Будь рад, что напечатан, брат!

Нещодавно «Детектор медіа» ініціювала вкрай важливий і цінний з точки зору розвитку незалежного журналістського духу в Україні проект, щодо візуальної чистоплотності українських журналістів у власних текстах та їхнього конформістського пристосування до «життєвих реалій» у написанні замовних матеріалів та кількох інших непорядних практик.

Першого березня в «Детектор медіа» було опубліковано влучний текст «старого ПіК-івця» Володимира Павліва «Свобода і відповідальність», у котрім він підняв ще одну важливу тему − отримання «витязями пера» зарплатні-гонорарів «у конвертах», а,  отже, фактичне лицемірство ними (нами!) у відношенні поміж власними текстами та внутрішнім сумлінням.

Оцією реплікою пропонуємо поміркувати про ще один важливий аспект становлення професійної журналістики в Україні, а саме - стосунки редакцій вітчизняних мас-медіа із незалежними авторами-публіцистами.

Українська журналістська культура розвивається стрімко. Вже тепер у свідомості цеху міцно викарбуваним є осягнення власної вагомості та приналежності до четвертої влади. Дедалі частішими є посилання на Свободу Слова, на права демократичного суспільства знати правду, якою б вона не була. Однак, питання професійної етики у стосунках поміж журналістами та редакторами ще довгий час залишатимуться, вочевидь, проблемною сферою. 

Розпочавши навесні 2004 року власну публіцистичну діяльність, та надрукувавши за неповні два роки понад сто тестів, практично в усіх провідних українських медіа, не будучи знайомим при цьому із жодним редактором, мені до болю відомою є проблема стосунків незалежних публіцистів із редакторами українських видань.

Серед основних проблем - відсутність належного пошанування праці цієї категорії авторів. Основним принципом більшості редакторів є філософія «сам прийшов − то й почекаєш». Досить часто неможливо отримати жодної відповіді, щодо надісланого тексту, і це при тому, що зі свого боку редакція завжди вимагає щонайшвидшого реагування.

Специфіка праці публіцистів полягає у наявності у них «розкоші» писати «те», і «тоді», що лежить на серці. Живлячись, зазвичай, з інших джерел, вони розглядають журналістику, як форум подільності власних ідей з віртуальними однодумцями. На відміну від штатних журналістів, над нами не висить тягар відповідальності та трудових стосунків, що здатні зіпсувати натхнення навіть самим заповзятим авторам.

Саме тому тексти незалежних публіцистів часто балансують на межі з «читабельністю» та актуальністю, бо менше всього вони зв’язані із редакційною політикою, законами жанру та вимогами споживчої успішності − їм йдеться, радше, про приватні рефлексії.

З огляду на факультативність журналістського ремесла, більшість публіцистів пише власні тексти вночі, часто за рахунок вільного часу та власного відпочинку. Не маючи жодних гарантій опублікування матеріалу в найбільш жаданому виданні, незалежні автори стають заручниками розторопності редакторів, котрі можуть відповісти на лист у ту ж годину, наступного дня, тижня, місяця або й не відповісти взагалі.

Тому часто «гарячі» тексти втрачають свою актуальність, і через відсутність хвилинно-секундного часу у видавця марніють у папках «Неопубліковане», хоч у них було інвестовано натхнення та заповзяття, час та зусилля. Понад те, до них, поза сумнівами, існував би інтерес у інших видань, однак відсутність відповіді редактора знецінює матеріал в часі.

Автор із принципу заходився був писати у вельми реномоване українське видання  щодо відсутності реакції на надісланий текст, причому у ситуації, коли усі попередні статті публікувалися без додаткових коментарів і жодних затримок. Я написав вісімнадцять (!) листів з проханням повідомити одним реченням (а потім одним словом) чому не виконується рішення щодо тексту, котрий було обіцяно надрукувати, але згодом обіцянку забуто. Забуто було й про необхідність дати відповідь: поважне видання, вочевидь, не має часу на комунікації з усіма своїми авторами.

Розмови з приятелями-публіцистами переконують, що така редакційна позиція − типове в українській журналістиці явище, і стосується вона не лише аспірантів-міжнародників, але й лауреатів Шевченківської премії та академіків: «Вас не звали? − Не звали. Знаєте скільки у нас таких академіків щодня з’являється» − отримаєте Ви, спробувавши розібратися у хащах редакційної безвідповідальності.

Натомість вже за тиждень, потрапивши своїм новим текстом у редакційний мейнстрім, Ви знову будете опубліковані без жодних скорочень десь на самім виднім місці. Незалежні публіцисти для редакторів − як сніг: коли він є, то швидко набридає, коли немає − туга з’являється за ним.

Слід, вочевидь, поважним виданням, що тримають у штаті «роту» охоронців та прибиральників, найняти бодай одного працівника чи практиканта, котрий би був відповідальним за стосунки з незалежними авторами. Цим би враз стали ліпше чутися і самі публіцисти, і їхні читачі, цим би розмови про цивілізовану журналістику в нашій державі ще на один крок наблизилися до реалій повсякдення.

Олесь Андрійчук
o-andriychuk@operamail.com 

Усі матеріали рубрики „Редакційна політика” публікуються  за підтримки Посольства Великобританії в Україні.