«Об'єктивність - це можливість врятувати життя, - говорить Левко Стек, воєнний журналіст «Радіо Свобода», який робить репортажі зі Сходу. Він став дванадцятим лауреатом Премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». - Я впевнений, що якби не російські медійники, цієї війни б не було». Зокрема, не було б ненависті та ворожнечі, яка й унеможливила поточний конфлікт. Левко Стек розповів про розкол всередині країни, роботу воєнного кореспондента, а ще - про реальність по ту сторону фронту.

Я вважаю, що інформаційна війна не стосується журналістів, бо робота журналістів - інформувати. Хай цим Міністерство інформаційної політики займається або якісь нові служби. Врешті-решт, інформаційна війна спрямована на перемогу з використанням будь-яких засобів, і це суперечить журналістським стандартам. Я можу бути далеко не в захваті від того, що роблять російські медійники, але це не означає, що я буду копіювати їхні вчинки та відповідати на брехню брехнею. Це шлях у нікуди. Пропаганду можна побороти тільки об'єктивною інформацію.

Сепаратисти сприймають нас як частину конфлікту і сторону, що воює. Із власного досвіду: коли відбувся референдум у Криму, я писав про одну військову частину в Бахчисараї, яку блокувала так звана місцева самооборона (насправді це були російські військові). Тоді мене викрали - одягнули мішок на голову і повезли в невідомому напрямку. Погрожували, що якщо побачать ще раз там, то вб'ють.

Зараз у мене є бажання висвітлювати новини і з того боку конфлікту, і це правильно, але я не знаю, як після цього працювати в Криму. Інший приклад - це початок конфлікту на Донбасі. Тоді я не зізнавався, що з «Радіо Свобода», бо сепаратисти, м'яко кажучи, його не дуже люблять, і якби дізналися, хто я, то щонайменше розбили б техніку або взяли в полон. Коли в Донецьку штурмували СБУ, то я взагалі не казав, що журналіст, і намагався виглядати як місцевий житель. Можливо, це суперечить професійним стандартам, але інколи журналістська робота цього вимагає. Мені важко уявити, як працювати в таких умовах, коли ти постійно під дулом автомата, але без другої сторони ти втрачаєш баланс інформації. Я, наприклад, востаннє був на окупованих територіях ще до початку відкритого конфлікту і війни. Це неправильно і шкодить якості моїх матеріалів, але треба розуміти, що є непереборні обставини у цій роботі.

Через брак доступу губиться частини правди, однак я поки що не знаю, як із цим боротися. Є багато українських журналістів на Донбасі, і не все, що вони пишуть, - це правда. Із власного досвіду можу сказати, що часто вони публікують неправдиву або суперечливу інформацію. Утім, так ми вчимося. Так само, як і наше військо, ми не були готові до цієї війни, і вдосконалюємося в процесі. Зараз багато наших каналів працюють по обидві сторони і намагаються показати об'єктивну реальність. Однак не можу сказати, що українських глядач бачить повну картину того, що відбувається.

Головна проблема - це те, що ми працюємо вдома, і це дуже складно. Мені пощастило, бо в мене нема близьких, які воюють на Донбасі. Але я знаю безліч колег, у яких родичі чи друзі воюють. Я не вірю, що журналіст зможе бути об'єктивним, якщо його рідна людина буде поранена чи загине на цій війні. Також багато журналістів працюють як волонтери, але так вони також стають учасниками і вже не можуть бути безсторонніми спостерігачами. Таких проблем дуже багато, і ми поки їх не вирішуємо. Дуже складно, коли ти усвідомлюєш, що у твоїй країні війна, і розумієш, хто у цьому винен і чому все це відбувається. Тут дуже важко залишатись об'єктивним, і це найтяжче, бо це - головна складова роботи. Якщо ти переступаєш цю межу, то стаєш пропагандистом, а за це ми й критикуємо журналістів із Росії. І треба розуміти, що в деяких моментах ми з ними в чомусь навіть схожі.

Я хотів бути воєнним кореспондентом, мав романтичні уявлення про таку роботу. Після поїздок на Схід знаю, що це збочено й неправильно, але у мене було велике бажання писати про такі події. Я просто ніколи не очікував, що війна буде в Україні. За рік моя робота на Сході дещо змінилася, бо з'явився досвід і навички. А ще тут дуже важливий людський фактор, а саме стосунки і контакти, завдяки яким починаєш себе почувати впевненіше. Це добре впливає на якість матеріалів. Я зазвичай їжджу на Схід сам, у найгарячішу точку, і намагаюся відзняти матеріал там, де у цьому є найбільша потреба.

Якби я думав, що зі мною може статися, то взагалі б нікуди не їздив. Я три доби пробув у Широкиному, там були артилерійські обстріли, падали міни, гранати. Якщо забивати голову цими небезпеками перед подорожжю, то можна або з розуму зійти, або сидіти вдома. Тому я намагаюся від цього абстрагуватися, адже це робота.

Влада створила для суспільства парникові умови, і коли ти запитуєш пересічного українця про те, що діється на Донбасі, то він каже - перемир'я. А там війна. Не така масштабна, як в Іловайську чи Дебальцевому, але є постійні бойові дії, щодня смерті й руйнування. Мені було дуже дивно, коли я лише почав туди їздити і бачив весь цей кошмар, а за пару годин їзди опинявся в паралельній реальності - у мирних містах, яким не було діла до війни. Ця ситуація існує через те, що влада досі не називає речі своїми іменами і в нас досі нема війни, а лише антитерористична операція, постійні перемир'я і домовленості, які не функціонують. Це теж проблема, бо журналістські матеріали показують одне, а рутинна реальність - зовсім інше. Суть не в тому, воєнний у нас стан чи ні, а в тому, що у критичній ситуації влада мала би бути чесною з людьми щодо подій на Сході. Для мене це нічого не змінить, бо я буду й далі їздити і говорити про війну. Я не ставлю за ціль когось перевиховати чи зупинити конфлікт, я інформую про ту реальність.

Без медіа цієї війни б не було. Я думаю, якби російські медійники були чесними перед початком конфлікту, то він би не мав шансу розгорітися або принаймні не набув би таких масштабів. Було б нечесно говорити про те, що в українському суспільстві нема довготривалого розламу, але він відбувся саме завдяки російській пропаганді. Вона налаштувала людей вороже один до одного, і я не вірю, що без цього могла б відбутися війна. Не знаю, чи могли б медіа протистояти владі в Росії, беручи до уваги її вплив на інші сфери. Тому в країні, де така ситуація, війна є неминучою. Це велике щастя, що в Україні нема такої системи, журналісти можуть чесно працювати і не залежати від вказівок, що вони мають робити.

Фото Аліни Смутко