Сьогодні, 21 листопада, в День гідності та свободи, виповнюється 10 років з дня початку Помаранчевої революції та один рік із дня початку Євромайдану, що переріс у Революцію гідності.

Останній рік кардинально змінив нашу країну та вітчизняні медіа. За рік українським журналістам довелося на практиці опановувати військову журналістику, контрпропаганду, майстерність викриття фейків та інші раніше не властиві вітчизняним медіа речі.

У річницю революції «Детектор медіа» поцікавилась у впливових медіаекспертів, журналістів та редакторів рейтингових видань, які проблеми в українському медіапросторі виявив останній рік, які сьогодні небезпеки й виклики актуальні для ЗМІ та як їх вирішувати.

Залежність від олігархів, недотримання стандартів, відсутність медіаринку, інформаційна війна, недосвідченість - на ці аспекти, зокрема, звернули увагу наші респонденти. Погляди були різними, подекуди навіть суперечливими. Проте головне, в чому експерти дійшли згоди - це те, що рік був переломним для ЗМІ. І хоча українські медіа виявилися неготовими до тріади Майдан - Крим - війна, по завершенні всіх подій ми отримаємо зовсім іншу журналістику.

На запитання «Детектор медіа» відповідають Тетяна Пушнова, Севгіль Мусаєва-Боровик, Андрій Куликов, Інна Кузнецова, Вікторія Сюмар, Володимир Мостовий, Олексій Погорєлов, Богдан Червак, Валерій Іванов, Євген Федченко, Ігор Балинський.

Тетяна Пушнова, генеральний продюсер телеканалу Ukraine Today:

- Один із професійних викликів - це насправді свобода, яка прийшла до нас дуже несподівано, разом із величезним потоком інформації. І більшість українських інформаційних ресурсів виявилися неготовими працювати з такими обсягами, неготовими до ретельної перевірки джерел та фактів. Через це в ефір потрапляло дуже багато фейків, вкидів, чуток, непідтвердженої інформації. В принципі, зрушення відбуваються, професійна журналістика сформувала необхідний імунітет, навички і почала вчитися ставити необхідні фільтри та працювати за правилами.

Щодо іншої професійної проблеми, яка нікуди не зникла - це робота з медіа в державних установах. Вони як були закриті, так і залишилися закритими; немає узгодженої позиції і часто міністри та інші чиновники не готові говорити з журналістами, не вистачає структурності та оперативності в отриманні інформації від тої самої зони АТО. Журналісти дізнаються інформацію з різних джерел, часто випереджаючи інформаційний центр РНБО. Було би правильно працювати більш системно з керівниками батальйонів та іншими учасниками подій на сході. Робити це централізовано, виважено та оперативно.

Професійні проблеми ринку за цей рік не змінилися. Хотілося б нарешті отримати законодавче оформлення Громадського телебачення, що відповідало б європейським правилам. Хотілося б чіткої відповіді на роботу пропагандистської машини російських медіа. Хоча доступ до них намагаються обмежити законодавчо, забороняють, знімають з ефіру, але все одно вплив російської пропаганди на споживача інформації дуже великий, особливо на сході країни. Не вистачає ефективної процедури позбавлення ліцензій і права мовити для не релевантних медіа. Це теж дуже важливо.

Українські ЗМІ тільки на етапі свого становлення. Їхньому прогресу перешкоджають стереотипи, які нав'язувалися десятиліттями - тому їх викорінити дуже важко. Одна справа навчитися розрізняти фейки від нефейків, а інше - позбуватися стереотипів у мові та роботі з інформацією. Основне завдання українських засобів масової інформації зараз - ставати надійним об'єктивним джерелом інформації та позбуватися стереотипних уявлень при висвітленні подій.

Позитивна тенденція спостерігається в тому, що Україна є цікавим об'єктом для світу. Українські експерти-медійники мають можливість для інтенсивного діалогу всередині професійної спільноти та із західними колегами. У Львові був медіафорум, у Києві була «Тайгер-конференс», на інших професійних заходах постійно постає питання інформаційної війни та опору пропаганді. Цей діалог є дуже добрим, ця проблема постійно повинна рефлексуватися, повинна бути дискусія, результатом якої мають зрештою стати практичні механізми протидії.

Не вистачає Україні роботи не лише з внутрішнім ринком медіа, але і з зовнішнім. Треба визнати чесно, що в західних журналістів багато упереджень щодо України і багато стереотипів, за які їм важко вийти. Тут вирішити проблему можна достатньо системно і треба розробляти якісь державні та грантові програми, запрошувати фахівців, стипендіатів з-за кордону, возити їх на схід, в інші регіони, шукати їм цікаві success story (історії успіхів) про українців, організовувати програми для випускників західних університетів, розвивати в Європі спільноту толерантних, дружніх до України людей. Це можуть робити  партнерські медіа в різних країнах, громадянські структури. Це завдання не лише для держави. Це завдання для всіх - просування знань про Україну в Європі.

- Раніше в нас, слава Богу, не було військових конфліктів, тож перед ЗМІ постала проблема браку професійно підготовлених журналістів із військової тематики. Українські журналісти були змушені з нуля всього вчитися. Багато моїх знайомих ще в лютому не відрізняли БМП від БТР, а зараз дуже добре орієнтуються в цих питаннях. На жаль, саме ця необізнаність іноді призводить до помилок, які трапляються в українських медіа і які впливають на загальну картину.

Також очевидною є проблема з недостатньою присутністю українських журналістів у зоні АТО. Фотограф Сергій Лойко навіть сказав, що це дуже дивно, коли він, іноземний фотограф, розповідає про те, що відбувається в нашому аеропорту. Це таки дивна ситуація, але й її можна пояснити неготовністю й потребою вчитися цього

Негативним явищем є також фіксація на якихось одних подіях, коли ЗМІ приділяли багато уваги спочатку Криму, потім сходу України, але, на жаль, зовсім мало уваги приділяли питанням реформ, корупції у владі чи стану економіки. Зараз треба повертати ці теми в життя й писати не тільки про війну, але й про інші важливі речі, які відбуваються в суспільстві, економіці, політиці.

Звісно, є питання щодо верифікації інформації. Іноді деякі ЗМІ в гонитві за трафіком можуть використовувати неперевірену інформацію. Наприклад, про рух військової техніки чи про використання того чи іншого виду зброї. Подібні ситуації траплялися неодноразово. Тому, на мою думку, слід більше уваги приділяти верифікації інформації, її підтвердженню, пошуку достовірних джерел. Адже, на жаль, ми в інформаційній війні з Росією, тому маємо розуміти, для чого робляться ці інформаційні вкиди і якою може бути реакція на таку інформацію.

Позиція «Української правди» тут чітка - ми завжди перевіряємо інформацію, можемо поставити новину пізніше, але перевірити, знайти підтвердження. Ми не будемо ризикувати, навіть якщо інформація виглядає дуже достовірною, на наш погляд. В умовах війни нам варто покладатися на роботу з джерелами і більше уваги приділяти цьому.

Андрій Куликов, ведучий телеканалу ICTV, «Громадського радіо»:

- Проблема одна - війна. Це та проблема, яка вимагає по-новому поглянути на дотримання балансу, на висвітлення протилежного погляду, на усвідомлення питань людяності і на створення образу ворога.

Війна проявила багато того, що існувало давно, просто поставила все в контекст. Та сама пропаганда, якщо раніше вона йшла переважно від уряду, який перебував при владі, і стосувалася здебільшого соціальних питань, то тепер маємо пропаганду успіхів українського війська, яких зовсім не так багато, як нам намагаються сказати. Або успіхів мирного врегулювання, яких зовсім не стільки, скільки хотілося б бачити.

Інформаційна війна в нас триває давним-давно, просто раніше вона не набувала таких форм. Пропаганда теж існувала й раніше, просто зараз вона перенеслась у сферу висвітлення війни.

Журналістам можу порадити тільки одне - пам'ятати про те, що війна не все спише, що дотримання професійних стандартів за нинішніх умов не менш важливо, ніж за часів миру.

Інна Кузнецова, головний редактор Київського бюро «Радіо Свобода»:

- Проблема українських медіа традиційна - в Україні відсутній ринок ЗМІ. На жаль, медіаресурсами як керували, так і керують олігархи. У який бік дивляться олігархи, так канали і працюють. Більше того, телеканали між собою воюють. Тому подекуди дуже важко віднайти там стандарти, коли йде, грубо кажучи, суцільне поливання брудом один одного.

Очевидно, журналістам заважає не брати участі в олігархічних війнах страх залишитися без роботи. Тому, можливо, журналісти мали б об'єднуватися. Також і законодавець, і регулятор мали би подумати, як вирішувати ці проблеми. Це комплексне питання, ним мають опікуватись і профспілки, і журналісти, й народні депутати. Також хотілося б, щоби той загін журналістів, який потрапив зараз до Верховної Ради, не забув про колег по цеху.

- Я читаю моніторинги щодня, я вам відверто скажу, що вони мене дуже не тішать. Рівень аналітики, політичної журналістики критично низький. Я розумію, що багато політичних журналістів пішли в політику, але це нормальний процес. Будучи всередині процесу, я бачила, наскільки неадекватні оцінки, наскільки неадекватні кути подачі. Лишилося буквально кілька видань, які можуть більш-менш якісно пояснити, що відбувається.

Знаєте, якщо журналіст у нас лишатиметься тим, хто подобається власнику - а зрозуміло, подобається той, на кого він може впливати, бо власник хоче використовувати медіа як інструмент - то зірки в журналістиці в нас так і не з'являться. Вони просто нікому не будуть потрібні.

Зірка журналістики - це людина з твердою позицією. Якщо людина самодостатня, вміє мислити, має достатній рівень контактів, має свою позицію, вона ніколи не буде «гнутися» під власника. І в цьому є проблема, адже залежність медіа автоматично означає зниження рівня якості журналістики.

Скільки я спостерігаю за українськими ЗМІ, ми весь час бігаємо «трикутником залежності», три вісі якого - це політична залежність, коли влада стає фактично авторитарною й намагається перебрати контроль; це фінансова залежність, коли джинса перемагає; й олігархічна залежність - це залежність медіа від власників. Маятник у нас постійно гойдається між цими трьома залежностями. Зараз він вказує на залежність від власників, які намагаються в такий спосіб стримати інші позиції свого контролю над українською економікою й політикою. Медіа в даному випадку все більше і більше стають інструментами.

Сьогодні в цьому ключова проблема. Завдання на майбутнє - позбутися всіх трьох форматів залежності. Як це можна зробити? Очевидно, що в першу чергу нам потрібен адекватний ринок ЗМІ, щоби ЗМІ могли самі заробляти, щоб це було бізнесом. Для цього, напевно, в нас завелика кількість телеканалів, регулятори мають серйозніше працювати в цьому напрямку і пропонувати концепт. Відповідно, коли вони стануть бізнесом, потрібно буде подолати проблему залежності від власників і від джинси як формату заробляння грошей без дотримання стандартів на догоду замовнику.

Очевидно, коли медіа стануть сильними, вони будуть більше впливати на політику, щоб чинити спротив уже політичній залежності. Це шлях до незалежних медіа, шлях до нормальної країни, і він єдиний, який ми мусимо пройти.

Володимир Мостовий, голова Комісії з журналістської етики:

- Серед проблем, із якими ми вперше зіткнулися цього року, є дотримання журналістських стандартів і професійних вимог. Також з'явилася така дилема, як журналістика і пропаганда. Чи має право на існування такий коктейль? Чи все-таки журналісти мають бути тільки журналістами, адже пропаганда ще далі від журналістики, ніж піар.

Ще одна проблема - це взаємини між ЗМІ і владою, представниками керівництва АТО, прес-центру РНБО, МВС, СБУ і так далі. Часто чиниться спротив виконанню журналістських обов'язків. Одержати акредитацію в прес-центрі АТО вельми проблематично. Пояснюють це тим, що журналісти розголошують військові таємниці. Очевидно, вони не хочуть, щоб висвітлювали якісь негативні моменти, й цим прикриваються.

Тож якщо узагальнити головну вимогу до журналістів, то, на мою думку, вона звучатиме так: писати правду і не тільки солодку, але й гірку.

Олексій Погорєлов, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси:

- Рік виявився дуже важким випробуванням для журналістів, багато хто був абсолютно не готовим до інформаційної війни. Журналісти, які пропускали все, що відбувалося, через себе, страждають на депресію, фізичну та професійну. Все це відбивалося на якості контенту. Холодний розум, чіткість своєї громадянської позиції та абсолютна віра в стандарти та їхнє дотримання - цього дуже бракувало.

Разом із тим, через усі ці події чимало видань покращили чіткість і «наведення різкості» для себе. Вони прийняли внутрішнє рішення щодо того, чи готові вони порушувати стандарти, чи ні. ЗМІ відмовлялися від джинси з огляду на майбутні більш високі рейтинги, вони працювали якісніше для свого читача. Як правило, це якраз великі професійні приватні медіа. Зі стандартами чогось дуже радикального не відбулося, тут ситуація потроху покращується.

Сьогодні слід очікувати подальшого закриття найменш успішних видань і видавничих компаній, а також посилення найбільш сильних, як на регіональному, так і на всеукраїнському рівні. Продовжуються кризові явища щодо відсутності грошей на ринку. Скорочення ринку преси за надходженнями за січень - вересень порівняно з аналогічним періодом минулого року становить у середньому мінус 32%. Це проблема №1, тому що через це продовжується скорочення в редакціях, перевантаження роботою людей, які там залишаються працювати, а це, звісно, не сприяє підвищенню якості журналістики і призводить до ланцюгової реакції: поганий контент - погані продажі.

Причина того, що сильніші компанії тримаються краще, ніж слабші, одна - професіоналізм. Більші компанії є більш професійними і більш фаховими, вони краще працюють в усіх розуміннях. Вони більш адаптивні, пропонують рекламодавцю цікавіші форми співпраці, краще займаються контентом, відповідно, в них менше падіння в тиражах.

Богдан Червак, директор департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення:

- Я не бачу суттєвих проблем із дотриманням професійних стандартів, оскільки українська влада робить усе для того, щоби створити відповідне медійне законодавство, зокрема, ухвалено закон про суспільне телебачення, є політична воля роздержавити друковані засоби масової інформації. Тобто ми, крок за кроком, виконуємо свої зобов'язання перед Радою Європи і наближаємо українські ЗМІ до європейських стандартів. Знову ж таки, якби не події на Донбасі, то можна було б узагалі говорити про те, що Україна здійснила великий прогрес.

Головний виклик сьогодення, який стоїть перед українськими журналістами і всією українською медіаспільнотою - це ситуація, що склалася на Донбасі. А головне - як висвітлювати ці події, як робити так, щоб висвітлення цих подій не зашкодило інтересам Української держави і допомогло нам побороти Російську Федерацію - перемогти в інформаційній війні й не програти бойові дії?

Разом з тим, не можна використовувати методи, які використовує проти України Російська Федерація, адже вона вдається до брехні й провокацій і має підтримку серед населення. Брехня в російських ЗМІ знаходить відгук у серцях росіян. Ми маємо протилежну ситуацію. Якби українські ЗМІ почали займатися провокаціями чи пропагандою, то вони одразу би втратили авторитет у суспільстві. Тож іншого виходу немає, крім як казати українцям правду.

Валерій Іванов, президент Академії української преси, професор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка:

- Те, що ми спостерігаємо зараз, трагічно не лише через те, що проливається кров і маємо численні людські жертви, але й через те, що медіа не виконують свого обов'язку щодо інформування населення, а це призводить до того, що населення перестає довіряти медіа.

Цьогоріч уперше рівень недовіри до медіа впав до 25%, а це значить, що лише чверть населення довіряє журналістам. На жаль, медіа не змогли відповісти на прагнення суспільства до Європи, так і не почавши працювати по-європейськи. Суспільство змінюється, а от медіа - ні.

Основна проблема наших ЗМІ - свідоме (або несвідоме) недотримання стандартів. Журналісти дають однобічну, неперевірену інформацію. Часто просто ретранслюють власні джерела, виконують функцію підставок для мікрофонів. Постійні неточності, фейки, пряма брехня - це все призводить до втрати довіри серед населення.

Кожна політична сила, яка приходила до влади, казала, що буде створювати громадське мовлення, а в результаті залишала «першу кнопку» собі як зручний інструмент впливу. Тому для мене дуже важливим є створення суспільного мовлення. Але не за назвою, а за суттю. Зараз головне завдання - вирвати громадське мовлення в держави, в чиновників, у провладних політиків.

Щодо комерційного успіху, я не думаю, що в громадського мовника має бути таке завдання. В нього інша дуже важлива функція - обслуговування всіх груп населення, особливо тих, які не мають свого «голосу». Наприклад: роми, «бомжі», ті люди, які хворіють туберкульозом - вони теж мають право голосу і ми маємо їх знати. Так відбувається в усіх демократичних суспільствах.

Євген Федченко, директор Могилянської школи журналістики:

- Звісно, ті події, які відбулися в Україні, - Майдан, анексія Криму і війна на сході країни - кардинально змінили дуже багато речей в українських медіа. Журналісти перестали ставитися нейтрально до того, що вони висвітлюють, вони стали безпосередніми учасниками подій.

Як висвітлювати війну? Як говорити про жертв цієї війни? Як говорити з тими, хто воює? Як говорити з цивільним населенням? Як говорити з родичами жертв? Як показувати ветеранів? Критикувати чи не критикувати уряд в умовах війни? Як реагувати на прояви російської пропаганди і як відповідати на це все? Звісно, це всі ті питання, на які українська журналістика не готова була відповідати. Ми сприймали це абстрактно. А зараз ці проблеми вже стоять перед нами, і нам потрібно на них відповідати.

Немає одного рецепта, який би вирішив усі ці проблеми. Це буде вже зовсім інша журналістика, і вона буде напрацьовуватися методом спроб і дуже великих помилок. І тільки тоді, коли це вже відбудеться, ми зможемо сказати, як змінилася наша журналістика. Зараз ми тільки на початку цих змін.

Ігор Балинський, керівник магістерської програми з журналістики Українського католицького університету:

- Останній рік українські медіа працюють в умовах війни. Чи то внутрішньої війни з режимом Януковича, яка відбувалась у часи Майдану, чи в умовах реальних військових дій проти України на Донбасі. Говорити про те, що змінилося на краще чи на гірше, дуже складно, адже процес триває і щодня ситуація змінюється в той чи інший бік.

Головна проблема в тому, що частина українських медіа, працюючи в умовах війни, не має чіткої редакційної політики. Робота багатьох із них викликає чимало запитань. Як в умовах війни дотримуватися того, що ми називаємо балансом, професійними стандартами і професійною етикою? Як працювати з іншою стороною конфлікту, коли вона погрожує тебе вбити? Як не спокуситися взяти в руки зброю (я кажу метафорично)?

Це питання розгубленості, і воно пов'язане з тим, що ті професійні виклики, які стоять перед українськими медіа після Майдану і під час війни, є такими, на які неможливо дати однозначну відповідь.

Лише по факту ми зможемо сказати, хто в тій ситуації, в якій опинилися українські медіа, доплив, у професійному сенсі, до берега. Я б зараз не брався прогнозувати ситуацію, адже вона є дуже живою.

Це якщо казати про проблеми. Але є декілька позитивних моментів, наприклад те, що ситуація, в якій зараз працюють вітчизняні медіа, показала: в української аудиторії є запит на важливі, як на мене, журналістські жанри. Це в першу чергу репортаж. Адже саме репортаж є найзручнішим на сьогодні жанром, щоб розповідати аудиторії про те, що відбувається в країні.

Другий позитивний момент у тому, що в Україні, попри всі проблеми, є військова журналістика. Можливо, це не зовсім є підставою для гордості, але, тим не менше, робота українських тележурналістів засвідчує: українська журналістика має свій внутрішній потенціал і в кризових явищах проявляється в дуже позитивних рисах.

І третій момент - українські журналісти стали більш відповідальними і, мабуть, рівень їхньої відповідальності зіставний із рівнем їхнього патріотизму.

Фото з архіву «Детектор медіа», Facebook, hromadskeradio.org, Ірини Павленок