Дедалі частіше чую від студентів відділень журналістики: я очікував зовсім іншого від свого вишу... так, я хочу займатися журналістикою, але все більше розумію тих, хто говорить, що найкращий журналіст – журналіст без журналістської освіти. І, як би гірко нам не було, факт залишається фактом – багато медійників доволі таки скептично ставляться до студентів-журналістів: “Ми в агентстві „Інтерфакс-Україна” намагаємось не брати на роботу випускників журналістських вузів відразу після закінченні навчання. На мій погляд, молода людина повинна отримати життєвий і професійний досвід, і тільки потім починати працювати в такій інформаційній структурі, як наша. З іншого боку, я вважаю, що навчити журналістиці неможливо, і ми з більшою готовністю візьмемо на роботу фахівця в якійсь професійній сфері, наприклад, в економіці і фінансах, та навчимо його роботі з інформацією”, говорить Олександр Мартиненко, керівник “Інтерфакс-Україна”.

Сьогодні конкурсні відбори до найпрестижніших європейських ВНЗ, що готують журналістів, сягають, за даними Могилянської школи журналістів, просто небачених масштабів: у Лілльській школи журналістики – 40 – 60 претендентів на місце, у Сорбонні – 100 – 200 чоловік! Зростання конкурсів у внз, що займаються журналістською підготовкою, спостерігається й в Україні: минулорічний конкурс в Інститут журналістики імені Тараса Шевченка більш ніж удвічі перевищував конкурс 2004 року (від 2 – 2.5 чоловік на місце у 2004, до 4- 5 – у 2005).

Великий попит породжує велику пропозицію. В Сполучених Штатах існує більше 450 освітніх структур, що готують журналістів, в Україні – 38 навчальних закладів. І якщо західна система підготовки журналістів, на думку багатьох експертів, є показовою хоча б у практичному сенсі, то українська – перебуває у глибокій кризі й потребує реабілітації та кардинальних системних змін.

На думку Сергія Квіта, головна причина ембріонального розвитку нашої журналістської освіти, її неповноцінності в порівнянні із західною, полягає у різних підходах до бачення журналіста західним світом і радянською пропагандистською машиною. Радянська система підготовки журналістів першопочатково була орієнтована на виховання й кристалізацію журналіста-пропагандиста, “проповідника” ідей партії, тоді як європейський медійний ринок був зацікавлений у журналісті-професіоналі, служителі громадських настроїв та інтересів. Тобто радянський апарат ліпив журналістів на свою руку, у західному варіанті – вільний ринок медіа диктував стандарти й вимоги до журналістів. Зараз суспільний лад кардинально змінився, держава вже, слава Богу, не має жодного стосунку до ідеологічної накачки чи пропаганди серед студентів-журналістів. З державою змінилися і ЗМІ, а от система підготовки медійників, як не гірко це констатувати, ніяк не змінилася: те ж саме засилля теоретичних (добре що хоч не заідеологізованих) журналістикознавчих дисциплін, подекуди - ототожнення журналістики з філологією й літературою, мізерна практична складова у підготовці, біднота у технічному плані (брак хорошої апаратури й обладнання для розвитку практичних навичок студентства) і т.д., і т. п. У цьому сенсі на думку спадають слова колишнього декана факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Я. Франка В. Здоровеги: “Не встигне факультет ціною неймовірних зусиль обладнати сяку-таку студію, як її уже можна демонструвати як музейний експонат.” У результаті журналістські заклади випускають на ринок “журналістів”,  які не здатні тримати в руках камеру, монтувати сюжет, писати звичайнісінький репортаж, але вправно вміють класифікувати приголосні за способом творення або давати дефініції функцій преси. Я аж ніяк не наголошую на непотрібності таких курсів, а лише на їх вдалому поєднанні з практичною складовою навчання.

Така прірва у відносинах між ЗМІ й журналістськими закладами освіти зумовлена насамперед їх існуванням ніби в паралельних площинах  і неготовністю, а інколи й небажанням іти на діалог, у той час як у Франції  певний відсоток прибутку медіа індустрії йде на журналістську освіту, у Великобританії медіа-професіонали активно залучені до процесу викладання, у США вся медіа освіта тримається на грантах і спонсорах медіа-галузі. На думку медіа-експерта проекту ЖОРНа Андрія Куликова, найбільш показовою є британська система взаємодій мас-медіа та шкіл журналістики: “ЗМІ фіксують певний відсоток студентів, яких могли би взяти на практику до себе в редакції, викладачі вибирають найбільш достойних. До цього процесу приєднуються професійні спілки журналістів, які захищають працівників редакцій від новеньких журналістів практиків. Річ у тім, що власнику ЗМІ вигідніше взяти студента-практиканта на місце журналіста редакції, адже студенти не дуже вибагливі – погодяться взяти на себе більше завдань і за невисоку фінансову підтримку працювати на благо редакції”.

Однією з багатьох нерефлектованих проблем залишається ціла низка псевдофакультетів і відділень журналістики. Зважаючи на високий попит на журналістську освіту та  на її особливу популярність серед молоді, зростає пропозиція вишів, що аж ніяк не можуть гарантувати високу якість підготовки фахівців-журналістів. Велика кількість внз, не маючи достатньої викладацької, наукової, технічної бази, створює факультети й відділення, що займаються підготовкою журналістів лише з метою визискування студентів, стягування з них плати за навчання, натомість не даючи студентові ані теоретичних, ані практичних навичок. Студент же стає жертвою вправних піарників таких псевдофакультетів.

В умовах медіаконвергенції, зближення й злиття друкованих, аудіовізуальних та електронних ЗМІ, в умовах, коли дедалі потрібнішими  стають журналісти-універсали, здатні професіонально працювати в різних видах ЗМІ, не логічною видається система розподілу студентів на спеціалізації: радіо -, тележурналістика, преса. Більшість західних закладів освіти відмовляється від цієї системи, наші, вітчизняні, також не відстають. Зокрема, Могилянська школа журналістики свідомо відмовилася від уведення різних типів спеціалізацій, навчаючи студентів позмінно працювати у теле- радіо- пресових, та ін. групах.  На мою думку, не потрібно вводити в ланку радіо- теле- пресових відділень міжнародну журналістику, що є тематичною по своїй суті й логічно було б запроваджувати її в контексті власне тематичних спеціалізацій. PR-спеціалізацію варто відокремити від журналістського відділення, або хоча б запроваджувати її факультативно, адже говорити про журналістську етику студентам PR-відділення абсолютно не логічно, особливо в українських реаліях, коли, як говорить Андрій Куликов, “PR  є евфемізмом для слова пропаганда”. Інші ж спеціалізації, на думку експерта, принаймні потрібно укрупнювати: радіо + телебачення = аудіовізуальна спеціалізація; Інтернет + друковані видання. Андрій вважає доцільним запровадити таку спеціалізацію, як інформаційні агентства.

Гармонізації потребує й процес поєднання технічної й творчої складової у підготовці студентів-журналістів: студент мусить уміти самостійно зняти сюжет, таким чином втіливши свій творчий задум, потім самотужки його змонтувати, принаймні на елементарному рівні розбиратися у схемах верстки, навіть якщо він не є студентом відділення видавничої справи.

У процесі опитувань колег по Альма-матер, з`ясувалося, що переважна більшість студентів, окрім браку практики, незадоволена процесом викладання іноземних мов. І, як зізнаються деякі, ти радше забуваєш усе те, що знав до університету, адже мізерна кількість годин (2 год 40 хв.) на тиждень, брак підручників аж ніяк не сприяють поглибленню знань студентства. Також було би доцільним уже з першого курсу пропонувати студентам тематичні спеціалізації, як то економіка, політологія, екологія, культурологія і т. п., адже 1 року (на 3 курсі), на думку студентів, не достатньо для ґрунтовного їх опанування.

Проблем безліч, їх потрібно обговорювати, і в даному випадку не треба боятися перцю. Можливо, на перших етапах буде дуже гірко. Це сьогодні, та з часом (час – чи не єдине, що в нас є), віриться, ми слідом за класиком обов’язково скажемо – “журналіст – це звучить гордо!”