Спортивне телебачення – це завжди сфера можливого. Якщо в часи, позбавлені „найважливіших спортивних подій”, український глядач має можливість обирати поміж кількома не надто цікавими програмами, що розповідають про різні види спорту, то нині – в період Чемпіонату світу із футболу 2006 – його вибір обмежується рішеннями дивитися телевізор чи вимкнути його, підспівувати у загальному хорі професійних футбольних вболівальників чи ображено псувати самому собі свято. В одному з репортажів із Німеччини, який змальовував підготовку вболівальників до відкриття чемпіонату, українські журналісти цілком випадково натрапили у Берліні на хлопця, одягнутого у футболку німецької збірної, який, побачивши камеру і допитливого журналіста, трохи знічено розповів, що футбол не любить і ніколи ним не захоплювався, але всі його друзі шаліють від чемпіонату світу, і телебачення шаліє, тож і він взявся собі пошаліти, щоб не надто виділятися із натовпу. Система промоції шанованого футбольного світового змагання перетворила цього пацана на відданого прихильника гри, позбавленого власної волі. Погодьтеся, горлання патріотичних пісеньок і розлючене гарчання розмальованим обличчям у сервільно підставлену оператором камеру навряд чи може слугувати золотим аргументом колективного свята.
Ймовірніше за все, в Україні людей, байдужих до споглядання за тим, як двадцять два спітнілі чоловіки катають протягом дев’яноста хвилин м’яча набагато більше, аніж тих, хто подібний спосіб проведення часу фетишизує. Втім, клацнувши українськими каналами, ніколи цього не скажеш. Часом доходить до абсурду. Наприклад, „5 канал” живе спортом навіть у ситуаціях. аніскільки до цього непридатних. У програмі „Новий час” ведучий Данило Яневський пропонує гостям осмислювати суспільно-політичну сучасність України, використовуючи порівняння із футбольним матчем (гравці, глядачі, судді – політики, народ): навіть Дмитро Павличко, який своїм поетичним талантом здатен формувати образи набагато сильніші і пронизливіші за порівняння України із футбольним майданчиком, губиться в такій ситуації, зводячи розмову на прогнозовані і прісні манівці націоналістичної риторики.
І все ж таки, набагато важливішою і серйознішою проблемою українського спортивного телебачення є питання професійності коментаторів та сумнівний рівень аналітичних потуг українських спортивних журналістів - футбольних оглядачів, які перед матчем і після матчу намагаються узгодити свої прогнози і висновки із дійсністю. Звісно, справедливості заради треба відзначити, що за останні роки український коментаторський корпус серйозно оновився. Зокрема, той факт, що чемпіонат уже не транслюється Першим національним, автоматично прибрав із простору футбольних трансляцій голоси старої, ще радянської школи коментування, яка використовувала художньо-акторські штампи. Абсурдні, але вже звичні через багаторічну практику вирази на кшталт „майстер шкіряної кулі” (футболіст) чи „смарагдовий газон” (поле) замінили ще більш абсурдні слова-паразити „мундіаль” (нібито – чемпіонат світу) та „торсида” (нібито – вболівальники), які використовує європейсько підкована телевізійна молодь. Але сумний підсумок не стає веселішим.

[….]

Найдивніше те, що цілковито позитивний настрій, який забезпечує передача „3 тайм” своєму глядачу, приходить попри складну, агресивну і дещо „перевантажену” декоративними елементами архітектуру програми. Попри деяких запрошених гостей студії на кшталт політика-трибуна (на всі випадки життя) Нестора Шуфрича чи телевізійного актора Дмитра Лалєнкова чи редактора „Бульвару” Дмитра Гордона, які висловлюють свої думки про поєдинки поруч із професіоналами від футболу на кшталт Олександра Заварова, Олега Салєнка чи Віктора Прокопенка. Попри щоденні включення із Німеччини „нашої людини на чемпіонаті світу” Ігоря Мірошниченка, журналіста каналу ICTV і за сумісництвом прес-секретаря національної збірної України (чи навпаки), який бадьорим голосом розповідає про українську збірну банальності, запрошуючи до студії шанованих гостей на кшталт президента Федерації футболу України Григорія Суркіса і тренера національної збірної Олега Блохіна, що видають на гора загальні й обтічні, а тому беззмістовні сентенції. Попри співведучу програми „3 тайм” Інну Цимбалюк (яку в половині програм з тим же непереконливим результатом підміняє Олена Логозинська) – безперечно, привабливу дівчину, яка з легким серцем читає рекламні повідомлення, що ними наповнена програма, але доволі сутужно дає собі раду із вимовлянням прізвищ гостей, назв команд, фінальних рахунків, а також з великими труднощами формує україномовні фрази.
Врешті, попри пізній час і численні рекламні паузи, якими наповнена історія, вона все одно захоплює. „3 тайм” має безперечного джокера, який нівелює весь той негатив, що ним переповнена програма, – Савіка Шустера, її головного ведучого. Завдяки його вишуканим зусиллям головною дійовою особою програми таки стає футбол, ота гра, яку демонструють команди на чемпіонаті світу. Очевидна істина, яку аж надто непереконливо доводять на інших каналах, де головною дійовою особою визначено ведучих. Втім, та майстерність, із якою пан Шустер розправляється із футбольною тематикою, спершу викликає підозру. Його метод формування розповіді - шанси команд, згадки про факти історії, риторичні запитання - видається на перший погляд суто журналістським ремісництвом. Ремісництвом, безперечно, небачено високої для українського спортивного телебачення якості, але все ж таки – формальним, утилітарним, спекулятивним підходом, який дозволяє з допомогою кількох прийомів (категоричного, хай і ввічливого заперечення аргументам гостя, якого власноруч запрошено до розумування; достойної згоди із думкою експерта) сформувати у глядача враження своїх глибоких тематичних знань – байдуже, що саме будеш потім про гру говорити.
Щоправда, ці підозри є доволі параноїчними і, за великим рахунком, не містять під собою ґрунтовних підстав – саркастична крига кресне остаточно вже на перегляді другого „3 тайму”, розливаючись впевненим переконанням: Савік Шустер не лише добре розуміється на футболі, але – яке щастя! – вміє це знання простими словами передати глядачу, який на футболі розуміється набагато гірше чи не розуміється взагалі. Пошук простоти, надто нехарактерний для наших інформаційних, чи то пак інформаційно-аналітичних, спортивних телевізійних сюжетів, який спершу здається бундючним викликом звичаям, дуже швидко усвідомлюється як єдино правильний метод у рівноправних і плідних стосунках журналіста із глядачем.
[….]

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Повний текст інтерв'ю та інші матеріали читайте у номері журналу "Детектор медіа" за червень 2006 року.
Нагадуємо, що триває передплата журналу на друге півріччя 2006 року. Про умови передплати докладніше можна дізнатися тут" .
Також журнал можна придбати на розкладках преси СП "Столичні новини" у вестибюлях станцій метрополітену м. Києва та в магазинах:
1. «Наукова Думка», вул. Грушевського 4, м. Київ
2. Книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська 6, м. Київ
Проекти ГО "Детектор медіа" реалізуються за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.
"Telekritika" projekt were made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.
Реалізації проектів ГО "Детектор медіа" сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network.