Світлана Панюшкіна, керівник проекту «Журналістика цифрового майбутнього»

Матеріал вперше надрукований у журналі «Детектор медіа» № 6/2008.

Перед тим як відбулася травнева навчальна подорож слухачів програми «Журналістика цифрового майбутнього» до США, ми гадали, чому нас зможуть навчити американські колеги, і що нас так відрізняє від них.

Основна місія американських ЗМІ звучить як «Ми працюємо для народу». Бодай формально. Але вони дійсно турбуються про свого читача і весь час намагаються надати йому різні формати новин. Видавництво може розвивати традиційне друковане ЗМІ та створювати потужний інтернет-портал, на якому є все – починаючи від блогів та коментарів до статті і закінчуючи відео- та аудіоподкастами. Те саме стосується і радіо. Якщо хтось не встиг прослухати свіжі новини у прямому ефірі, їх записи можна отримати на сайті і прослухати в любий зручний момент. Головне, що американці весь час прислуховуються до своїх користувачів і намагаються зрозуміти, що їм потрібно. Для цього дуже часто проводяться спеціальні дослідження. На жаль, в Україні цим мало хто переймається. Тематичний план у більшості випадків формується, керуючись досвідом, а не результатами досліджень своєї аудиторії та її потреб.

У Вашингтоні нещодавно з’явився музей Newseum, де окремі стенди присвячені подіям і тому, як вони висвітлювалися у ЗМІ. Наприклад, там розташовано уламок із руїн Світового торгового центру, який є ілюстрацією перших шпальт газет, що повідомляли про теракт 11 вересня 2001 року. Поряд – невеличкий кінозал на 20 місць, де можна подивитись фільм про те, як журналісти, ризикуючи життям, знімали події, знаходячись під самою будівлею у момент, коли вона ще не рухнула. І в кінці кінців стає зрозуміло, що одного із героїв розповіді було знайдено загиблим.

Чи є в Україні достатня кількість журналістів, які згідні були не те щоб чимось ризикнути, а взагалі викладатися на роботі на 100%? Слухачі нашої програми жаліються, що у редакціях їхні підлеглі не дуже заохочені працювати, і при тому гроші для них не є найголовнішим. Можливо, нам потрібно змінити відношення до професії журналіста? Та хто має цим займатися? Чи це є місія викладачів профільних факультетів? Але більшість працівників ЗМІ має зовсім іншу освіту. Можливо, це роль головного редактора? А може, і сам журналіст має зрозуміти, наскільки його справа потрібна суспільству, і якою є його відповідальність перед країною?

Газета The Washington Post

Павло Солодько, «Український тиждень»:

– «Тільки The Washington Post та The New York Times отримують в останні роки Пулітцерівську премію, всі інші газети здалися перед кризою», – полюбляють говорити у International Center of Jourmalists. Спробуємо зрозуміти, чому це так. Редакційний ньюзрум фактично поділено на сектори (desks) – національних і зарубіжних новин, редакторський, фотослужба тощо. Іхні робочі місця знаходяться у центрі ньюзруму.

Журналісти починають працювати о 10-й годині. Алгоритм праці такий: спочатку заступники редактора міркують, який матеріал чого вартий, потім разом із редакторами вирішують, що давати у номер. О 18-й годині редакційна рада збирається у конференц-залі, де обговорюється, як має виглядати кожна шпальта і що винести на першу. Журналісти мають здати всі матеріали до19-ї.

Зараз тираж паперового видання падає (торік – на 2 млн), зате кількість читачів сайту росте (2007 року – на 10 млн). Але прибутки від сайту не поспішають зростати. Загалом криза у галузі якраз і пов'язана із рекламою.

Сайт The Washington Post зареєстрований як окрема компанія. Вона має окрему редакцію, що сидить в окремій будівлі (здається, у тій частині міста більш дешевша нерухомість). У редакції газеті є окремий так званий сontinuous news desk. Цей сектор готує і передає інформацію редакції сайту. Також у редакції є власна відеостудія, доволі кустарна – пара камер і крісло для людини у кадрі. Там виробляють власну відеопродукцію на сайт – відеоблоги, коментарі журналістів, маленькі інтерв'ю політиків та експертів. Цікавий феномен платної співпраці з ТБ – журналісти The Washington Post ходять на телебачення в якості коментаторів та експертів і отримують за це гроші.

Усяка стаття з The Washington Post спершу з'являється на сайті. Єдиний виняток – яке-небудь тривале і резонансне розслідування. Його приберігають для недільного випуску газети, а на сайт ставлять у неділю вранці, коли випуск надходить у продаж. Журналіст паперового ЗМІ отримує додаткові гроші, якщо його матеріал з'являється на сайті.

Співпраці між сайтом і паперовою редакцією немає, є тільки обмін інформацією. Редактори сайту і редактори друкованого ЗМІ беруть інформацію та самотужки вирішують, як її подавати. У New York Times ці дві редакції об'єднали в одну.

На сайті WP (з усіма службами) працює близько 100 чоловік, загалом у The Washington Post 800 робітників. 90% контенту виробляється «паперовою» редакцією.

– Мене вразили масштаби редакції. Зокрема, штат у 800 чоловік, величезний ньюзрум, що включає навіть невелику відеостудію. Також сподобалася технологія співробітництва з мережевим телеканалом новинMSNBC. Журналісти The Washington Post виступають в якості експертів у їхніх телешоу. Канал платить журналістові за кожну появу в ефірі, що його мотивує. У той же час The Washington Post отримує рекламу свого видання як найбільш авторитетного і впливового.

Крім того, журналістів мотивують знімати відео додатковою оплатою. Вони не бояться публікувати контент спочатку на сайті, а вже потім у друкованій версії. За винятком великих розслідувань, які публікуються в недільному номері.

У цілому інтернет-редакція нараховує близько 100 чоловік (видеопродюсери, адміністратори, оператори, репортери тощо). За останні десять років тираж щоденного випуску зменшився з 800 тис. до 600 тис., недільного випуску – з 1 млн 100 тис. до 800 тис. Трафік інтернет-сайту росте дуже швидко. Зараз відвідуваність становить близько 10 млн користувачів на місяць. При цьому прибуток від реклами на порталі поки не може зрівнятися із прибутком від реклами у паперовому виданні.

– «Голос Америки» – урядова структура. Зараз гроші платників податків витрачаються неефективно. Змінити цю практику покликаний новий директор, колишній працівник каналу СNN, що призначений антикризовим менеджером. «Зараз тут головне – радіо, – заявив він. – Але я сподіваюся, що головним ми зробимо сайт, а потім додамо ТБ».

Українська служба «Голосу Америки» чимось нагадує УТ-1. Тут багато пенсіонерів укупі з амбіційною молоддю, яка, власне, і виробляє телепрограми. На питання, що робити зі старими кадрами, яких важко звільнити, новий директор відповів так: «Треба давати їм на сайті звичні для них платформи –для аудіоподкастів, відеосюжетів, блогів тощо». Він вважає, що «зараз рулять сайти, а наступними будуть усілякі мобільні інформаційні пристрої і технології».

– Склалося враження, що це складна структура, яку важко поставити на «нові рейки». Компанія, створена і фінансована за рахунок держави, не зовсім вільна у прийнятті рішень, у своєму розвитку. Мене вразила подібність до деяких українських держустанов – за структурою, за кількістю працівників та принципом роботи. Як і в багатьох українських державних медіаустановах, там існує проблема кадрів. З однієї сторони, багато працівників передпенсійного віку, з іншого боку – нестача кадрів.

Керівництво компанії має вплив на загальний розвиток ЗМІ – визначає пріоритетність тієї або іншої служби, її фінансування, а також визначає основні інформаційні вектори.

– Це радіо американських «шестидесятників», його слухають переважно в авто. Аудиторія – 24 млн чоловік, але постійно зменшується, тому що молодь цю радіостанцію майже не слухає. Є проблема із сайтом, бо ніхто не хоче слухати радіо через Інтернет (в тому числі і через аудіоподкасти), хіба що дивляться відео. Наразі самі вони перебувають у пошуках «рецепту конвергенції» – прийняли першу групу працівників, які вчаться працювати з інтернет-відео.

– Це некомерційна, неприбуткова організація, має величезну мережу покриття. У редакції вважають, що їхня компанія краще за всіх на радіо робить новини. Чи треба їм кидати все й починати знімати відео? Чим вони кардинально відрізняються від інших медіа, які теж роблять відео? Мене здивував і в той же час сподобався оригінальний, можливо, чисто американський підхід до справи – «Більшість медіа насправді не знають, що вони роблять, тому усі намагаються експериментувати».

 

В студії Національного громадського радіо США

International Center for Journalists(«Міжнародний центр журналістики»)

– Медіабізнес у США завжди був надприбутковим, і газети із журналами виявилися неготовими до зменшення рекламних прибутків. Причина кризи – розширення джерел отримання інформації, унаслідок чого паперові ЗМІ втрачають аудиторію і надходження від реклами. Значна частка їхніх рекламних прибутків це сlassіfied – маленькі рекламні оголошення. Зараз цей вид реклами пішов у інет-сектор – там безкоштовно або дешевше. Власники газет бояться зменшення курсу акцій, тому намагаються зберегти надприбутковість – скорочують кількість закордонних бюро, штат, видатки на розслідування, переорієнтовуються на відверту попсу. Ті видання, які зберігають традицію якості, дорожчають і скоро будуть доступними тільки для, умовно кажучи, еліти. Подібна ж ситуація і з іншими видами ЗМІ. Журнали новин та general interest на кшталт Newsweek страждають. Натомість спеціалізовані видання процвітають, маючи свою нішу серед аудиторії і рекламодавців. Гарна література від відомих особистостей і експертів – запорука успіху. Наприклад, New Yorker – журнал, який читають «освічені та ті, що готові платити». Власники друкованих ЗМІ знають, що інтернет-версія газети – це вихід із ситуації, але не розуміють, як заробити на інет-рекламі стільки ж, скільки на паперовій.

– Незважаючи на те, що центр не є діючою редакцією, зустріч із його віце-президентом Патриком Батлером відкрила деякі таємниці американських ЗМІ. Сподобався його критичний погляд на американську пресу. Медіа США майже не висвітлюють події у світі та поки ще не навчилися заробляти гроші в Інтернеті. Незважаючи на стрімке падіння тиражів друкованих видань, росте загальна кількість читачів, тому що люди користуються Інтернетом. Але там існує проблема класифікації реклами.

Головна відмінність американських медіа від українських полягає в тому, що вони вже давно стали успішним бізнесом. Газети звикли до маржі у 20%. Однак проблема кризи друкованих видань полягає в тому, що більшість газет має акції на загальному ринку й повинні приносити гроші своїм акціонерам.

Ще одна вагома риса американської преси – вузька спеціалізація видань. У США існує безліч газет і журналів, орієнтованих на дуже вузьку аудиторію – від комп'ютерних «маніяків» до аматорів рідких порід собак.

Цікава і схема фінансування, а також форма власності американської преси. The Washington Post і The New York Times, як і раніше, належать родинам своїх засновників. Відповідно, сімейні традиції дозволяють підтримувати якість газет на високому рівні. Власники The Washington Post зробили дуже вдале капіталовкладення, купивши компанію Kaplan, що займається розробкою тестів для абітурієнтів. Прибуток, який вона приносить, дозволяє вкладати інвестиції у розвиток The Washington Post.

– У цьому популярному новинному ілюстрованому тижневику ще п’ять років тому вважали власний сайт другим за вартістю. Але зараз він перший за важливістю. «Сайт у нас як щоденна газета, журнал – підсумки тижня, – зізнається заступник головного редактора Джексон Діл. – На сайт заходить 25–30 млн чоловік у місяць, а тираж журналу становить 3–4 млн».

Які матерали з сайту йдуть до журналу, вирішує редактор. Велику увагу приділяють відео. Є група відеожурналістів, яку відправляють на резонансні події із чітким завданням – знімати. Загалом же на завданні зазвичай працюють фотооператор (він тільки фотографує) і журналіст, який має з собою ще й відеокамеру.

Тренінгів по роботі з камерою нема – лише короткий інструктаж перед виходом. Багато сюжетів надходять із підписки на відео від спеціалізованих компаній. Наприклад, є контракт із компанією Healthynation для рубрики «Здоров’я». А також з окремими відеофрілансерами. Форум на сайті модерують самі відвідувачі, виставлячи оцінки постам. Різноманітна тематика форуму – запорука його упішності. Аудиторія теж «нішується»: жінки більше обговорюють здоров’я, молода аудиторія сидить на форумі «Освіта». Загалом же активне обговорення іде в коментарях під матеріалом. Найбільше коментів збирають статті про політику і гарно написані матеріали про освіту, фінанси і здоров’я. Аудіоподкасти вони тільки запускають, але вже можна сказати, що популярними є ті, що робить не журналіст, а експерт із галузі.

Структура ньюзруму з появою сайту не змінилася. Наразі сайт залишається неприбутковим, але вже заробляє гроші, продаючи доступ до більш повних інформаційних баз у тематичних розділах на кшталт «Освіти».

Контент, який продукують читачі, зазвичай нецікавий – «нема там що брати, хіба що фотки». Цікаві теми читачі у своїх блогах підкидають дуже рідко. Проте допомагають створювати різного роду тематичні щорічні рейтинги (особливо споживацькі: ресторанів, шкіл, лікарень тощо), і вони є дуже популярними. Помітна тенденція – читачі хочуть, щоб сайт був більш прогнозованим, не часто змінювався, утримуючи певну аудиторію.

Головна ж проблема паперового видання – розповсюдження. Підписку вони здійснюють поштою, а от роздріб – за допомогою власної мережі вантажних автоперевезень. Сьогодні внаслідок подорожчання палива знижується прибутковість.

Українським ЗМІ варто перейняти зручну систему дистрибуції друкованої преси

– Дуже подобається тенденція переміщення вектора уваги керівництва видання із друкованого ЗМІ на його інтернет-версію. Ще п'ять років тому на першому місці з розвитку у US News and World Report стояв журнал, а зараз навпаки – редакція більше піклується розвитком сайту.

Мене вразила їхня масштабність. Тираж 2 мільйони, відвідувачів сайту 25–30 мільйонів на місяць. У той же час сайт поки не приносить такого ж доходу, як журнал, але в майбутньому керівництво сподівається заробляти більше саме в Інтернеті. Поки єдиною відповіддю на питання, як залучити більшу аудиторію на свій сайт, вони бачать у наповненні його все більшим і ексклюзивним контентом. Редакція активно шукає способи заробляти в Інтернеті.

Окрема стаття доходів – продаж доступу до певної інформації на сайті. Тобто за деякі статті й інформацію на сайті треба платити. Є також цікава тенденція співробітництва з телекомпаніями, які роблять відео, а також залучення фрілансерів для зйомок відео і фото.