Українські журналісти полегшують виконання генеральної лінії топ-менеджменту, з приводу і без вдаючись до самообмежень при підготовці матеріалів і сюжетів. Це ще один бік реальності в контексті проблем зі свободою слова в Україні.

«Хоча наша газета вважається політично заангажованою, я можу пригадати лише одиниці випадків, коли до роботи журналіста застосовувалася цензура. Цензури нема, бо є самоцензура», - розмірковує журналіст однієї зі всеукраїнських щоденок. Підтверджують цю тезу й результати моніторингу Інституту масової інформації за 2011 рік, за якими поменшало фактів цензури за 2011 рік порівняно з 2010 роком (36 зафіксованих випадків перешкоджання професійній діяльності в 2011 році і 48 у 2010-му). Та дивна річ, зниження кількості випадків цензури ніяк не призводить до покращення контенту ЗМІ: там дуже часто порушуються стандарти об'єктивності, балансу думок чи відділення фактів від коментарів.

І не тому, що журналісти так уже погано освічені, чи через постійний тиск редакторів, власників і влади. Причина найчастіше в самоцензурі.

Коли немає виразно прописаної редакційної політики (особливо коли вона фактично суперечить журналістським стандартам), «працівник пера і диктофона» сам вибудовує систему дозволеного й недозволеного. З огляду на власні уявлення про ситуацію та правила гри. І чим довше в конкретній редакції працює окремо взята людина, тим більше вона послуговується «прийнятими тут засадами».

«У більшості випадків журналіст удається до самоцензури з банальною метою: зберегти трохи душевного здоров'я і зекономити час на безплідному доведенню редактору "важливості й актуальності" тої чи іншої теми. Особливо якщо вона може нашкодити інтересам власника ЗМІ, - пояснює особливості самоцензурування політичний журналіст, що побажав залишитися анонімним. - Приміром, жоден адекватний журналіст, що працює в газеті ВВ, не запропонує своєму редактору теми "Корупція і зловживання в урядах Юлії Тимошенко", а кореспондент "Гамми" - сюжету про розкіш, якою себе оточив Петро Симоненко. Хоча це те, що лежить зовсім на поверхні...»

Безпосередній вплив фактора власника видання нерідко виявляється навіть у матеріалах журналістів чи головних редакторів, котрі досить довго подавали приклади бездоганної репутації. Так, в одному з останніх номерів тижневика «Коментарі» вийшло відверто «прилизане» інтерв'ю з Наталею Королевською, з-під пера авторитетного в медіасфері головреда «Коментарів» Вадима Денисенка. Де-факто редактор пішов на це через приязнь власника видання Віталія Гайдука та «інтерв'юйованої».

«Редактор же теж людина підневільна. І це розуміють його журналісти. Редактор, у свою чергу, знає, що журналісти це розуміють - виникає така собі мовчазна згода і компроміс із професійною совістю», - продовжує наш анонім.

Незрідка редактор бере на себе місію переконувати журналіста, що дана тема/ людина є «нецікавою», «неактуальною», не пов'язуючи напряму свого небажання бачити матеріал такого роду на шпальтах із виявом цензури. Як зазначила в останньому блозі на УП, присвяченому закриттю виставки в Центрі візуальної культури в НаУКМА Катерина Ботанова, «цензурування - крок часто непомітний, бо чудово маскується під турботу про людей».

Фактично, в кожній із редакцій формується віртуальне коло людей, у яких за мовчазною згодою «не можна» брати коментарів, оскільки вважається, що цю людину «піарити» не варто. Також, як зазначає згаданий на початку журналіст щоденної газети, формою самоцензури є вибір тем: «Через небажаність деяких тем інформаційні повідомлення пишуться в кращому випадку стисло, без деталізації; такі повідомлення верстаються у "підвалі" або в інших непримітних місцях сторінки». Причому відсіювання тем можливе не лише в політичній сфері, а й навіть у культурній чи історичній.

Розвиває тему редактор відділу культури «Радіо Ера» Олексій Ананов: «Я думаю, найпоширеніший і, можливо, найбезневинніший спосіб цензури - це замовчування-уникання...». Тож поради медіаекспертів та правників можуть залишатися лише порадами, як-от слова члена редакційної ради «Тижня» професора НаУКМА Михайла Кірсенка («Якщо УТ хоче відбивати різноманітність громадської думки, він у дусі найкращої західної публіцистики має надавати власні шпальти альтернативним поглядам, а власну точку зору провадити відповідним акцентуванням і розташуванням»). Тим часом основотворчими у підготовці та реалізації матеріалів стають негласні правила.

Втім, на самоцензуру журналіста впливає не лише страх перед головним редактором, але й перед зовнішніми чинниками. Приміром, журналістка порталу «Левый берег» Альона Мельник зізнається, що, навпаки, «завжди відчувала: в разі конфліктних ситуацій отримаю підтримку від керівництва». Тому, каже Альона, їй пощастило: «Жодного разу не стикалася з самоцензурою зі страху перед владою, чиновниками, бізнесменами». Натомість її хвилює інше: «Випадки самоцензури трапляються скоріше з остраху перед реакцією читачів. Скажімо, коли в мережі активно висловлювалися на підтримку Ex.ua, мені хотілося виступити з протилежною позицією. Але я прогнозувала різку критику читачів у коментарях до такого тексту і не хотіла на неї наражатися. Потім таки наважилася, але постійно пом'якшувала фрази, уникала різких тез. Зрештою, за підтримки колег позбулася цього страху та опублікувала матеріал таким, яким насправді вважала за потрібне».

Журналістка порушує ще одну проблему: журналіст обмежує себе у випадку, коли потрібно спілкуватись із представником влади, до якого ставишся критично. Щоразу треба переступати через власне небажання. Таку тенденцію помічає й Олексій Ананов, лишень на прикладі релігійної ситуації: хоч на радіо, зважаючи на симпатії власника, активно мають висвітлюватися візити Патріарха Кирила, способом вийти з ситуації є «збалансування» через коментарі «привабливішого» Любомира Гузара чи Віктора Єленського. В цій ситуації Олексій зазначає й чинник «небажання псувати нерви»: «Дуже добре, якщо ти маєш можливість просто відмовитися готувати якусь програму чи статтю, якщо не можеш дотриматися в ній власних поглядів...». Політоглядач-анонім теж воліє берегти власну психіку: «Для себе я вирішив, що поки на тебе не починають тиснути - прогинатися не варто. А випадків, коли тиснули, було, дякувати Богу, вкрай мало».

Один із найбільш сильних чинників самоцензури є реальне побоювання журналіста зазнати судових переслідувань чи ризикнути власною безпекою. Цей аспект розкриває профспілковий лідер Сергій Гузь: «[можлива] самоцензура, викликана страхом журналістів мати негативні наслідки через свою публікацію (погрози, судове переслідування). Особливо в провінції, коли пишуть про місцевих "князьків" чи кримінальних злочинців, що не за ґратами». У цьому випадку журналістська сміливість корелюється з вірою/ зневірою у безпечне існування - своє або ж членів власної родини. Роль редакційної політики тут мінімальна.

Наслідки самоцензури - різке зниження критичності тематики, матеріалів, інтерв'ю, небажання «копати до самого дна», аби знайти корінь проблеми. Зрештою, та прилизана телекартинка, яку ми нині спостерігаємо на телебаченні.

Самоцензура часом є чи не єдиним способом не втратити роботи. Бо наполягаючи на високих стандартах - наражаєшся на звільнення. Принаймні, так собі це уявляє багато журналістів. І це уявлення є значно більш визначальним, аніж уявлення про стандарти і редакційну політику.

Звісно, це стосується не всіх видань. Приміром, журналіст «Коммерсанта» Сергій Сидоренко твердить, що такої проблеми в газеті не існує, тож йому вже 7-й рік комфортно працювати в цій редакції. Політичний оглядач журналу «Корреспондент» Ірина Соломко, яка працює в тижневику від початку його існування, підкреслює, що всіх працівників було ознайомлено з переліком норм, які формували стандарт журналу. Серед них - прописування в матеріалі як мінімум трьох точок зору, відсутність практики авторизації інтерв'ю, надання можливості висловитися різним представникам політичного спектру. Власна точка зору може проглядати лише через коментарі експертів (якщо, звісно, вона збігається). Згодом норми з цієї «редакційної книги» почали функціонувати в усному обігу редакції.

Проте слід визнати: така практика, коли редакційно політика прописана і доступна, є рідкістю. Приклад із власного досвіду: попри те, що в перших трьох реченнях інтерв'ю для сайту «Українського тижня» голова редакційної ради видання Роман Цуприк тричі згадав словосполучення «редакційна політика», працівники журналу за чотири роки його існування лише чули, що вона, ця політика, взагалі існує. При цьому профспілкова організація журналу, перед тим як її остаточно розігнали, однією з вимог у підписанні колективного договору висувала саме чітку артикуляцію редакційної політики.

Тож журналістам є сенс прописувати її на папері й вивчати, перш ніж підписувати трудову угоду з певним виданням. Якщо є бажання працювати саме журналістом...

Роман Кабачій, Інститут масової інформації

Фото - wallon.ru