Незвичною була січнева україномовна програма литовського телебачення «Трембіта» – її зробили чотири студентки і викладачка журналістики Київського національного університету. Хтось скаже: литовці ризикували, віддавши програму на національному телебаченні до рук малознайомих колег із України. Але то був вправно розрахований ризик, страхований досвідом і потужністю суспільного телебачення. Про те, що вразило українських практиканток на литовському суспільному телебаченні і довкола нього, – пропоновані дві статті. Одна – ретельний звіт про практику, що дає уявлення про рівень уваги до молодих колег на телебаченні, якому поставлено в обов’язок обслуговувати ціле суспільство. Друга стаття – начерк способу діяльності суспільного телебачення у Литві. Як почитаєш, то все видається простим: вирішили, створили – живе і працює. Ще й прибутки дає. Може, Україна вже безнадійно запізнилася і з суспільним мовленням? А може, все ж повірити – і створити? Усіх, хто сумнівається, до Литви не повезеш, та й немає гарантії, що приймуть. Тому – читайте, робіть висновки. Це побачили студентки. Спробуйте побачити більше. 
 

Литовська столиця зустріла мене нічною темрявою. Стажування на громадському ТБ у Вільнюсі уявлялося дуже туманно: як можна стажуватися у країні, мови котрої не знаєш?! Але ця загадка, чи то пак інтрига, підбадьорювала: на тебе чекає щось цікаве! Зрештою, так і сталося: утретє за останні роки відвідуючи країну, я нарешті опинилася тут у статусі журналістки, а не просто звичайної візитерки. Це стало можливим завдяки студентському конкурсу мотиваційних листів щодо стажування, який проводив восени минулого року Alma mater – Інститут журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. 

Знайомство з литовською журналістикою почалося в холі готелю, коли з нами привітався українською продюсера і керівника нашої практики п. Віктора Чернишука, автора науково-популярної програми «Трембіта» для української діаспори в Литві (на телеканалі ЛТР – Литовське телебачення і радіо). Саме для цієї програми я мала честь працювати. Власне, ЛТР – це телерадіокомпанія в прямому значенні цього слова: у стінах телецентру, як два стовбури одного дерева, працюють і телебачення, і радіо. Вони незалежні з погляду творчості, але адміністративний апарат та державне фінансування призначаються за однаковою схемою, прописаною у законі «Про забезпечення суспільства інформацією». 

Кілька днів тривали офіційно-ознайомчі зустрічі з керівництвом та творчим колективом – у стінах того самого легендарного вільнюського телецентру, котрий власними грудьми захистили литовські журналісти від радянських танків 13 січня 1990-го. Тоді у криваву неділю, за словами редактора інформаційної програми «Панорама» Юлії Шляженє, «Москва не лише забрала всю апаратуру, але й глушила сигнал із Вільнюса. Усі репортажі і головний офіс литовського телебачення ми змушені були перенести до другої столиці країни – Каунаса. Спершу зйомки робилися аматорською камерою, що подарував литовець із діаспори, який приїхав святкувати незалежність своєї історичної батьківщини».  

Наразі про карколомні події нагадують лише фото й апаратура в музеї радіо і телебачення, розташованому тут же. Інформаційна програма «Панорама» має постійні корпункти у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні, Москві, Калінінграді та країнах Балтії. Крім того, вона підписана на новини з кількох інформаційних агентств – Reuters AFP та Baltic News Service. Сьогодні на ЛТР працюють або фанати, або жовтороті пташенята-журналісти. Останні, набравшись досвіду, переходять на комерційні ТРК. Усе дуже нагадує ситуацію в Україні. Ще одна паралель з нами – брак свіжих ідей на громадському (читай: державному) телебаченні. 

У кабінеті директора телеканалу Шаронаса Калінаускаса повно різноманітних дипломів і нагород. Рейтинг каналу – третій у топ-двадцятці: вони заробляють 30 млн літів (15 млн доларів) на комерційній рекламі, хизується директор. І це все справляє на мене хороше враження – ніби я сиджу в сучасній студії котроїсь із західних телекомпаній. 

Але подальше самостійне блукання коридорами нагнітає враження – запилені «катакомби» архіву, мінімум апаратури, а журналістів годі й побачити. Хіба що у ньюзрумах. Як виявилося, нічого дивного –саме триває загальнонаціональний конкурс серед продакшн-студій та просто творчих колективів на певну тематику: суспільно-політичну, культурну, економічну, дитячі програми, програми для національних меншин та розважальні програми. 

З-поміж конкурсних проектів Комісія з телебачення і радіомовлення обирає найкращий у кожній категорії – з огляду на потреби різних верств населення та фінансові можливості ЛТР, а не тільки рейтингів. Потім із командою-переможцем підписують контракт, що дає зелене світло на втілення задуму. Але якщо творчі колективи та технічних працівників добирають за професійним критерієм, то процедуру призначення керівництва чітко прописано у законі «Про забезпечення суспільства інформацією».  

Згідно з цим нормативним актом, керівництво обох частин ЛТР (телебачення і радіо) обирається шляхом конкурсу і голосування простою більшістю вже згаданої Комісії строком на 5 років. Крім того, жоден із претендентів не має права бути членом Комісії. Керівництво телерадіокомпанії контролює виробництво програм та впроваджує у життя прийняті Комісією рішення. На утримання останньої дають 0,8% прибутку від реклами. 

Реалізація творчих проектів-переможців відбувається не тільки у студіях, але і шляхом зйомок низки програм. Власне, українська громада в Литві робить тут і свій внесок: щомісячна радіопрограма «Калинове ґроно» та вже згадувана телевізійна програма «Трембіта». Але колективи скаржаться на брак свіжих ідей: кажуть, що залюбки брали би практикантів із України. Єдина перепона – відсутність коштів. Та й із обладнанням не дуже: аби написати текст, автори програми ходять до комп’ютерного клубу. Це виглядає якось навіть смішно – в наш час комп’ютеризації суспільного життя. 

Але нам пощастило: разом із трьома іншими студентками та керівником міжнародного відділу Інституту журналістики Ольгою Гресько, ми стали авторами цієї програми! Процес її створення відбувався таким чином: пошук концепції, зйомка, розробка теми, начитка і монтаж. Почалося все з ідеї показати різдвяно-новорічний Вільнюс. Спочатку ми сформулювали теми сюжетів: новорічні прикраси, звуки міста, янголи Вільнюса, жартівлива республіка митців Ужупіс та іграшки із соломи та дерева. Останні стали темою мого сюжету. Наш керівник порадив пройтися містом, подихати ним і накреслити маршрут зйомок. 

Хоча Вільнюс – і маленьке місто, знайти об’єкти зйомки було досить важко. Особливо це стосувалося солом’яних прикрас. Я шукала їх у сувенірних крамничках та в наметах просто неба на вул. Пілєз, (такий собі Андріївський узвіз місцевого масштабу) разом із дерев’яними забавками, і тільки після зйомок з’ясувала, що ними прикрашені ялинки у храмах, скажімо, у соборі Святого Казиміра та святого Бернардина. В останньому на католицький Святвечір були ще й зроблені стародавнім способом ляльки із соломи. Але це вже було постфактум.  

Врешті-решт, я визначила маршрут. Наступного дня робота закипіла – звукооператор та режисер програми допомагали нам знімати, добирали ракурси. Але нашим першим ворогом виявився час – тривалість світлового дня 3 години, та ще й день виявився похмурий. До того ж, через різницю температур на вулиці і в приміщенні по півгодини відмовлялася працювати камера. Та й ми через брак досвіду знімали стендапи по кілька разів… 

Нарешті, все було зафіксовано на плівку телекамери. Не в останню чергу завдяки тому, що настоятель греко-католицької церкви Святої Трійці о. Павло виявився говірким чоловіком і був у доброму гуморі. Він розповів, що українці в Литві вже 17-й рік із міркувань зручності відзначають свята за юліанським календарем, що в церкві є символи католицизму (статуї Христа) і православ’я (ікони). 

На вихідних ми мали написати текст. Чесно кажучи, я не уявляла, як виконати це завдання. Бібліотеки не працювали, та і в Інтернеті матеріал про солом’яні та дерев’яні литовські іграшки був лише литовською. А я, як ви пам’ятаєте, могла сказати нею хіба що кілька слів. Але дві години пошуків у світовій павутині таки дали свої плоди: виявляється, ремісники робили ляльок вже в середині 14 століття, а перші солом’яні іграшки з’явилися взагалі у дохристиянські часи. 

Післясвяткові дні майже повністю пішли на відбір кадрів, монтаж та начитку. Але результат того вартий! Таки дійсно, хай як пафосно це звучить, «успіх – то 99% праці і один процент таланту».