У Радянському Союзі мультиплікаційні фільми, без перебільшення, формували свідомість дітей. Крім загального позитивного емоційного заряду, який народжені в СРСР не припиняють згадувати й у зрілому віці («світлі», «добрі», «душевні» мультики), вони давали дитині необхідні соціальні установки, знайомили її з ситуаціями, які можуть трапитись у реальному житті.  Разом із тим, мультфільми несли в собі культурний код, що цементував «нову історичну спільноту людей», перш за все, пропагуючи мову міжнаціонального спілкування. Мільйони маленьких узбеків, вірмен, естонців, татар, українців змалку вчилися співати пісеньки та імітувати потішних мультиплікаційних звірят мовою, яка з часом мала замінити їм рідну – російською. Така була державна політика, і в її ефективності можна переконатись у будь-який момент, вийшовши на київську вулицю.

Зараз – нова держава, нова влада, нова державна мова, а мультфільми… Теж нові. На початку 90-х на зміну радянським прийшли дубльовані російською американські мультсеріали. Зроблені за всіма законами грамотної мас-культури, вони викликали в дітей бурхливий захват на межі фанатизму, як, утім, і всі інші блага західної цивілізації, що повалили з-за відсунутої залізної завіси.  «Качині історії», «Чіп і Дейл» або «Чорний плащ», звісно, перфектно виконували своє головне завдання - тримати дітей біля екранів, але ні дидактизмом, ні розвитком естетичного смаку там навіть не пахло. Незабаром у пресі та на телебаченні стало модним оплакувати втрачену духовність радянських часів, проміняну на кока-колу… Незважаючи на оплакування, кока-коли ставало дедалі більше, а вітчизняна анімація занепала й на якийсь час зникла безслідно.

У наші дні ситуація змінилась: завдяки досягненням сучасної комп’ютерної графіки, а також розвитку поглядів на анімацію, цільова аудиторія мультфільмів істотно розширилась. Повнометражні анімовані фільми анітрохи не поступаються художнім, у тому числі й за зборами в кінотеатрах. Щоправда, можна засумніватись у позитивному впливі таких мультфільмів, як «Шрек» або «Труп нареченої», на несформовану психіку п'яти-семирічної дитини, але й першокласники, і підлітки, і їхні батьки залишаються ними задоволені, і чекають продовження, аби знову підтримати гривнею американського або японського виробника. Персонажі західних мультфільмів промовляють до українських дітей, як заведено, російською. Вихід в український прокат диснеївських «Тачок» не лише російською, але й українською мовою спричинив ажіотаж у національно свідомих колах; у результаті українська версія за зборами перегнала російську на 15%, однак, скоріш за все, за рахунок дорослих, а не малолітніх, глядачів.

У порівнянні з кінопрокатом, на телебаченні трохи більше дубльованого українською іноземного продукту. Наприклад, канал М1 демонструє один із найпопулярніших в США мультсеріалів у жанрі situation comedy – «Сімпсони», а в новому сезоні збирається показувати інший хітовий «ситком» – «Футурама». По НТН ідуть горезвісні «Покемони», заборонені в деяких країнах. Усе це, на жаль, мультфільми для підлітків і дорослих, а не для дітей. На деяких каналах у ранковий та денний час можна побачити старі радянські мультфільми, кустарно перелицьовані українською, або з так-сяк зліпленими субтитрами… Про прайм-тайм, звісно, не йдеться.

А що ж з українськими мультфільмами? Не можемо - чи не хочемо?

Немає сумнівів, що таки можемо. Адже відомо, що сотні фахових аніматорів, художників і дизайнерів працюють на Захід, слугуючи дешевою робочою силою для комерційних виробників комп'ютерних програм, відеоігор, тих самих мультфільмів… Найбільший виробник анімації в Україні – студія «Борисфен-С» – став вигідним надбанням французьких інвесторів, і сьогодні, як можна пересвідчитись на веб-сторінці, в розділі «українська анімація» пропонує продукцію на зразок повнометражного анімаційного фільму «Пох і нах». Ось де вона, духовність, заховалася…

«Не хочемо?» Часто доводиться, висловлюючись за необхідність збільшувати частку україномовного продукту в медіапросторі, чути аргументи прибічників ринку: мовляв, адміністративно-командними методами діяти не можна, ринок є ринок, раз на українське немає попиту, то й пропозиції не буде. А у відсутності попиту, звісно, винні самі українці, які, хоч і шанують рідну мову, але споживати звикли іншомовне, чуже. Тільки от видається мені, що відсутність попиту на україномовні мультфільми – це як відсутність попиту на люстри у взуттєвій крамниці. Люди настільки звикли до мовної ситуації, яка сформувалась за радянських часів і лише дещо змінилась у 90-ті, що навіть не підозрюють про те, що мали б формувати попит на українське. Не знають, як діяти, до кого звертатись, і все чогось чекають від держави. Де ти, державо?

Держава тим часом займається чимось геть іншим. Важко не погодитись із істориком Андрієм Стародубом, який у своїй статті «Політгенеалогія» на «Українській Правді» пише: «для повернення українцям відчуття власної історії набагато більше значення мають мультики Дахна про козаків, аніж діяльність всіх нинішніх опереткових козацьких товариств.» Приміром, росіяни, які анітрохи не соромляться своїх імперських замашок якщо не в економічній і геополітичній, то в культурній сфері, без комплексів застосовують пропагандистський потенціал анімації для затвердження своїх історичних міфів не лише в Росії, але й на всьому пострадянському просторі. Яскравим прикладом є розрекламований повнометражний мультфільм «Князь Владімір», із якого наші діти дізнались багато цікавого про русского князя Володимира Великого та пов'язані з ним яскраві сторінки історії… Росії. Це далеко не єдиний приклад: в іншому мультфільмі дітей чарує общерусский богатир Альоша Попович. Чому ж ми не намагаємось донести до молодого покоління українське бачення історії? На жаль, Володимира Дахна, творця незабутніх, невимовно харизматичних «Козаків», нещодавно не стало. В одному з останніх інтерв'ю Володимир Авксентійович поставив українській анімації прикрий діагноз: «Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти тільки меценати. Меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені зараз дуже важко. Але з часом, думаю, все встане на свої місця. Хоча ні мене, ні вас вже не буде…» Невже ніхто не зможе втілити українську історію в яскраві, не нудні, привабливі анімовані образи?

Подекуди, вже не сподіваючись на владу, ініціативу беруть на себе самі виробники. Привернути увагу дітей і молоді до минулого сподівається студія «Арт Відео».  Зараз на студії розроблений проект першого вітчизняного анімаційного серіалу про історію України – «Український літопис в іменах». Автори концепції сподіваються, що він стане поштовхом до розвитку української анімації, як одного з найприйнятніших засобів впливу на свідомість молодих українців, формування моральних, духовних і етичних орієнтирів. Перша з двадцяти серій, як сподіваються аніматори, стане основою для відкритого уроку історії одночасно в усіх школах держави, який пройде 1 вересня 2007 року. Усі наступні серії після трансляції на телебаченні будуть розміщені у вільному доступі в Інтернеті, розтиражовані для дитсадків та дитячих будинків, вийдуть на відеокасетах і компакт-дисках. Реалізація проекту залежить від волі державних мужів, що повинні надати підтримку, адже він передбачає взаємодію з державною системою шкільної освіти.

Для популяризації проекту серед дітей «Арт Відео» планує провести конкурс малюнків, творів і навіть наступних анімаційних проектів, переможці якого будуть зараховані до  анімаційної школи. Таким чином, буде відроджена добра традиція мультстудій – своєрідних центрів мистецької та соціальної освіти обдарованих дітей. Зараз в Україні існують, - чи то пак, животіють, - кілька мультстудій і дитячих кіноцентрів: «Крок» у Києві, «Веснянка» у Дніпропетровську... Не отримуючи державної допомоги, вони існують на гроші меценатів, а їхні вихованці якимось дивом, - певно, є в українців якась природна схильність до анімації, - раз у раз перемагають на міжнародних молодіжних фестивалях. Виростити нове покоління українських аніматорів – безперечно, шляхетний почин, але на це теж потрібні гроші, які студія – найбільший виробник сучасної україномовної анімації, - вимушена заробляти не мистецтвом, а ремеслом: різноманітними відеороликами, заставками, графікою, дизайном, поліграфією. В цілому типове для наших днів явище: художники від Бога малюють інтер'єри і вивіски, натхненні поети базграють рекламні слоґани…  

Сергій Гармаш, провідний художник-аніматор «Арт Відео», шокує цифрами: виявляється, одна секунда українського мультфільму коштує в сотні разів менше, ніж секунда західного (відповідно, 50-250$ і десятки, якщо не сотні тисяч). Команда з 14 молодих художників, очолювана Сергієм, зараз працює над кількома проектами, серед яких один дитячий мультсеріал (для глядацької аудиторії 8-15 років) та один дорослий (18-35 років). В проекті також екранізація українських народних казок. На жаль, студія реалізує лише частину свого продуктивного потенціалу, і, розчарована відсутністю попиту в Україні, починає накидати оком на західних замовників, від яких уже не раз надходили серйозні пропозиції.

Вдало реалізований «Арт Відео» проект «Пригоди кота Викрутаса» – 365 трихвилинних серій, які показує канал ТЕТ, - продовжений ще на один рік. Мультик допоміг каналові залучити тисячі юних глядачів і відчутно підняв рейтинг. Однак, «Викрутас» – це проект, підтримуваний комерційним спонсором: симпатичний мультяшний кіт є брендовим персонажем однієї з торгових марок… За словами творців серіалу, задоволені не лише спонсори та телеканал, але й діти та їхні батьки: щомісяця на адресу Викрутаса приходить понад 5 тисяч листів. Оживлення торгового знаку, яке формально не є рекламою, - реклама, не забуваймо, під час демонстрації дитячих програм законодавчо заборонена, що автоматично робить їх непривабливими для комерційних мовників, - є своєрідним ноу-хау «Арт Відео». І все ж це – компромісний варіант, і навряд чи майбутнє анімації в тому, аби дітям підморгували всілякі «маленькі звірятка» з полиць супермаркетів. Замовляти та спонсорувати виробництво мультфільмів повинні зацікавлені не в продажах, а в здоровому ментальному розвитку дітей.  

Не здивуюсь, якщо з приходом нової влади, яка має цілком конкретні зобов'язання перед російськомовною частиною населення нашої країни, навіть ті вельми скромні ініціативи попереднього уряду щодо впровадження україномовних квот у кінопрокаті, які, - про це йшлося нещодавно в програмі Єгора Соболєва «Чи на п'ять?» (5 канал), - дали друге дихання багатьом українським студіям і навіть театру, будуть заморожені. Держава, певно, й далі невпинно на словах констатуватиме необхідність популяризації та розвитку українського продукту,  на ділі демонструючи свою абсолютну незацікавленість у цьому. Більш ніж скромні асигнування на культуру, передбачені державним бюджетом, і далі засмоктуватиме болото совкових за формою і змістом організацій. У листопаді минулого року тепер уже відставний гуманітарний віце-прем'єр Кириленко та чинний міністр Ліховий на нараді з українськими аніматорами в Кабміні пообіцяли прийняти до 1 липня 2006 року Концепцію розвитку українського анімаційного кіно, змінити структуру державного замовлення і виділяти щороку не менше 15 мільйонів бюджетних гривень. Концепції ми так і не побачили, -  у липні владі було вже не до того, -  а про мільйони гривень, напевно, найкраще знає вкрай занедбана Українська студія анімаційних фільмів… Яку, до речі, теж обіцяли реорганізовувати, перебудовувати, технічно переоснащувати. Коли ж ці обіцянки перейдуть із недоконаного виду в доконаний?

Допоки турботу про майбутнє нації залишатимуть подвижникам? Кінець кінцем, діти й онуки нашого Президента, а також декого з чиновників, відповідальних за телевізійний простір, незабаром сидітимуть перед телевізором і вимагатимуть мультиків. На чиїй совісті буде те, що вони побачать?