Рішення Печерського районного суду міста Києва, котре протягом короткого часу встигло набути неабиякого розголосу в країні, відтепер є своєрідним стартовим трампліном для цілої хвилі апеляцій, зареєстрованих на початку тижня в Апеляційному суді міста Києва.

Адвокат Олексій Рєзников: «Апеляція може стати показовою»

Нагадаємо, що йдеться про майже легендарне вже рішення суду першої інстанції, згідно якого частка в розмірі 70 % статутного фонду ТОВ «ТРК «Студія 1+1» начебто змінила свого власника в особі Ігоря Коломойського. Нарікання щодо процесуальних порушень в ході судових слухань у справі почали виникати задовго до оприлюднення судового рішення. Сьогодні ж апелянти, «озброєні» матеріалами її мотиваційної частини (при усьому різнобарв’ї аспектів судового рішення, котрі піддаються наразі офіційному оскарженню) наполягають на «принципових та систематичних порушеннях» як процесуального, так і матеріального права.

«Рішення суду базується на визнанні цілого ряду обставин, яких насправді просто не було. Спроби їх обґрунтування, а також доведення в суді не витримують ніякої критики», – вважає представник Олександра Роднянського, адвокат АО «АФ «Сергій Козьяков і Патрнеры» Олег Конопольський.

Симптоматичною є небайдужість у ставленні до мотивувальної частини судового рішення з боку фахівців, незаангажованих представництвом чиїхось інтересів. На думку відомого столичного адвоката Олексія Рєзникова, «деякі аспекти процесу є принциповими для апеляційної інстанції не стільки з огляду на позиції суб’єктів, що фігурують у процесі, скільки на «інновації», котрі ним пропонуються для вітчизняної правничої громади. Адже, судячи з усього, є напрочуд важливим для майбутньої практики, для будь-якого практикуючого юриста, як саме відреагує на рішення Печерського районного суду м. Києва апеляційна інстанція, і, напевно, касаційна – Верховний Суд».

Адвокат Ірина Назарова: «А як же бути із майновими інтересами дружини»?

Пана Рєзникова, зокрема, цікавить, якою може бути відповідь ВСУ на запитання: «Чи може бути предметом спільної сумісної власності чоловіка і жінки корпоративне право на частку у статутному фонді ТОВ, чи ні»?

Утім, судячи з усього, ще більше цікавить подібна відповідь і дружину відповідача, Олександра Роднянского – Валерію Мірошниченко, чиє право на сумісне із чоловіком володіння спільно нажитим протягом шлюбу майном було поставлене судом під сумнів. Принаймні пані Мірошниченко разом із рядом інших фізичних та юридичних осіб також звернулася до міського апеляційного суду із вимогою щодо оскарження резонансного рішення. «Я неодноразово подавала до суду заяву про вступ у справу, оскільки вважала, що рішення суду може прямо вплинути на мої права та обов‘язки, тому що майно/майнові права є нашою з чоловіком сумісною власністю і розпорядження ними, відповідно до вимог закону, повинно здійснюватись за сумісною згодою співвласників», – зазначає пані Мірошниченко в апеляційній скарзі на адресу Апеляційного сулу м. Києва.

Мотивацію відмови суду («…частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю взагалі не може бути об`єктом права спільної власності …» – стор. 15 рішення) представник пані Мірошниченко Ірина Назарова (АО «АФ «Сергій Козьяков і Патрнеры») вважає необґрунтованою. Адвокат вказує на те, що «частка в господарському товаристві може бути об`єктом купівлі-продажу, спірна частка є майновими правами/майном в світлі ст. 190 Цивільного кодексу України». Отже, рішення щодо відчуження цієї частки мало вирішуватись виключно за умови згоди на укладання подібного правочину пані Мірошниченко, – зазначає Ірина Назарова.

На думку ж Олексія Рєзникова, ігнорування судом прав дружини при розгляді питання щодо відчуження сумісного майна є замахом на фундаментальні засади власності. «Адже, якщо погодитися в даному випадку із думкою позивачів і суду першої інстанції, то виходить, що назавтра всі непорядні чоловіки чи дружини умовлять «іншу половину» внести квартири, яхти, машини до будь-якого статутного фонду СПД на ім'я одного з подружжя, у такий спосіб оплативши пай, а післязавтра оцей непорядний чоловік захоче розпорядиться цією часткою на власний розсуд. Наприклад, продати її іншим особам. У такий спосіб суд на прецедентному рівні відкриває широкий шлях для зловживань, махінацій та чималих порушень права власності», – вважає авторитетний адвокат. На його думку, «йдеться про глобальні питання цивільного права й процесу, отже, на нього слід звернути увагу вчених-правознавців, викладачів, експертів». «Адже висновки, яких дійшов суд, є дуже цікавими з погляду права, а також з огляду на глобальні наслідки, котрі воно може спричинити. Відтак, практика стосовно прав власності може піти зовсім іншим шляхом», – попереджає фахівець.

Професор Зорислава Ромовська: «Що ж саме присудив пану Коломойському Печерський суд»?

Не менш цікавий аргумент на користь «нереальності» угоди, нібито укладеної між Олександром Роднянським та Ігорем Коломойським, наводить загальновизнаний авторитет у сфері вітчизняної «цивілістики» – доктор юридичних наук, один з авторів Сімейного кодексу України Зорислава Ромовська. «Телеканал «1+1» було засновано як товариство з обмеженою відповідальністю, зі статутним капіталом у 10 тис. грн. Роднянським О.Ю. було внесено 7 тис. грн., тобто 70 %. Відповідно до ч. 1 ст. 115 Цивільного кодексу України, господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного капіталу.

О.Ю. Роднянський передав 7 тис. грн. товариству у власність (інакше гроші не передаються), отже, власником усієї грошової суми він перестав бути». На думку пані Ромовської, внаслідок подібної процедури Олександр Роднянським «здобув права учасника господарського товариства». Вона звертає увагу на те, що у ст. 147 Цивільного кодексу України визначено перехід частки учасника у статутному капіталі ТОВ до іншої особи: учасник товариства має право передати чи іншим чином «відступити» свою частку у статутному капіталі.

«Не можна не побачити колізії між названими нормами: предметом договору відчуження не може бути частка у статутному капіталі, оскільки внесена учасником сума не є уже його власністю. Предметом відчуження можуть бути лише права учасника», – зазначає доктор юридичних наук.

Суддя Юрій Василенко: «Закон не має бути дишлом»

Особливі нарікання в експертів викликають випадки довільного, на їх думку, трактування норм вітчизняного законодавства. «Відмова суду брати до уваги показання відповідача з одного боку і визнавати достовірними показання свідків позивача свідчить про порушення судом конституційного принципу неупередженості при розгляді справи, адже ст. 218 Цивільного кодексу України забороняє по цій категорії справ взагалі обґрунтовувати рішення свідченнями свідків», - зазначає уславлений своєю легендарною непідкупністю суддя Юрій Василенко. «А як же можна інакше трактувати цю статтю, котра заборону визначає для всіх свідків окремим реченням?», - дивується суддя. На думку пана Василенко, в даному випадку йдеться про ще одне так зване «дивне» суддівське рішення.

«Коли мова йде про рішення суддів одного суду, невідомо чого більше хочеться: сміятися чи плакати, а, може, і того, й іншого. Беручи участь в засіданнях цього суду я зустрічався із фактами, коли по сумнівній кримінальної справі призначалось занадто суворе покарання і людину брали під варту, а злочинця звільняли з-під варти, коли підвальні приміщення визнавалися квартирами, а бездіяльність правоохоронних органів – діяльністю», - розповідає пан Василенко.

На думку ж адвоката Максима Варламова, без врахування свідчень Тимура Новикова та самого пана Коломойського (а їх брати до уваги забороняє закон, наполягає адвокат) «рішення суду розсипається наче картковий будиночок». «Відповідно до ч. 2 ст. 59 Цивільно-процесуального кодексу України обставини справи, котрі згідно із законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Таким чином, висновки суду зависають у повітрі», - зазначає адвокат.

Прогнозувати, втім, яким буде рішення апеляційної інстанції, зважаючи на особливості перебігу слухань в суді першої інстанції, наразі не береться ніхто. Тим більш гострого характеру набуває інтрига навколо можливої відповіді міського апеляційного суду на цей виклик. Доволі влучно подібне очікування озвучив Олексій Рєзников: «Суд першої інстанції надав власне трактування, прийнявши думку позивачів, що були представлені шанованими у суспільстві юристами. Але чи зможуть погодитися інші юристи із таким підходом»?

«Детектор медіа» звернулась із проханням прокоментувати викладені вище факти до представника Ігоря Коломойського в Апеляційному суді міста Києва В’ячеслава Карташова.

В’ячеслав Карташов, представник Ігоря Коломойського в суді:

Представники позивача, які брали участь у розгляді справи, вважають, що коментарі Олександра Роднянського та його адвоката, Бориса Фуксмана, представників Іноземного підприємства «Інтер-Медіа» стосовно незаконності та необґрунтованості судового рішення, прийнятого Печерським районним судом м. Києва 16 серпня цього року, яким за Коломойським І.В. визнано право власності на частку у статутному фонді ТОВ ТРК «Студія 1+1», є абсолютно передбачуваними, адже судова практика навряд знає випадки, коли обидві сторони спору задоволені рішенням, яке приймається на користь лише когось одного з них. Сама сутність спору виключає можливість такої ситуації. І, як наслідок, - незадоволена сторона, використовуючи лексику процесуального кодексу, характеризує незадовільне для неї рішення добре відомими означеннями: «...прийнято з порушенням норм матеріального і процесуального права, при неповному та не всебічному дослідженні всіх доказів і т.д. і т.п.» Це, як і подання апеляційних скарг, не є чимось дивним.

Стосовно рішення Печерського районного суду міста Києва слід відзначити, що воно являє собою зважений та юридично змістовний результат дуже тривалого аналізу всіх обставин справи та правових норм, які були застосовані судом. В рішенні суду знайшла своє відображення оцінка всіх досліджених у справі доказів, чітке обґрунтування підстав, з яких суд прийняв до уваги одні докази та відхилив інші, відображено струнку логіку здійснених судом висновків.

Позивач задоволений рішенням суду, хоча на певних етапах розгляду справи віра в позитивний результат справи слабшала. Причиною цьому була відверто агресивна позиція представників відповідача та третьої особи, які здійснювали неабиякий тиск на суд, висловлюючи заперечення на його дії та заявляючи відводи головуючому щоразу, коли суд приймав рішення з тих чи інших процесуальних питань не на їх користь. При цьому «користь» полягала, насамперед, в намаганні якнайдовше затягнути процес. В інших випадках суд задовольняв відверто необґрунтовані, на нашу думку, клопотання представників протилежної сторони, даючи тим самим можливість для зловживання з їх боку процесуальними правами.

Правова оцінки всіх обставин справи та доказів, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, завжди є найскладнішим елементом судового спору. Власне в цій царині і криється суперечка, яку суду слід розв’язати, адже протилежні сторони по-різному оцінюють ситуацію, що склалась.

Ми не погоджуємось з тим, що безпрецедентність даного судового рішення, на якій наголошує протилежна сторона у власних гучних оцінках, є ознакою його неправосудності. Здатність суду зробити власні, самостійні, можливо, в деяких аспектах сміливі висновки можна розглядати лише як позитивне явище в українській правовій системі, а надто, коли мова йде про аналіз питань, які не досліджені в достатній мірі та є новими для судової практики. Адже відомо, що українські суди уникають прийняття рішень, які в подальшому, можуть стати прецедентом для вирішення аналогічних питань. При цьому поняття «прецедент» в нашій правовій системі можна вживати тільки умовно, адже при прийнятті рішень кожний суд є самостійним і повинен керуватись виключно чинним законодавством України. Звичайно, простіше відмовити у позові, предмет якого має значну вартість, коли такий позов ґрунтується на укладенні угоди в усній формі, оскільки для української судової практики це не є звичним явищем. Однак чинне законодавство визнає усні угоди дійсними та такими, що є обов’язковими для сторін, що їх уклали, а тому, справедливим є захисти права тієї сторони угоди, яка з одного боку, виконала її умови, а з іншого, стикнулась із запереченням її укладення з боку іншої сторони. Саме така ситуація стала підставою для звернення Коломойського І.В. до суду з позовом до Роднянського О.Ю. про визнання права власності на частку у ТОВ ТРК «Студія 1+1». Особа, яка законом наділена певними правами, не повинна ставати заручником судової боязкості та правового лінивства, а повинна мати можливість та гарантії захисту своїх прав, в тому числі в судовому порядку.