У студентів випускних курсів вузів закінчилося безтурботне життя. Адже проблема знайти роботу з усіма задовольняючими чинниками неспівставно серйозніша, ніж здати сесію. Випускників журфаків, яких у Запоріжжі готують аж три заклади, це стосується повною мірою. Про особливості підготовки медійників у регіональних вузах, перспективи працевлаштування їх випускників та професійного становлення ми розмовляємо з доцентом кафедри теорії і практики журналістики Інституту журналістики і масової комунікації Запорізького інституту державного і муніципального управління (ЗІДМУ), кандидатом філологічних наук, докторантом інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка Олегом Богуславським.
 Пане Олеже, мені давно не дає спокою таке запитання. Як у місті металургійних гігантів і, відповідно домінування технічних професій, у місті, де не було глибоких традицій гуманітарних наук, а тим паче ніколи не було школи журналістики, примудрилися за якихось 10 років відкрити факультети журналістики аж у трьох вузах?  
 - Спрацював ринковий закон – попит породив пропозицію. Професія журналіста і раніше була престижною. А бум на медіа ринку на початку 90-х – відкривалися нові газети, телеканали – підняв цю планку ще вище. За час роботи зі студентами я переконався, що більшість з них у журналістику приводить уява, часто далека від реальності, про престиж і блискучі перспективи заробітків. Це підтверджують і соціологічні дані. Нещодавно громадська організація “Центр підтримки демократичних журналістських ініціатив” провела опитування 100 студентів запорізьких журфаків.   79%  опитаних  – це найвищий рейтинг – назвали професію престижною.
 Вузи цим і користуються, відкривають факультети престижних спеціальностей. Чим популярніша професія, тим більше можна взяти за навчання.  Таким чином, “убивається два зайці”: абітурієнти мають більше змоги потрапити на омріяний факультет, а вузи – більше заробити.
 Але це не пояснює того, як за короткий час майже на порожньому місці можна створити  систему якісної підготовки фахівців. В одній регіональній газеті до дня журналіста було опубліковано інтерв’ю з деканом факультету журналістики Запорізького національного університету паном Манакіним.  Він так розхвалював свій факультет, що склалося враження, що його випускникам – прямий шлях хоч у “Нью-Йорк таймс”.
 Нехай вибачить колега, але тут більше бажаного, ніж дійсного. Я оцінюю якість підготовки журналістів досить критично. Студенти, до речі, також. Опитування, на яке я вже посилався, показало, що лише 27% вважають якість викладання високою, 62% – середньою і 11% - низькою.  Це лише засвідчує, що у Запоріжжі нема підстав для існування трьох  факультетів, які “розтягнули” і так нечисленні викладацькі кадри.
 На мій погляд, досить показовою є “історія” журналістської освіти в Запоріжжі. Ось як починалася журналістика в ЗНУ, де я тоді працював. У 1997 році журналістику було відкрито на “рівному” місці, бо жодного фахівця не було. У кращому випадку викладачами були і є філологи (бо сьогодні і в Україні, і в Запоріжжі цим займаються різного роду “спеціалісти” “околовсячєскіх” наук).  Тим не менше за два роки відкрився факультет у ЗІДМУ. Ще за якийсь час – в інституті ім. Сагайдачного МАУП стартував “гібрид” – факультет журналістики і соціально-правових відносин, що, на мій погляд є вже перебором з будь-якого погляду. Але ця проблема характерна не лише для нашого регіону і лежить на совісті міністерства освіти, яке видає ліцензії, здається, за принципом: якщо не можна, але дуже хочеться, то...
    Так більше того, ваш факультет з минулого навчального року “підріс” до інституту журналістики ЗІДМУ. Це пов”язано з якимись якісними змінами у  системі підготовки студентів?
 - Це звичайний рекламний трюк, аби виділитися, привернути увагу. Що ж до системи підготовки, вона суттєво не змінилася і кульгає, як між іншим, не лише на нашому регіональному рівні.
 Науково-методична комісія журналістики тривалий час веде полеміку: чого більше студентам потрібно – теоретичних знань чи практичних. Адже якщо зробити крен у бік практики, набуття професійних навичок, то лише за рахунок скорочення теоретичних дисциплін і інтелектуального розвитку. Наразі суперечка залишається на користь теорії. Як наслідок, більшість випускників приходять у редакції з набитими теоретичними знаннями головами, не маючи ніяких навичок журналістської роботи, абсолютно не орієнтуючись у медійному ринку. Сумлінно вивчаючи п’ять років різні премудрі науки, студент може не знати професійних азів – чим, наприклад, стаття відрізняється від кореспонденції.
 Друга проблема, якщо не перша, те, що у рамках фаху „журналістика” сурогатно ведеться підготовка спеціалістів з реклами і PR. Таким чином здійснено прецедент профанації журналістики як професії, фактично, змішавши її з природними антиподами – рекламою та піаром. Про яке налаштування на професійні стандарти, соціально відповідальну журналістику може йти мова? Не дивно, що при такій мішанині в молодих студентських головах домінують інші категорії – мода, вигода, як про це свідчить те ж опитування. На запитання „У якій сфері ви хотіли б працювати у майбутньому?”, – лише 49% відповіли, що у журналістиці, а решта віддають перевагу рекламі і піару. Хіба це не інформація для роздумів – кого і для чого ми готуємо?
 Власне, для кого (чого) ви готуєте таку армію спеціалістів? Адже регіональний медіа ринок, як і рекламний, не такий вже й розвинений і обширний, а лише на вашому факультеті цього року випускається 60 студентів. Недавно промайнула інформація центру зайнятості, що серед безробітних з вищою освітою найбільше зареєстровано економістів, юристів і нашого брата – журналістів. Чи проводяться у вашому вузі маркетингові дослідження щодо ринку праці, майбутнього працевлаштування випускників?
 - Ніяких досліджень не проводиться, є попит на професію – вуз відповідає на нього пропозицією. Не знаю, звідки у центру зайнятості така інформація – наші факультети фізично не встигли випустити стільки спеціалістів, щоб набралася критична маса безробітних.
 Безумовно, прийде час і ринок праці все розставить на свої місця. Далеко не всі бажаючі стати піарниками знайдуть своє місце за покликанням. Не кращі справи з журналістикою. Згідно опитування, з числа тих, хто прагне працювати у журналістиці, 45% хотіли б осісти на телебаченні, 25% - у газеті, 21% - на радіо. Це свідчить не лише про „зірковість”, що по молодості можна вибачити, а й про неорієнтованість на медіа ринку. Потім реальність коригує бажання і можливості. Наскільки мені відомо, зі зворотного зв’язку з моїми випускниками, усі вони десь працюють. Зрозуміло, що зі ста випускників лише з десяток стануть справжніми профі і добре, якщо один-два – „зірками”, які якісно відпрацюють витрачений на них час і капіталовкладення батьків. Решта ж, за отримання диплому, інвестували свої гроші у журналістику – що також непогано.
 Чи є зацікавленість роботодавців у потенційних працівниках, чи існує у вас система взаємин? Чи налагоджено зв’язок з районами, адже там у більшості, на відміну від обласного центру, гострий дефіцит журналістських кадрів?   
 - Корінь проблеми саме у тому, що роботодавці не проявляють зацікавленості у пошуку талановитих молодих кадрів, як би воно мало бути. На мій погляд, хвиля 90-х років виплеснула у журналістику багато випадкових людей, далеких як від професійних стандартів, так і від професійної етики. На жаль, саме вони зараз встановлюють правила гри. А якої гри можна чекати від людини, яка не є професіоналом? Тому я налаштовую своїх студентів на те, що вас ніхто шукати не буде, ви повинні пропонувати себе, свої знання і вміння. Тільки це є запорукою вашого майбутнього.
 Що ж до „районок”, тут проблема в іншому. Відсутність елементарних цивілізованих умов, привабливих перспектив для кар’єри відлякує не лише майбутніх журналістів. Яким чином “закріплювати” там спеціалістів? Примусовим відпрацюванням? Але ж це вже було, і для сучасних умов – це шлях у нікуди. Та й, я вважаю, що районні медіа очікують значні зміни в новому вимірі. Процес глобалізації змете малу пресу, як про це свідчить, наприклад, досвід Польщі. Але це вже буде інша журналістика і інша тема.