу частину інтерв'ю з Русланом Ярмолюком читайте тут.

«Журналісти ТСН перебували на Майдані постійно»

- Чи був майдан вашою основною темою за останні кілька місяців?

- Більшість тем моїх матеріалів стосувалися подій на Майдані. Решту тем я не те щоби вибирав - просто так складалася ситуація, що треба було допомагати колегам. Та коли починалися радикальні дії, їхав на Майдан або на Грушевського. І майже завжди перебував в епіцентрі, за винятком розгону студентів 30 листопада.

Наприклад, під час штурму автомайдану на Грушевського був із дитиною на машині. Почув вибухи, взяв телефон і побіг знімати на телефон на передову. Потім уже зустрілися з журналістом Сашком Моторним, який працював із оператором.

Журналісти ТСН перебували на майдані постійно. Наприклад, ми перші почали заходити в нейтральну зону на Грушевського, як тільки встановилося неформальне перемир'я. На свій страх і ризик ми з оператором перелізли через барикади і почали знімати міліцію. Потім за нами потяглися й інші репортери. І в цьому хисткому перемир'ї ми зафіксувати по кілька разів на відео ті набої, точки снайперів, купи патронів...

Що мене здивувало: з ТСН на майдан хотіли їхати дуже багато дівчат. У мене це викликало подив, бо не всі хлопці на інших каналах у гарячі дні погоджувалися працювати в епіцентрі подій або знімали там із дальніх точок, не намагаючись наблизитися на передні барикади чи зайти в нейтральну зону... У гарячі дні хлопці з ТСН мінялися на передовій, щоб дівчат там не було.

- У якому режимі ви працювали? Які ставилися завдання? Чи можливо було планувати матеріали?

- Планувати теми, як і розвиток подій на Майдані, було дуже важко.

Наприклад, 19 лютого повідомили, що камеру Алли Хоцянівської розбили в Маріїнському парку. Ми з оператором Павлом Бондаренком приїхали на Шовковичну міняти знімальну групу, яка там працювали зранку. Щойно піднялися по Інститутській, ледве він встиг камеру поставити на плече, люди побігли по Інститутській.

Операторові я порадив не бігти, аби він не потрапив у давку. Ми притиснулися до будинку, і коли «Беркут» почав давити всіх підряд, силовики розбили мікрокамеру, що була в мене в руці, почали кидатися на велику камеру, яку Павло закрив собою. Зрештою, її відібрали в оператора силою.

Але мене вразило навіть не це, а те, що вони кидаються на жінок-медиків із палицею.

Намагаєшся докричатися до нападника, але агресія просто неймовірна: беркутівці, як звірі, біжать не прямо, а до будинку, під яким лежать поранені, або стоїть журналіст, який ще навіть не знімає. В них страшна агресія, вони відриваються від основного натовпу, б'ють тут, а потім наздоганяють людей далі по Інститутській.

Слід віддати належне хіба санітарам, які йшли за внутрішніми військами, вони надавали допомогу, перев'язували голови побитим. Мене це здивувало.

Але найбільше мене вразило те, що відбувалося біля станції метро «Хрещатик». Здається, це було 18 лютого, коли почали штурмувати барикади. Люди цього не очікували, дуже швидко полишили укріплення, хоча нагромадження були дуже великими і їх можна було тримати. Однак майданівці розгубилися: не було самооборони спереду. Силовики прорвали слабкий заслон дуже швидко. Вони просто тягнули по цих барикадах людей за волосся, кидали їх об землю. Один генерал - я ніколи не забуду, хотілося б дізнатися його прізвище - невеликий на зріст, він кричав «Беркуту», коли з його рук виривався хлопець: «Убей его! Убей его!». І силовики просто збили того хлопця з ніг і почали завдавати ударів. Трохи зупинилися тільки, коли побачили пресу. Інші беркутівці почали хапати людей і тягнути їх до місця, звідки забирали в автозаки. Але це «Убей его!» в устах «генерала»... Який же ти генерал, коли там діти, а ти таке кричиш?

Потім, коли силовики вже прорвали барикаду, ми продовжували знімали на мобільні телефони, бо камери практично не було. Вони почали підніматися до Жовтневого палацу і просто не очікували, що там майданівці підуть врукопашну. Перша хвиля піднялася біля Жовтневого, люди стали стіною, почалася рукопашна, і міліція просто повтікала назад. Бо бійці такого не очікували: вони кидають гранати і стріляють впритул, а протестувальники на них біжать із палицями й лопатами в бій.

Їм на заміну почали підніматися інші міліціонери. Вже потім майданівців відбили, а самі силовики зайняли горішні позиції. Звідти, де стоїть фігура Божої матері, де хрест, все дуже добре проглядалося на Майдані та прилеглих вулицях.

Потім, після прямого включення о 19:30 з Майдану Незалежності, я разом із Григорієм Жигаловим вийшов з ефіру, і в цей час якраз пішов водомет і знову почалась атака. Був обстріл, ми закривалися ПТСкою, і змушені були їхати з сигналами просто через натовп людей. Буквально за п'ять хвилин ми вже були на передовій, знімали рух військ. А те місце, де раніше стояла ПТС, просто згоріло.

Тоді ми врятували не лише ПТС, а й закрили частину людей, які на передовій якийсь час ховалися за машину.

- Що для вас було головним у висвітленні подій?

- Для мене важливі емоції людей. Дідусь 65 років в ушанці (не в касці) з коктейлем Молотова. Він твердив, що звідси не піде, бо йому втрачати нічого, бо він хоче, щоби його діти жили в нормальній країні.

Жінки, які роздають бутерброди поряд із передовою. Їхнє гасло збіглося з гаслом спецпризначенців: «А хто, як не ми?», лише волонтерки говорили «Ніхто, крім нас, цього не зробить». Це дуже парадоксально - гасло спецназу, який вбивав людей, і гасло спецназу, яке гуртувало людей, це такий сюр...

Священик, який закривав очі, розмовляв із людьми...

Усі ці речі я бачив і в якихось інших країнах, але це були не українці, не земляки, це були далекі люди. А коли ти розумієш, що це може бути твій брат, твоя сестра... І коли 19-річний хлопець помирає і кричить «Мамо!», це досить важко. Важко будь-кому: й журналісту, й чоловікові. Наші дівчата після цих поїздок у морг усі в сльозах. Нормально дивитися на такі речі дуже важко...

Також було цікаво, як гуртуються люди або яким чином поводяться. Мене дуже здивувало, коли почався штурм, відбили частину барикад і спустилися до перехрестя, відразу за щитами, за якими ховалася самооборона й кидала коктейлі Молотова й каміння, стояли люди, які спостерігали за подіями - прості роззяви з фотоапаратами.

Інколи це був просто сюр: коли тут стріляють, можуть гумою поцілити в голову, люди, які просто спостерігають за подіями, вибігають у буферну зону перед міліцією. І коли пішов той водомет, на передовій чомусь опинилося дуже багато жінок...

«Це була командна робота журналістів із різних ЗМІ і з різними поглядами»

- Особливістю висвітлення подій на євромайдані стала активна робота стрімерів. Чи враховували це у своїй роботі ви як журналіст і взагалі ваш ньюзрум? Чи конкурували з цими стрімерами?

- Ні. Насправді треба віддати належне - я такої згуртованості серед журналістів давно не бачив. Завжди була конкуренція, якісь замовчування, якась недовіра, а цього разу ніхто ні з ким не конкурував, кожен виконував свою роботу і всі ми знали, що це спільна справа. Це була командна робота журналістів із різних ЗМІ і з різними поглядами. Але це була робота на результат, яка себе виправдала в цій ситуації.

З дозволу стрімінгових компаній ми давали картинку наживо. Те ж «Громадське радіо», «Громадське телебачення» подавали багато оперативної інформації. Вони, наприклад, ходили з камерами серед тітушок. Ми теж там знімали, але стрімери робили це постійно, повідомляли про свіжі завози тітушок до Маріїнського парку. І тоді ми вже їхали й давали інформацію про те, звідки вони приїхали, хто, скільки.

Іноді я їхав на роботу зранку і було ще спокійно, вмикав стрім і бачив, що починається якийсь рух, уже знав, що треба поспішати на Грушевського чи на Інститутську.

Слід віддати цим операторам належне - відео в режимі реальних подій мобілізовувало людей не тільки в Києві, але й в усій Україні. Раніше цю місію на українському телебаченні виконували інформаційні марафони. Однак вони виходять в ефір за надзвичайних ситуацій чи трагічних подій. Інша справа - пряма трансляція онлайн 24 години на добу, і ти завжди можеш хоча би скласти уявлення про те, що відбувається.

- Як впоралися, на вашу думку, телеканали із ситуацією в найважчі дні майдану - 19 та 20 лютого? Адже коли снайпери почали масово стріляти в людей, можливо, варто було роз'яснювати, що сенс перебування на майдані змінився і йти туди спілкуватися чи співпереживати, не маючи елементарної військової підготовки, означає виставити себе мішенями? Акцентувати на цьому почали окремі люди, зокрема, громадський активіст Ігор Луценко.

- На «1+1» удень одразу після початку кривавих подій стартував інформаційний марафон, а на інших каналах вони з'явилися вже ближче до вечора. Спрацював гендиректор каналу Олександр Ткаченко, і ми часу не згаяли.

Мені здається, що й шеф-редактор Сергій Попов (директор новинного мовлення «1+1 медіа» Сергій Попов. - ТК) одразу розвернув ньюзрум у бік марафонів. Були задіяні всі журналісти, які були в полях, і включалися через кожну годину. Ведучі працювали без перерви, змінюючи одна одну. Це неймовірно важко. Навіть оці включення і ця інформація про снайперів, можливо, комусь врятували життя, може хтось зайвий раз не поліз на передову. А там було чимало роззяв... Ситуації не контролював ніхто: якщо на Грушевського на барикади пропускали тільки людей із самооборони майдану, а решта стояли на третій барикаді, то на Майдан міг потрапити кожен - і в шоломах, і без шоломів. І ці люди перебували впритул до передової.

Тільки ввечері, коли були вже десятки вбитих, обмежили прохід на передній край.

На марафонах журналісти і нашого, й інших каналів встигли сказати, що стріляють по незахищених, по передньому краю. Принаймні, стало помітно: люди вже не ходили по прямій, пересувалися «змійкою», щоби снайперу було важко прицілитися. Почали озиратися, звертати увагу на відчинені вікна в довколишніх будівлях. Про ці залізні правила щодо гарячих точок ми розповісти встигли.

- Як працювали російські тележурналісти на майдані?

- Більш-менш об'єктивним був лише «Дождь».

Підходи в інформування російських телеканалів призвели до того, що й самі російські журналісти не орієнтувалися в реальній ситуації. Колеги з телекомпанії «Мир», із якими працював у Цхинвалі, розповіли, що їм подавали спотворену інформацію, а вони були впевнені, що то правда. Вони вважали, що людей на майдані розстрілювали самооборонці з автоматів АКС, яким допомагали снайпери або з УНА-УНСО, або з самооборони.

Російські канали я дивився тільки на початку цих подій. Надалі це стало дуже важко для нормальної здорової психіки.

Під час останніх небезпечних подій на майдані на передовій російських журналістів не бачив. Можливо, просто познімали логотипи, щоби люди не розірвали їх на шматки...

Я не хочу говорити про професійність російських колег. Але працювали вони неетично, принаймні, по відношенню до людей, які загинули.

- А як ви оцінюєте висвітлення подій на майдані «Інтером»?

- Мені не хочеться говорити про колишніх колег у негативному ракурсі, але мені здається, що вони просто недооцінили важливість цієї події. Очевидно, була якась установка показувати от у такому тільки ракурсі, а не в іншому.

У них упор робився на силовиків, це прекрасно. Але коли подавали відео покалічених силовиків і показували здорових дядьків-міліціонерів у лікарні з окремими синцями на плечі, треба було піти й відзняти й людей-майданівців, у яких розбиті голови. Це був би паритет.

Втім, я не можу говори про причини. Там було нове керівництво, це комерційний канал із великими грошовими притоками, який дуже контролюється політично.

- Якщо б ви тоді продовжували працювати на телеканалі «Інтер», як би вчинили на місці ваших колег?

- Щодо заяви 15 журналістів «Інтера» про незгоду з редакційною політикою каналу, кожен вирішує сам... Мені не сподобалося, що багато колег почали їх засуджувати за те, що вони так пізно зважилися на цей крок. Але краще так, ніж узагалі ніколи. Хоча й підписанти - це практично весь міжнародний відділ, а з внутрішнього відділу майже нікого...

Кожен обирає сам, як йому жити далі, як із цим жити. У 2005 році в нас подібна історія була під час Помаранчевої революції, коли журналісти підписали листа на підтримку людей і незгоду з редакційною політикою. І треба віддати належне Олексію Мустафіну та його заступникам, які до цього поставилися зі здоровим глуздом, не було ніяких репресій, ніякого терору. Жодних переслідувань не було.

На «Інтері» завжди було непросто. Постійно мінялося керівництво, і кожного разу нове керівництво мело по-своєму. Очевидно, якщо вони написали цей лист, то це вже була точка неповернення, вони просто довго наважувалися, ставили на терези «за» і «проти». Їх не можна засуджувати за те, що вони пізно це зробили. Легко говорити, коли ти працюєш на якомусь іншому каналі в гарних умовах, не в стресових і не в конфліктних. У кожного свій час. Кожен приходить до цього тоді, коли він готовий.

Багато хто каже, що треба було звільнятися раніше - це теж не дієвий аргумент, бо в кожного своя родина. Людина, яка не йде на компроміс із совістю, все одно буде якось викручувати, відстоювати свій матеріал, щоби було не соромно підписатися. Право не погоджуватися писати замовні матеріали є в кожного журналіста, і я думаю, що інтерівці цим правом користалися. Говорити про всіх одностайно, що вони погані, я би не хотів.

«На майдані велася цілеспрямована кампанія проти журналістів»

- Події майдану відзначилися сотнями постраждалих журналістів. Чи склалося у вас враження, що представників ЗМІ переслідували цілеспрямовано? Чи це самі журналісти неправильно поводилися?

- Я думаю, що журналісти правильно поводилися. Ніхто з них не стрибав і не кричав: «Дайте я зніму, бо я преса». Вони, навпаки, були дуже стриманими. Після випадків, коли навмисне били журналістів із посвідченнями, цими бейджами вони вже й не дуже світили. Просто в них у руках були фотоапарати й камери, що дратувало силовиків.

Ми говорили з силовиками на цю тему. Представник «Беркуту» казав, що не дивиться ніякі канали, не вірить нікому, і всі журналісти брешуть - незалежно від ЗМІ, в якому працюють. Досить важко говорити з людиною, коли вона повний неадекват.

Як на мене, це була цілеспрямована кампанія проти журналістів, що б там не казав уже колишній, напевно, керівник прес-служби МВС про те, що міліція виконує свій обов'язок і, можливо, якось емоційно реагує. Я бачив у Грузії, коли розганяли майдан пікетувальників, теж газом і «гумкою» стріляли, але пресу там не били, і лежачих по землі за волосся не тягли. Так само було в Казахстані, де були військові й стріляли в людей, але в пресу не цілилися. А тут у тебе жилет «Преса» - і ти вже мішень. Я маркованого одягу не вдягав принципово. Я цього не робив ані в Грузії, ані в інших азіатських країнах, ані в Косово. Там всюди працювали снайпери, і я не хотів бути живою мішенню - тим більше, що часом стоїть завдання цілитися саме в журналістів.

За всіма міжнародними нормами, преса має бути маркована. Однак половина моїх знайомих у гарячих точках були без розпізнавальних жилетів, але в бронежилетах. Сам бронежилет завжди вдягав під куртку, бо, з іншого досвіду, він теж привертає дуже багато уваги. Одного разу в Києві 18 лютого, коли міліція почала нас бити, бронежилета видно не було, і мене били по животу, хоча я мав захист під курткою. Знову ж таки, коли починають стріляти, людям у бронежилетах можуть цілитися в голову або в ноги.

- Ваші колеги з гарячих точок кажуть, що війни зараз ведуться не за тими правилами, що раніше. Особливо це стосується подій у Києві, де силовики стріляли не лише в журналістів, а й у медиків.

- Це правда. Такого ставлення до журналістів, як у нас тут, я навіть у Грузії не бачив. Коли осетини дізнавалися, що ми українські журналісти - а всі знали, що Україна продає зброю грузинам - нас ледве не роздирали на шматки. Але слово за слово ти пояснюєш, що ти разом із ними тут уже три дні, і ти знімаєш, і все показуєш. Ми потім із багатьма перетиналися, нам навіть казали, що дадуть нам охорону, якщо треба. Осетини тоді дали команду по всіх точках по місту, де є бойові дії, що тут перебувають українські журналісти, які працюють на стороні повстанців. У нас ніхто не цілився, хоча трупів було багато, а зброї стільки було, що важко уявити. Однак проти нас її ніхто не застосував, навіть не прицілився.

Були такі моменти на передовій, коли тебе в оптику спеціально брав снайпер, грузини бачили, що ми преса, але ніхто не стріляв. А тут, у Києві, щойно ти потрапляєш у приціл позначки - і відразу стріляють. Тут навіть у простих людей стріляють, а преса для них - як червоне для бика.

Умови для роботи журналістів в Україні по відношенню до преси я не можу порівняти ні з чим. Тут пресу просто ненавидять. В інших гарячих точках її теж ненавидять, але всі розуміли, що преса - це преса, а міжнародна преса - це міжнародна преса. ЗМІ для снайпера - це як «Червоний хрест», який не можна чіпати.

- У Києві стріляли і в «Червоний хрест».

- Тут не діють узагалі етичні норми чи міжнародні домовленості. Часом, коли в Білорусі зачищали площі, наприклад, під час штурму Кабміну, прийшов військовий спецназ. Було таке, що солдати кидалися, але вдавалося заходити їм за спину. І коли ти кричиш: «Преса!», солдат реагує, переключається на інший хід мислення. От він біжить на тебе з великими очима зі зброєю, але ти кричиш йому, що ти преса, показуєш бейдж, прикриваєшся камерою, і в нього відбувається перефокусовка, як у робота. І він біжить далі бити людей чи тягти їх в автозаки. А тут, у Києві чи в Сімферополі взагалі ризиковано говорити, що ти журналіст. Краще просто закритися. Будеш отримувати, як усі, але цілеспрямовано тебе не битимуть.

- Хто міг дати таку команду?

- Що б там не казали керівники силових служб, гадаю, це було якесь розпорядження МВС. Дуже важко вирізнити в натовпі лояльних журналістів телеканалів і нелояльних, тому, наприклад, у регіонах потрапляли під роздачу і журналісти лояльних каналів. Просто їм не подобалось, як подаються матеріали. Адже, в основному, журналісти розповідали, що міліція не виконує своїх зобов'язань, що чинить, як звірі. Це дратувало всіх, особливо силовиків на передовій, бо вони інформацію збирають по чутках, по краплинах. Я спілкувався з ними, їх ні про що не інформують, лише дають команди, що робити і куди рухатись, і спеціально ізолюють від інформації. Хто зацікавлений у тому, щоби показували, як убивають людину? На відео журналістів - обличчя беркутівців, які вдесятьох гамселять їхнього колегу. А від Банкової не було жодної кримінальної справи. Такі розправи були на руку попередній владі.

- Чи доводилося вам в інших гарячих точках бачити таке ставлення до поранених, як до травмованих на майдані, яких забирали до відділків (якщо не до лісу під Борисполем)?

- Це перший такий прецедент, коли лікарі здають міліціонерам поранених, не надаючи допомоги. Я особисто таких сюжетів не готував, але колеги розповідали, що були очевидцями таких випадків. Як і того, як зрощуються міліція з тітушками. Як і того, що провокаторів озброювали та доручали їм виконувати функції міліції...

Навіть у Білорусі судили публічно, вдень. Неугодних владі засуджували на 15 діб, на місяць чи на роки, але пораненим при цьому надавали допомогу. До суду арештовані приходили перев'язані та перевдягнені. А в Києві людей до зали суду заводили скривавлених і змучених, і вони слухали свої вироки. Це 1937 рік.

- Що, окрім того юнака, який, помираючи, кричав «Мамо!», й інших людей, які змусили вас по-іншому сприймати події тут, у вашій країні, визначило особливості майдану в медійному форматі?

- Я думав, що нація не прокинеться. Раніше мені доводилося їздити готувати сюжети до регіонів. Люди там завжди були незадоволені, але вголос про це ніхто не казав. Більшість людей обговорювали все це на кухнях за 100 грамами, розказували, як погано жити.

Мене вразило, що в нас є нація. Я був певен, що нація - це просто слово. І той дух, який був серед людей, коли вони бачили, що гинуть, і не тікали. І коли самовіддано кияни допомагають, несуть дороге медичне устаткування. Ми бачили, як із приватних клінік самі ж лікарі везли його, щоби встигти врятувати поранених.

Нація є, вона жива, це говорить про дух, що би там не казали, але це правда - українців тепер ідентифікуватимуть у світі як націю з душею, і тепер Україна - це вже точно не Росія. Я думаю, після цього ніхто вже не скаже, що Україна - частина Росії.

Я думав, що така незламність є тільки в книжках, коли описується кінець 1940-х років, 1950-ті, коли повстанці помирали за країну. Я думав, що такого вже немає, але виявилося, що є. Мене найбільше вразило те, що люди були настільки згуртованими, відчайдушними, сміливими й добрими... Здавалося, коли хтось гине поруч, має бути агресія, а люди агресію заміняли одразу допомогою, діяльністю, не дозволяючи агресії з'їсти своє «Я». Це дуже сильно мене вразило.

«Для висвітлення воєнних подій журналістам потрібні тренінги й забезпечення»

- Яких помилок з погляду безпеки припускалися журналісти під час висвітлення подій майдану?

- На майдані журналісти практично висовувалися на передову і ставали між сторонами. Знімали, стояли в зоні прямого влучання, коли летіло каміння.

У перші дні молоді журналістки з інших каналів намагалися лізти за якимись суперкадрами, щоби зняти, як люди будуть іти на міліцію або міліція на людей. При цьому обирали небезпечні точки. Так само мішенями для враження камінням були журналісти, які стояли зверху на автобусі.

Знову ж таки, коли робили барикади, ніхто не зважав, що не можна рухатися посередині, натомість обходячи натовп по боках, під стінками, щоби прикрита була спина. Практично ніхто не знає, як падати, коли летить граната. І не попереджає про це: коли на майданівців полетіли перші гранати, люди довкола мовчки спостерігали. Я був один із перших, хто крикнув «Граната!», щоб попередити про небезпеку. Більшість журналістів не знали, як надати першу допомогу, перебинтувати пораненого.

З іншого боку, звідки пересічним журналістам знати, як поводитися в гарячих точках? Я схиляю коліна перед колегами - за останні місяці фактично всі вони стали журналістами з категорією гарячих точок. Тепер уже можна не пишатися, що ти був десь в Іраку, досить сказати, що ти був в Україні.

- Можливо, назріла потреба в таких тренінгах чи військовій підготовці ЗМІ?

- Гадаю, на каналах проводили такі тренінги. Наприклад, у нас на «1+1» служба безпеки розповідала про основні правила роботи в таких умовах.

Але під час сутичок було очевидно, що таких знань потребують не лише журналісти. Люди, тікаючи по Інститутській, забігали в будинки й просилися, щоби їх впустили. Ніхто їм не відчиняв, міліція за шкірки витягали їх на вулицю й добивала. Зараз це має бути вже якось переосмислено, мають бути написані якісь статті про поведінку журналістів.

Окрім тренінгів, потрібне й забезпечення. Ніхто не казав журналістам про необхідність масок до того, як на центральних вулицях Києва почали стріляти по обличчях й атакувати газом. Ніхто заздалегідь не подбав про шоломи, бронежилети. На телеканалах був максимум комплект або два, а знадобилося їх удвічі чи втричі більше. Таких бойових дій ніхто не міг передбачити, такого в Україні ніколи не було.

- Що вдалося журналістам змінити в таких важких днях цього повстання? Що залежало від них, у чому вони допомогли в осмисленні цієї ситуації? У чому журналісти змогли допомогти у відстоюванні цих прав?

- Невдовзі, ймовірно, почнуть судові процеси, і не виключно, що трибунал у Гаазі. І не треба буде махати пальцями, струшувати повітря, достатньо буде взяти відео журналістів на телеканалах, які працювали на майдані. Там зафіксовано одразу всі докази перевищення повноважень - і застосування вогнепальної зброї, і перевищення сили, коли вбивали людей кийками. Завдяки журналістам тепер створено детальну доказову базу.

Фото Максима Лісового