На початку червня 2007 року до редакції «Детектор медіа» звернувся відомий український режисер, що останнім часом мешкає в Німеччині, постійний дописувач «ТК» Юрій Іванов. За його словами, кошти, виділені телекомпанією «Культура» на зйомки його фільму «Чудеса і таїнства Моцарта і Сальєрі», були вкрадені. «ТК» вирішила спробувати розібратись у цій справі та допомогти Юрію Григоровичу.

На жаль, чимало часу було згаяно в очікуванні коментарів нового керівництва каналу «Культура» та Державного комітету телебачення і радіомовлення, який є засновником ДТРК «Культура». І якщо зволікання Держтелерадіо можна зрозуміти, адже чиновникам потрібен був час для того, щоб розібратись у ситуації, то на каналі «Культура» «Детектор медіа» відмовили у коментарі, висловивши впевненість, що незабаром Юрій Іванов відкличе свою статтю. «ТК» не береться робити припущень щодо того, на чому ґрунтувалась така впевненість.

Тим часом на закиди, що містяться у статті Юрія Іванова, відповів колишній гендиректор «Культури» Олексій Зоценко. Сьогодні ми публікуємо обидва матеріали, а також коментар заступника голови Держтелерадіо Олександра Курдіновича. За інформацією «ТК», саме після нашого звернення до Держтелерадіо справа зрушилась, і Юрій Іванов таки матиме змогу завершити зйомки свого фільму восени поточного року.

Свого часу, коли немолодий режисер Юрій Іванов, як постраждалий від німців єврей, виїхав до постійного місця проживання у Мюнхен, залишився не завершений ним цикл документальних фільмів про Київ у період довоєнних, воєнних і одразу повоєнних років. Його короткочасні візити до Києва (неможливість планування та своєчасного завершення виробництва) змусили керівництво студії «Укртелефільм» припинити проект і угоду з режисером, складність характеру якого, схильність до скандалів, нерозуміння принципів сучасного фільмовиробництва і наявних можливостей студії призвели ще й до відмови інших членів знімальної групи працювати з цим режисером.

Я на той час вже був виконувачем обов’язків генерального директора ДТРК «Культура» і запропонував Юрію Григоровичу, якого поважав як талановитого режисера, завершити цикл у нашій телекомпанії за умови вкластися лише в один черговий приїзд до Києва. Слава Богу, що останні два фільми з 10-серійного циклу базувалися, в основному, на архівній хроніці. Авторські коментарі режисера знімалися просто в моєму кабінеті, бо телекомпанія ще тільки почала розбудовувати свій технічний центр та студію. Після того, за будь-якої нагоди Юрій Григорович щиро привселюдно дякував мені за людське ставлення до нього як митця, якого нарешті зрозуміли і якому надали змогу реалізувати свої творчі замисли.

У чергове своє нашестя до Києва у 2006 році Юрій Григорович запропонував мені  ідею створення фільму про Моцарта та Cальєрі. Я одразу погодився, бо свого часу в 1976 році зняв на студії ім. Олександра Довженка свою дипломну роботу – короткометражний художній фільм «Досьє у справі Cальєрі», за який у тому ж році отримав Головний приз фестивалю «Молодість».

Коротко про сюжет. У школі майбутнього, на уроці юриспруденції (зйомки проходили в інституті кібернетики) старшокласники на основі сучасних досліджень і можливостей новітньої техніки виводять віртуальні образи Моцарта та Cальєрі, які у спілкуванні між собою сперечаються про призначення музики в житті людини. Колізія полягала в тому, що Моцарт ще досить молодий, а Cальєрі – у дуже похилому віці, вже пережив його смерть і в своїх мареннях та галюцинаціях сприймає Моцарта як метелика, який відволікає його від осмислення прожитого життя і не дає йому спокійно померти. Врешті, на підставі отриманих «даних», учні виправдовують Cальєрі як не причетного до смерті Моцарта.

А зараз про інше «кіно»,  інший сюжет та інші галюцинації.

За замислом режисера Іванова, фільм «Чудеса і таїнства Моцарта та Cальєрі» за жанром мусив бути документально-ігровим. Враховуючи складнощі й недолугість законодавства в бюджетній сфері – неможливість оперативно вирішувати питання, пов’язані з фінансуванням виробництва (час, необхідний для проведення відповідних тендерів, та значне скорочення безтендерних сум), неможливість оплати праці акторів, виплати авторських гонорарів у зв’язку з фіксованим фондом заробітної плати в телекомпанії, якого ледь-ледь вистачає на штатних працівників, було вирішено, що цей проект на замовлення ДТРК «Культура» здійснюватиме продакшн-студія «Рейтер і партнери». Це давало можливість ефективно використати кошти без будь-яких бюрократичних перепон і швидко відзняти фільм, оперативно вирішуючи всі нагальні виробничі потреби. Все це було детально роз’яснено «немолодому Юрію», який дуже далекий (у буквальному і переносному значенню цього слова) від сьогоденних українських бюрократичних і законодавчих проблем і який із таким вирішенням питання охоче погодився, бо отримував підтверджену можливість на авторський та режисерський гонорар (оскільки це вже не стосувалося фонду оплати праці ДТРК «Культура»).

«Німці» відступили від Києва опрацьовувати ідею, але у листопаді минулого року знову увійшли. На цей час без присутності немолодого Юрія студією «Рейтер і партнери» було проведено підготовку до зйомок, які потребували запряжену кіньми діючу карету часів Моцарта, акторів у костюмах і перуках того часу (камерний ансамбль із музичними інструментами), гримерів, костюмерів, транспортні засоби для доставки знімальної групи, коней, карети і техніки на місце зйомок. Не важко підрахувати вартість такої складної витратної зйомки. Звичайно, кошти у повному обсязі вже були перераховані на рахунок студії «Рейтер».

Знаючи про відсутність досвіду режисера у зйомках постановочно-складних епізодів, я сам вирішив приймати участь у зйомках як кінооператор без жодної оплати, а з любові до професії і творчого інтересу. Ми відзняли за один день усі заплановані кадри, і знову «німці» залишили Київ аж до травня цього року, не лишивши конкретних завдань для соратників і у світлих галюцинаціях, що все відбудеться саме собою без режисера, без режисерського сценарію, який тільки і дає змогу скласти конкретний кошторис витрат, визначитися з акторами на роль Моцарта, Cальєрі та інших персонажів, спланувати решту зйомок.

Поки немолодий Юрій відсиджувався у німецьких окопах і в сальєрівських галюцинаціях до нього з’являвся Моцарт, який ще не написав реквієм, генеральний директор ДТРК «Культура», тобто я, на вихідні дні виїхав разом із режисером Тетяною Шалімовою до Львова і відзняли матеріал про сина Моцарта Ксавера, який за рекомендацією Сальєрі вчився музиці і прожив 40 років у цьому місті. Цей матеріал мусив увійти до майбутнього фільму режисера Іванова. За відсутності режисера і необхідності закривати фінансовий рік, із цього матеріалу було змонтовано окремий документальний фільм про Ксавера Моцарта. Так само, виходячи з необхідності закрити формально витрати 2006 року незавершеного виробництва «Моцарта», студією «Рейтер» було передано телекомпанії два інших музичних фільми за домовленістю оплати їх у наступному, 2007 році. Саме з частини цих коштів і планується завершити страждання немолодого Юрія. З початку року розпочато відповідну тендерну процедуру. За нещодавнім твердженням Іванова, на сьогодні відзнято 80% матеріалу майбутнього фільму.

Стосовно акту виконаних робіт, який примусив режисера сміятись і плакати водночас. Плакати, та ще й стоячи на вухах, примушує дебільність і недолугість законодавства у бюджетній сфері. Особливо це проявляється в кінематографічній і телевізійній галузях, проте, гадаю, і в інших сферах виробничої діяльності для державних потреб. Законодавство не передбачає для бюджетних підприємств передоплати на виготовлення продукції та інших послуг та закупівель. Жодне казначейство не пропустить платіж без наявності Акту виконаних робіт, який додається до відповідної угоди. І головне – всі знають про це безглуздя, але всі також знають, чим займаються наші законодавці. А щорічне зменшення дотендерних сум? Сьогодні ця сума становить 20 тисяч гривень – це вартість нескладного 10-ти хвилинного документального фільму. А якщо це цикл фільмів, який вже стоїть у тематичному плані й у цьому році мусить бути завершений? Поки пройдуть всі тендерні процедури – рік завершиться. Можливо, це така хитра економічна політика – однією рукою виділяти кошти, іншою відбирати. А як тоді працювати, як виконувати державне замовлення і виходити в ефір 24 години на добу? Жодна телекомпанія у світі не спроможна за рахунок власного виробництва закрити цілодобовий ефір, тим більше така «злиденна і нещасна» (Іванов), як наша. Всі співпрацюють із різноманітними продакшн-студіями, замовляючи їм відповідну продукцію.

Телекомпанія «Культура» починалася за моєї участі із розроблення концепції і відповідного пробивання цієї ідеї в уряді, і нарешті доручення Президента про створення державної телерадіокомпанії «Культура». Я два роки майже щоденно бігав до Національної ради, щоб отримати ліцензію. Телекомпанія, яка починалася з мого особистого комп’ютера і факса, тепер має найсучасніший технічний центр у нами ж реконструйованому й обладнаному, колись занедбаному приміщенні, і веде цілодобове супутникове мовлення. З минулого року розпочато мовлення і в цифровому діапазоні. Я відмовився від встановлених мені законом і контрактом надбавок до заробітної плати, виходячи з підвищення заробітної плати штатним працівникам, яке кожного разу за наказом Комітету відбувалося за рахунок і без того обмеженого фонду телекомпанії. Телекомпанія жодного разу не мала відповідної заборгованості перед працівниками.

За своє творче життя я зняв більше трьохсот фільмів, не рахуючи ті програми й передачі, що відзняті мною на каналі «Культура», на який неможливо за мізерну платню запросити висококласних режисерів та операторів. У комерційних телекомпаніях платять на кілька порядків більше, а ці мізерні підвищення не вирішують проблеми виживання у місті Києві. Регалій, призів і дипломів у мене вистачить не на одного немолодого страждаючого Юрія. У своїх галюцинаціях в мюнхенських окопах, за німецькі гроші він хвилюється за гроші держави, яку покинув, і звинувачує людей, які намагались йому щиро допомогти. Щонайменше це непорядно, бо, як стало відомо, режисер Іванов уклав приватну угоду з однією з німецьких телекомпаній на виробництво того самого фільму, і його стаття у «Детектор медіа» слугуватиме індульгенцією перед німецькими колегами.

Тепер уже вільний художник,

лауреат Національної премії

України ім.Т. Шевченка,

кавалер Золотого Хреста «Лицар Вітчизни»,

академік Євразійської телевізійної Академії,

член Національних спілок кінематографістів

та журналістів України                                                                Лесь Зоценко