Було би нещиро з мого боку переконувати колег, що підписати з видавцем угоду про редакційну політику дуже просто. У випадку „Львівської Газети” це дійсно було нескладно, оскільки головний редактор і шеф-редактор поділяють цінності, які лягли в основу наших Засад редакційної політики й у нас не було конфронтації з керівництвом. Окрім того, наша угода фактично прописує принципи редакційної політики, які у нас і так діяли – ми зробили неписані закони „писаними”, плюс підняли планку ще вище.

Для чого це потрібно було нам: видавець „Львівської Газети” – приватна особа і має право продати газету. Гарантій, що новий власник буде таким самим лояльним до принципів нашої професії у нас не було. Угода про редакційну політику – механізм, який нас захистить у випадку встановлення нових правил. Адже в Україні як: нове (а подекуди і старе) керівництво з тих чи інших причин змінює правила гри, журналістів починають „нагинати” (тобто схиляти до дій, які суперечать професійним стандартам). Частина „нагинається”, частина – як правило, саме найцінніші кадри – „нагинатися” категорично не бажають, тому пише заяву „за власним бажанням” і, голосно гримнувши дверима, йде у кар’єрну й фінансову безвість. Згідно нашої угоди у випадку зазіхань на редакційну політику журналіст має право звільнятися з причини істотних змін умов праці, а КзПП (Кодекс законів Про працю) у такому випадку передбачає компенсацію у розмірі місячної зарплати. У нас в угоді зафіксована виплата за два місяці.

Я не знаю, скільки власників ЗМІ готові піти на підписання подібних угод з журналістами. Але я точно знаю, що їх варто переконувати у такій необхідності. Навіть якщо ви впевнені, що угоду підписати не вдасться.

Не варто мати ілюзій, що власник розділяє ваші цінності. Служіння істині, свобода слова і право суспільства на повну, точну й збалансовану інформацію – це цінності, важливі для нас і для наших читачів. Навряд чи варто оперувати ними у розмові з людьми, які переводять їх у грошові одиниці за вельми несприятливим для нас курсом українських реалій.

Говоріть їхньою мовою. Не впевнена, що цей рецепт гарантує підписання угоди, але впевнена, що журналісти просто зобов’язані пояснити власнику, видавцю, менеджеру, що в них, журналістів, немає гранітних кар’єрів, рубероїдних заводов і бензозаправок, але у них є єдиний капітал, і цей капітал – репутація. Покажіть, що ви готові битися за свій капітал так, як вони б’ються за свої рубероїдні заводи й бензозаправки. Тоді зможете говорити на рівних.

Поставтеся до них з розумінням. В Україні, як правило, вкладені у ЗМІ гроші – це непрофільний капітал. Окрім редакційного колективу, видавці несуть відповідальність за робочі місця багатьох інших людей. Вони ризикують. Майже завжди відчувають на собі тиск політиків, влади, можливо, якимось чином і бізнес-середовища. Але це не означає, що їхня відповідальність більше за вашу. Намагайтесь пояснити їм, що ви теж несете відповідальність, що ви теж ризикуєте. Ви відповідальні перед величезною кількістю людей – своєю аудиторією. Як це не дивно, але після журналістської ганьби 2003-2004, суспільство все ще вірить журналістам. Далеко не так, як в інших країнах, але все ж таки вірить. Скільки разів за останні кілька місяців вас запитували, часто з відчаєм у голосі: „За кого голосувати?”

Окрім того, угода про редакційну політику захищає й самих видавців – посилаючись на неї, вони мають привід відкидати „прохання” зацікавлених у медійному ресурсі осіб.

В Україні чотири роки не буде виборів. Це означає, що більшість політичних медіа-проектів або помруть, або стануть нарешті бізнесом. Це означає, що видавці вимушені будуть обернутися до аудиторії обличчям, а не тим місцем, яким стояли до неї до того. Добре, якщо такі складні для сформованої у період первинного накопичення капіталу свідомості маневри будуть здійснюватися грамотно – тобто шляхом маркетингових досліджень і зважених рішень, погано, якщо в „кращих українських традиціях” (це особливо характерно для регіональних ЗМІ), тобто керуючись схемами десятилітньої давності (найпопулярніша – „піпл хаває”) й особистими уподобаннями „кролика і друзів кролика”. А тим часом суспільство у своєму розвитку, у своїх інформаційних потребах випереджує не тільки політиків – про це докладно писав Сергій Рахманін у №12 „ДТ”, що тут додати! – але, як не сумно це визнавати, журналістів і видавців. Піпл вже не хаває, ви не помітили? Аудиторія швидко дорослішає, тоді як багато журналистів, менеджерів ЗМІ, довколаштабний люд, все ще вірять у свої можливості впарить їй все, що завгодно. Аудиторія навчилася розпізнавати „джинсу” ще на підльоті, тоді як сотні людей й надалі шанобливо називають її „піаром”. Як і в політиці, в медіа ті, хто схильні вважати себе володарями дум, не встигають у своєму особистому розвитку за розвитком суспільства. Редакційна політика у цій ситуації повинна би радше об’єднувати видавця і журналістів – адже боротися за довіру аудиторії, тобто за виживання на ринку, доведеться разом.

І наприкінці майже єретичні зауваження. Не варто братися за підписання угоди про редакційну політику, якщо ви не впевнені в тому, що готові дотримуватися її самі. Тому що набагато більше зобов’язань угода накладає на самих журналістів. Не варто заявляти про свій намір видавцю, поки ви не впевнені, що вас підтримає критичний мінімум колег. Не варто братися за підписання, поки ви самі не навчитеся твердо казати „ні” й самі не розплачуєтеся за свою каву (а бажано й за каву ньюзмейкера). Тому що жодна угода в світі не зробить журналістів вільними, поки вони самі не оберуть свободу.

Оксана Форостина, „Львівська Газета”, для «Детектор медіа»

Усі матеріали рубрики „Редакційна політика” публікуються  за підтримки Посольства Великобританії в Україні.