Євген Федченко вважає журналістику за щоденну рутинну роботу. І студентів своїх намагається спрямовувати на практичний результат. Віднедавна при вступі до Могилянської школи – ніяких творчих доробків чи поезії. Його студенти не працюють у шухляду: відзняті сюжети й статті розміщують на сайті, документальні фільми відсилають на різноманітні фестивалі. Про те, чому журналістиці не варто вчитися п’ять років, про екскурсійні тури на телеканали й нехтування студентів-журналістів регіональними ЗМІ – бесіда «ТК» з директором Могилянської школи журналістики.

– Пане Євгене, як ви гадаєте, допоки медійники скаржитимуться на брак професійних кадрів і геть нічого не робитимуть, аби зарадити цій ситуації?

– Є час скаржитися і є час відповідати на ці виклики, а не лише констатувати – нам немає з ким працювати, у нас ніхто не виховує фахівців. Ми у Могилянській школі журналістики створили всі умови, аби наші випускники приходили в медіаіндустрію підготовленими, підготовленими різносторонньо і в багатьох випадках підготовлені набагато краще, ніж ті люди, що зараз є в медіаіндустрії. У всьому світі утримання шкіл журналістики є одним із найдорожчих задоволень для університетів, хіба що природничі факультети є дорожчими, оскільки для навчання журналістиці потрібно багато обладнання. Але виходить абсолютно парадоксальна ситуація, коли ми маємо самостійно шукати за кордоном численні ресурси, потрібні для належного викладання, для впровадження нових програм, запрошення іноземних викладачів, розвитку наших викладачів, закупівлі бібліотеки тощо.

– Наскільки мені відомо, у Франції й США певний прибуток від медіа йде на фінансування шкіл журналістики. Коли медійникам буде вигідно спонсорувати виші журналістики саме в Україні?

– Є різні системи взаємодії медіа індустрії та медіаосвіти. Ми, наприклад, співпрацюємо з Scripps College of Communication Огайського університету – це дуже великий коледж, який входить в десятку найкращих в США. Його спонсором є медіакорпорація Scripps, яка володіє великими газетами в США, радіо- та телестанціями. Ця компанія вже багато років підтримує цю школу, тому що вона розуміє: якщо медіакомпанії не будуть за це сплачувати, не будуть брати студентів на літні інтернатури, не забезпечать студентам першу роботу за фахом – медіаіндустрія залишиться без професіоналів. І буде втрачати прибутки.

Працювати з непрофесіоналами невигідно, вигідно – брати участь у підготовці професіоналів. Отже, це рух в обидва боки – медіаіндустрія має рухатися на зустріч медіаосвіті, тому що вона створює сприятливе середовище для того, щоб в країні була величезна кількість професіоналів. Гроші мають вкладатися не в окремого студента – це має робитися лише комплексно. І інший рух відбувається, коли студент сам свідомо рухається до своєї кар’єри. На заході у журналістику не йдуть ті, хто все ще себе шукає, як правило. Всі знають, що це дуже вузькопрофесійне середовище, дуже вузька спеціальність. І якщо хтось вирішує пов’язати своє життя з медіа – він мусить точно знати, що буде там працювати. І це має бути установкою для кожного студента з першого року навчання. Все, що робить студент, – він робить для того, щоб це все складалося в його контакти, в його резюме, в його знання, в його навички, в його портфоліо, яке він може показати майбутньому роботодавцеві.

Чим більше всього цього у нього буде – тим краща робота буде йому гарантована по закінченню навчального закладу. Коли студенти ще навчаються, то відвідують усі можливі конференції, свої доробки подають на усі можливі фестивалі та покази. Не для того, щоб отримати перший приз, а для того, щоб студента бачили, чули, щоби з кимсь познайомитися, щоб розвиватися. Це і є рух у двох напрямках, де школи журналістики знаходяться посередині: вони створюють форум для обміну ідеями та досвідом  для того, щоб студенти які тут виховуються, могли знайти цікаве місце для себе в медіаіндустрії. 

– Що у вас є такого, чого немає в інших школах, чому ви найкращі?

– Я не кажу, що ми найкращі. Але ми дійсно вклали багато часу, вклали зусиль, щоб переформатувати школу і в нас навчання відбувається за принципом навчання під час роботи. У нас студенти вивчають так усі предмети, пов’язані з медіа: якщо це телевізійні новини, то роблять телевізійні новини в студії, з технікою, знімаючи, монтуючи, видаючи це в ефір. На курсі радіо виробляються радіо новини для «Молодого Радіо». На курсі про нові медіа – робляться блоги, веб-сайти. Нас дуже складно звинуватити в тому, що ми даємо якісь знання чи навички, безвідносні до медіаіндустрії. Більше того, ці навички часто є на крок попереду того, що зараз використовує медіа-індустрія в Україні. І це ще раз повертає нас до питання чому міжнародні донори мають спонсорувати це все, якщо головним бенефіціантом все одно залишається українська медіа-індустрія. Адже наші випускники після завершення навчання  ідуть працювати на телеканали,  на радіостанції, в газети, в онлайнові видання. Тобто зв’язок тут є прямий, ніхто не може сказати – ми б могли вас підтримувати, але це не те, що нам потрібно.

– То ви маєте закордонних спонсорів?

– Зараз ми разом із Огайським університетом зреалізовуємо грант Державного Департаменту США, який якраз передбачає набір найнеобхідніших для української медіаосвіти напрямків: розвиток навчальних планів, впровадження нових дисциплін. Також важливим напрямом є розвиток наших викладачів, тобто стажування їх за кордоном, прослуховування ними лекцій, викладання лекцій ними самими для іноземних студентів, акумулювання досвіду, робота в бібліотеках, робота з першоджерелами.

– А техніка, якою ви користуєтеся?

– Ми розвивали технічну базу школи протягом багатьох років, бо це для нас є головним приорітетом. Техніку ми отримували з гранту від британського уряду, технікою нам допомагав телеканал СТБ, 10 камер нам подарував Конгрес Українців Канади.

– Ви згадали про стажування викладачів. А студенти можуть у вас стажуватися за кордоном?

– У нас є проект із Міністерством закордонних справ Франції і за цим проектом французькі журналісти приїздять викладати короткотермінові тренінги в нашій школі, а наші студенти два останні роки мали можливість кілька тижнів стажуватися у французьких медіа. З наступного року в навчальний план ми вводимо обов’язкову літню інтернатуру, стажування в редакціях, яке би носило не формальний характер, а характер справжнього залучення студента у виробничий процес. Для нас важливо, щоб студент зміг інтегрувати отримані знання та навички в сучасну медіаіндустрію. Цього року я студентам запропонував абсолютно добровільно долучитися до програми інтернатур і не було жодного студента з усієї групи, який би сказав – ні.

– Скільки триватиме така інтернатура?

– Кожен студент мав заповнити анкету і визначитися час і місце проходження такої практики. З наступного року це буде десь близько місяця протягом літа. Місце студент зможе обирати сам. Хоча саме Школа бере на себе організацію інтернатури. Для нас дуже важливо, щоб студенти пішли в редакції, де би могли переконатися, що ми даємо те, що працює. Важливо, щоб у нас був зворотній зв’язок. Ніде в світі не існує окремо школи журналістики, окремо медіаіндустрії. Я не кажу, що медіаіндустрія мусить нам диктувати, що нам викладати і як, оскільки дуже часто вона не є перфектною. Але ми повинні орієнтуватися на ті універсальні стандарти, які вона має.

– Ваші викладачі – це практикуючі журналісти?

– Більшість – це фахівці з практичної сфери, мають неабиякий досвід викладання не лише у нас, а й на різноманітних тренінгових програмах, на навчальних програмах. Це є практики. У нас, наприклад, викладає Наталя Петрова – найкращий медіа-юрист в Україні. Радіо викладає Юрій Сторожук – знаний авторитет, який працював на радіо багато років, організовував тренінги в «Інтерньюз», допомагав у створенні багатьох радіостанцій у пострадянських країнах.

Друковану журналістику викладає Діана Дуцик, головний редактор «Без цензури». І багато інших знаних і авторитетних людей. Крім цього, наші студенти – також одразу стають журналістами-практиками. Адже зараз ми запустили свій новий веб-сайт і всі доробки студентів будуть з’являтися там, ставатимуть публічним надбанням. Із свого досвіду я знаю, що якщо студенти знають, що у них є справжня  аудиторія, якість такої роботи на десять порядків краща, вони працюють сумлінніше, швидше і це допомагає і в дедлайни вкладатися, і працювати в команді. Оскільки традиційні медіа рано чи пізно витісняться Інтернетом або перемістяться туди, наші студентські доробки вже є в Інтернеті. І це є найкращий стимул.

– Наскільки я знаю, у вас у школі немає дріблення на спеціалізації – радіо, телебачення, преса. Чому це для так?

– Це пов’язано перш за все з медіатенденціями. Сьогодні спеціалізація відходить у минуле: від журналістів вимагається подавати інформацію одночасно для різних медіа. Оскільки, як правило, медіакомпанії сьогодні є не вузькоспеціалізованими, а багатоплатформними і включають різні типи медіа. Домінуючим стає поняття конвергенції. Кожен журналіст мусить вміти працювати на всьому спектрі багатоплатформності. Для української медіаіндустрії зараз очевидною є проблема росту, бо медіаіндустрія зараз все ще залишається ізольованою від економіки знань, від вже напрацьованих ноу-хау. Ми нічого нового придумати вже не зможемо. Всі технології та бізнес-схеми в телевізійній чи друкованій медіаіндустрії, Інтернеті вже створені до нас, ми значно відстаємо від загальносвітових тенденцій на медіаринку і дуже скоро цей розрив може лишити нас далеко позаду. Єдиний спосіб залишити за собою місце в умовах глобалізованої медіаіндустрії – активно включатися в економіку знань та долати відтавання у технологіях та розвиткові.

– Які знання потрібні журналістові, аби він в умовах цієї медіаіндустрії нормально працював, набував професійного досвіду? Яких знань йому бракує?

– Ну, по-перше, базові знання. Знання про те як функціонують медіаіндустрії загалом і українська зокрема. Потрібно знання технологій, що використовуються в тих чи інших медіа, як працювати з контентом, знання про аудиторії, з якими ми працюємо. І це все означає три різні модулі в системі журналістської освіти. Перше і найважливіше – це контент – що писати, як писати для радіо-, телебачення чи Інтернету. Другий важливий момент – які технології при цьому використовувати. І нарешті останнє – вивчення різних типів аудиторій та розуміння специфіки просування різних медійних продуктів для різних аудиторій.

– Як ви гадаєте, чи може бути практика в регіонах корисна для студентів, що вчаться журналістиці? От нещодавно Інститут розвитку регіональної преси обіцяв посприяти студентам поїхати в різні українські регіони, зв’язалися з багатьма виданнями в регіонах України. Але заявок із Ужгородського, Київського і Таврійського університетів отримали всього 15. Чому студенти не хочуть їхати в регіони? Може, їм не корисна така практика?

– Я, думаю, що ця ініціатива є дуже цікавою. Кожна нова поїздка – абсолютно новий досвід. Ми переїздимо до іншого міста чи до іншої країни, зустрічаємося з іншими людьми, іншими проблемами. Якби така програма залучила більше студентів – це би вирішило ряд проблем. По-перше, підняло би голову регіональній пресі, бо вона переважно потерпає: і скрутні фінансові умови, і небагатий ринок праці, і тиск місцевої влади. Думаю, така б ініціатива допомогла би дуже самій місцевій пресі. Молоді люди допомогли би свіжим поглядом на це все подивитися. Є дуже багато цікавих подій, але люди, які постійно живуть у одному і тому ж середовищі,  часто не схильні дивитися на це як на якісь нові цікаві події. Для самих студентів – це досвід. Вони можуть застосувати свої навички, подивитися, як до них ставиться абсолютно невідомий для них колектив, що вони можуть запропонувати, чи цікаві вони як фахівці. І по-друге, переконатися в тому, що є ще життя поза межами Києва. Наші новини, особливо на великих телеканалах, бувають надзвичайно нудні, тому що журналісти дуже рідко бувають за межами Києва і вважають, що новини – це те, що відбувається в трикутнику «Верховної Рада – Кабмін – Секретаріат». Нормальні люди ніколи не бували в цих трьох будівлях. І те, що там відбувається їх не цікавить принципово. Є ж новини, які цікавлять людей по-справжньому і можливість для студентів поїхати, поговорити з людьми, що мешкають і працюють в іншому місті – можливість дізнатися про зовсім іншу шкалу новинних цінностей. Щоб це було цікаво не лише журналістам, політикам, які паразитують на цьому, а аудиторії в цілому.