Телебачення – це, перш за все, технології, які, крім всього іншого, нескладно порівнювати. Верстка, хронометраж, ведучі, дотримання стандартів зйомок та монтажу, оформлення студії - через ці речі ми оцінюємо якість новин. Серіальні сюжети загалом підпадають під кілька доволі простих схем і так далі.

Документальне кіно, незважаючи на те, що присутнє найчастіше саме на ТБ, є в авторських, неконвеєрних зразках ще й мистецтвом, тож його одним аршином не поміряєш. Формат різний, інколи навіть діаметрально протилежний: спільним є лише те, що він вимагає документальних кадрів, свідчень очевидців чи опори на офіційні джерела. Краще різні жанри документального кіно співставити з напоями: від дорогого коньяку великої витримки - до пива, яке можна купити щодня у першому-ліпшому кіоску. І це не робить перше кращим за друге. Вони просто різні. Трапляється сурогат, бувають підробки, але саме в таких умовах найкраще видно якість поодиноких фільмів-подій на українському екрані. Розмаїття форматів, а, відповідно - і поглядів на місію та сенс документального кіно в телепросторі - можна простежити по проектам, які найближчим часом з’являться на  вітчизняному екрані.

Вищий пілотаж

Рідко, але все ж з’являються на українському ТБ авторські документальні стрічки, хоча режисерів рівня Сергія Буковського у нас мало. Добре відомою є його „Війна. Український рахунок”, яка отримала Шевченківську премію у 2004 році (виробництво „1+1”). Останні дві роботи Буковського були на замовлення каналу „Культура” (перша – про знамениту співачку Надію Плевицьку, яка з чоловіком емігрувала до Парижа, а потім вони виявились агентами НКВС; друга - фільм циклу «Мудрецы нашего века» про Бориса Патона).

Проект, у якому Сергій Буковський задіяний зараз, ініціював Фонд візуальної історії (Visual History Foundation) Стівена Спілберга. Він буде втілений за підтримки власника корпорації „Інтерпайп”, депутата українського парламенту Віктора Пінчука. У зібранні фонду більше 30 тисяч відео свідчень людей, що пережили Голокост, майже 3500 з них записано в Україні. Власне, на основі цих інтерв’ю і буде зроблений фільм. Робота лише почалася – впродовж жовтня Сергій зі сценаристом і редактором Вікторією Бондар працювали у Фонді в Лос-Анжелесі, відбираючи інтерв’ю для майбутнього фільму. Повнометражна стрічка має бути готова наприкінці серпня майбутнього року.

Попит на продукцію подібного рівня з боку каналів і глядачів Сергій Буковський прокоментував так: «Аудиторія, яка хоче дивитися авторське кіно, дуже мала, і в системі телевізійних цінностей, якщо це взагалі можна назвати цінностями, - тобто наших всюдисущих рейтингів - не враховується. Орієнтація йде на масового глядача».

Якість і кількість

Від окремих творців перейдемо на рівень продакшн-студій. Зрозуміло, що рано чи пізно їх готовий продукт потрапить на телеекран, але ці стрічки аж ніяк не варто асоціювати з конкретними каналами. Інша справа, що найчастіше певні канали співпрацюють з одними студіями. Так, „Телекон”,  засновником і директором якого є відомий режисер науково-популярного кіно Ігор Кобрін, найчастіше продає свої стрічки „1+1”. І, як правило, це односерійні стрічки - глибокі історичні розвідки.

Після „Фіалки терору” (про замах Каплан на Леніна), „Апельсинової дольки” (три серії про Брестську угоду між Україною і Німеччиною 1917 року) та стрічки „Світ кривавий стелеться” (вбивство Щорса) остання прем’єра від „Телекону” -  „Це було в Краснодоні”. Вона присвячена «Молодій гвардії». Цікаву версію розуміння тих подій запропонував і зміг документально підтвердити досвідчений журналіст і автор кількох сценаріїв Євген Шафранський.

Різко відрізняються від перерахованих своїм форматом такі проекти „Телекону”, як „Еврика” - трихвилинні серії про великі відкриття людства. Її купили близько 40 регіональних станцій України. Фактично, вони становлять собою калейдоскоп картинок, що супроводжуються текстом. Запам’ятався і серіал „Україна” (йшов по «Інтеру»): сюжети по 5 хвилин про різні аспекти українського життя. Це цикли документалістики короткого метру, прибуткові для автора за рахунок великої кількості серій і зручні для каналу з тієї ж причини.

Таке різнобарв’я у виробничому портфелі студії-продакшн пояснюється просто: проекти першого типу представляють собою масштабні історичні дослідження, а другі є продуктом, який продається набагато веселіше, легше і вигідніше. Паралельно в „Телеконі” розробляються стрічки обох типів, або, як їх називає Ігор Кобрін, поверхів, фінансово підтримуючи одна одну. Виходить, як у казці: одну суничку зриваю, на другу дивлюся, а третю краєм ока помічаю. На гроші від першої сунички запускають вирощування другої і шукають ґрунт і добрива для третьої.

У своїй ніші історичного українського документального кіно „Телекон” стоїть міцно. Разом з продакшн-компанією «Нова студія» екс-керівника  Нового каналу Олександра Ткаченкa  їм тут зовсім не тісно.

В одному форматі

Останньою масштабною роботою «Нової студії» була стрічка Анни Гресь, знята у 2004 році на сценарій Сергія Рахманна, -  «Незалежність. Український варіант». Проект отримав  у березні минулого року «Телетріумф» як кращий документальний фільм. Фінансувалася стрічка з приватних джерел, а продати її вдалося на два вітчизняні канали (Новий канал та УТ-1) і один російський, який досі не пустив її до ефіру, хоча всі формальності давно узгоджені.

Сьогодні студія розгрібає історичну куряву відразу у кількох напрямках. Низка проектів чекають доопрацювання і запуску. Продовжено зйомки фільму з робочою назвою «Київська Русь», роботу над яким почали ще півтора роки тому. Це буде легендарна середньовічна історія у двох серіях по 52 хвилини. Матеріалу відзнято 15-20 %, працюють всюди по Україні і навіть за кордоном, але зимова погода змушує зробити невеличку перерву. Фінансування здійснюється самостійно, але вже є замовлення від російського і польського каналів.

Готовою і повністю завершеною є «Забута столиця» про Батурин. На разі ведуться переговори з двома українськими каналами, які називати ще рано, але до Нового року проект мав бути на екрані. Хронометраж стрічки – 26 хв.

Продюсер «Нової студії» Олександр Ткаченко зазначив: «Ріст телеринку дає можливість робити проекти набагато якісніші, ніж рік тому. І школа є, і інтерес є, і нові люди з’являються. Те, що називається документальним кіно в телевізійному форматі, починає працювати, його вже помітно, принаймні».

Найчастіше проекти фінансуються каналами-замовниками, які зараз демонструють зацікавленість у документалістиці. Саме ці гроші і є „рейтингом” для продакшн-студії.

Це ТБ, або Бізнес і кіно

Рейтинг на каналах визначається дещо за іншою схемою: не в у.(битих) о.(ндатрах), які викладає покупець за готову стрічку, а за кількістю глядачів (хоча далі ланцюг веде до рекламодавців і знову повертається до нещасних звірів).

Канал, який міцно і надовго асоціюється зі словами „документальне кіно”, - це СТБ. Можливо, імідж навіть трохи сильніший, ніж хотілося б самим власникам каналу. Головна його складова -  повнометражні цикли історичних досліджень і розслідувань, як закуплені, так і вироблені на замовлення чи за участю  каналу.  Тобто, зараз на каналі демонструють кіно українського, російського та західного виробництва. У минулому сезоні глядачеві пропонували  власний документальний  цикл «Роксолани ХХІ століття», а також фільми відомого журналіста Дмитра Харитонова, який у 2004-початку 2005 роках  був генеральним продюсером СТБ. У новому сезоні СТБ ставить акцент на феноменальних фактах нашої історії: курс каналу тепер вже важко змінити, бо він має свого постійного глядача. У розробці ─ 13 проектів, які створюються разом з російською студією „Ветров”. Серед них є фільми про Володимира Івасюка, Олександра Довженка, Чорнобильську трагедію та ін. У більшості своїй - це односерійки, але можливі і двосерійні варіанти (зокрема, про Чорнобиль).

Не оминули увагою і соціальну тематику: готується до зйомок пілот, який і покаже, чи варто вкладати в соціалку гроші і зусилля. Володимир Бородянський, голова правління ЗАТ «ММЦ-СТБ», зазначив, що локальні теми обирають свідомо, саме вони зараз активно обговорюються в суспільстві, тож відкривається  новий  сектор ринку.

Документальне кіно на СТБ розглядається, перш за все, з погляду бізнесу. Якщо його „правильно” робити, це може бути не лише цікаво, а й прибутково.

Данина телевізії

Безперечним хедлайнером потокових документальних програм є „Інтер”. Студія документальних проектів на цьому каналі була створена першою, а тепер помітно розрослася ─ і під керівництвом Костянтина Стогнія дає до ефіру надзвичайно рейтингові передачі. Рекорд у цій галузі належить саме їм: під час Помаранчевої революції програма про реакцію у різних куточках України на автопробіги з символікою протилежного табору мала долю 53%. І тут вирішальною є саме актуальність, швидкість резонансу на події, яку і демонструють інтерівці. Глядач чекає на гарячі репортажі - і він їх отримує. Такі цикли, як „Паралельний світ”, спецрепортажі, проект

«Спецкореспондент» Андрія Цаплієнка охоплюють величезний сегмент ринку. Все добре, от тільки такий формат стоїть осторонь від документального кіно. Він є „царем гори” під назвою „журналістика документального розслідування” або „документальна публіцистика”, або ще якось, але з обов’язковим відокремленням від класичного формату. Ця форма дещо розв’язує творцям руки, дозволяючи оперативніше  розробляти тему.

Звичайно, на «Інтері» не оминають увагою і класичний формат. Зараз у розробці теми з недалекого минулого, наприклад: політичні вбивства в історії України,  щодо яких дознімається цикл програм з 14 серій. У циклі розглядаються події, пов’язані з радянськими часами, діють політики, які могли впливати на розвиток держави. Крім того, творці намагаються робити припущення, що було б, якби ці люди лишилися живі. Матеріали збирають ретельно: наприклад, для вивчення подробиць вбивства Бандери виїздили і до Парижa, знімали в Роттердамі та Мюнхені. Працює над проектом відразу кілька режисерів студії.

Масштаби студії документальних проектів „Інтера” дозволяють паралельно працювати над резонансними подіями у світі: такими, як  піратство в Сомалі або загибель лінкора „Новоросійськ”, атомохода „Курськ” тощо. Буде програма, присвячена дрібничкам, які радикально змінювали хід історії: як від дощів у Підмосков’ї чи морозів під Сталінградом, зламаної підводи чи зруйнованої печі залежав хід історії країн. У той же час триває локальне документальне розслідування про чотириповерхову підземну споруду часів Другої світової у Піддубно.

Але і в цьому форматі Стогнію і компанії (за організаційну частину Студії документальних проектів відповідає Олександр Зуб, головним режисером студії є Володимир Батюнін) спокійно не сидиться: є ще й ідеї програм зі специфічною реконструкцією подій. Розкривати особливості цього проекту ще рано: не отримано підтвердження авторських прав на ідею.

Сам Стогній зараз активно працює над програмою про „Бузкове місто”, унікальний центр реабілітації наркозалежних, що знаходиться в 100 км від Санкт-Петербургу. Знімальна група таємно житиме серед того соціуму, спостерігаючи за його законами.

Кіно і програми такого формату приносять каналові непоганий прибуток. Керівник студії поділився враженнями щодо спонсорів, кошти яких теж інколи залучаються: зараз грантодавці наполягають, щоб проект був локальним. Це трохи обнадіює. Найчастіше ж виробництво здійснюється коштом «Інтера».

Кіносолянка

У жанрі публіцистики, близької до документальних проектів, гріх не згадати  канал „К1”. Іларіон Павлюк, головний редактор інформаційного мовлення каналу, з відповідним відділом готує програму „Один репортаж”, яка за рейтингом часто стає на каналі подією тижня. Тематика найрізноманітніша: від Ватикану ─ до впливу житла на людей, від браконьєрства – до життя людей, які все життя присвятили своїм кумирам.

Те ж, що підпадає під рубрику „неігрового кіно”, є купованим. Це дві лінійки - „Таємне життя” та „Відкритий світ”. Залежно від тематики, воно перекуповується у Росії (цикл, пов’язаний з культурним фондом Росії) або у ВВС чи Discovery (масштабні кольорові стрічки про флору/фауну світу, загадки історії давніх цивілізацій тощо).

Яскраве куповане кіно бачимо і на „1+1”: надзвичайно рейтингові і технічно якісні цикли а-ля „Прогулянки з чудовиськами”. Таким чином канал позбавляє себе клопоту за власне виробництво і робить ставку на глядачів цього сектору неігрового кіно.

5 канал головним чином зосереджується на форматі  повного історичного метру та власних неігрових стрічках як публіцистичного характеру, так і історії останніх років. Транслювали „Між Гітлером і Сталіним (Україна в 2-ій світовій війні)”, „У рамках долі” (історія першої української дивізії УНА), які дали хороші рейтинги. Наразі практикують показ власного  документального кіно, приуроченого до певних дат. 5 жовтня це був фільм Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда „Право на професію”, присвячений журналістській революції– 2004 (1 пункт рейтингу). 14 листопада в рамках Всесвітньої кампанії за права ВІЛ-позитивних дітей був в ефірі фільм Ігоря Слісаренка та Марії Білик „Позитивні діти”, 22 листопада відбувся показ фільму Святослава Цеголка „Українська революція: за півкроку до крові”.

Ще одна особливість каналу в тому, що вони орієнтуються також на прокат документального кіно. Студія Володимира Ар’єва „Закрита зона” вже показала приклад такого підходу до неігрових стрічок. Його проект „Остання зміна” йшов лише у трьох київських кінотеатрах,  але, за словами автора, був комерційно вдалим. А перший український політичний трилер «День сьомий», присвячений одному з найдраматичніших днів Помаранчевої революції, має значно ширший розмах: крім кінотеатрів найбільших міст України, його планують продати на канали і навіть за кордон.

Можна по-різному розглядати наше документальне кіно. Хтось чекає високої якості і розуміє, що мрія ця на підневільному рейтингам телебаченні є, фактично, нездійсненною. Українські фінанси і українське кіно вперто ходять різними вулицями, хоча й переконують, що шукають одне одного і от-от зустрінуться. Рейтинги грають за команду публіцистичних програм, актуальних зараз і сьогодні, яскравих ВВС-шних проектів. Але  і попит на історію, на розкриття локальних тем, навіть у жанрі авторського кіно, невпинно росте. Канали, які цю тенденцію помітили, активно забезпечують собі прибуток на наступні  роки.

Вже очевидно, що комерція і культура аж ніяк не виключають одне одного. Так, зараз неігрове кіно є більше іміджевим, ніж бізнес-проектом.  Та, на переконання Олександра Ткаченка, «інтерес прокинувся за останній рік. Він багато в чому зумовлений змінами політичної системи, точніше – людьми, які прийшли. Документальне кіно стало більш-менш модним. Але насправді ще багато роботи треба виконати в цьому плані». І якщо поки що  далеко не всі канали самі беруться за зйомки неігрових стрічок, то з цією роботою, очевидно, все ефективніше  будуть  вправлятися  продакшн-студії.