Смутний і невеселий прямував на церемонію нагородження переможців голова журі 61-го Каннського фестивалю Шон Пенн. Причин для його кепського настрою було декілька. Передусім цьогорічна офіційна програма видалася вкрай неврожайною на шедеври й відкриття. Уважні спостерігачі завважили, що нинішній фестиваль до останнього зволікав із оголошенням складу конкурсу. Італійці злостиво коментували, що Канни поспіхом оголосили фільм відкриття аж після того, як Венеція повідомила, що відкриватиметься новою картиною Коенів. А Венеціанський кінофестиваль, як відомо, відбувається трьома місяцями пізніше.

 

Загалом конкурс Канн виглядав так, ніби його складено поспіхом, переважно під впливом найпотужніших французьких дистрибуторів. Всі «нові хвилі» останніх років, рахуючи й найсвіжішу, румунську, вже злилися в єдине глобальне море всесвітнього кіноконтексту. Лишилося хіба що вшановувати давні здобутки. Фестиваль так і вчинив у випадку із Вонгом Кар Ваєм: за відсутності свіжої роботи в розділі «Особливі події» було показано його стрічку «Попіл часу». Якщо вже Канни з їх впливом і репутацією, можливістю презентувати першим екраном найкраще зі створеного у світі за рік, дійшли такого стану речей, сумна доля очікує на нижчі рангом фестивалі, котрі мусять завше підбирати крихти з панського столу оглядів групи «А».

 

Світовий кінематограф вступив у смугу кризи ідей, творчого пошуку, авторської самобутності. Вичерпала свої можливості хвиля азійського кіно, що утримувалася на гребені моди, започаткованої в першій половині 90-х костюмованою мелодрамою Чена Кайге «Прощавай, моя наложнице» («Золота пальмова гілка» Канн, «Оскар» і ціла купа міжнародних призів) аж до минулого року. Її останнім виявом стало присудження японці Наомі Кавасе гран-прі каннського журі за «Жалобний ліс».

 

Промайнуло фестивальне захоплення новими іменами ізраїльського кіно. Після торішніх фестивальних хітів володарів премії Канн за найкращий дебют Шири Геффен і Етгара Керета «Медуза» й «Візиту оркестра» лауреата торішньої київської «Молодості» Ерана Коліріна, цього разу ізраїльська кінематографія не спромоглася запропонувати щось настільки ж яскраве. Захлинулася в європейському прокаті й румунська кінохвиля, здійнята фестивальним успіхом політичної сатири Корнеліо Порумбою «12:08. На Схід від Бухареста» й соціальною драмою Крістіана Мунгіу «4 місяці». Горезвісна глобалізація дає себе знати не лише одноманітними китайськими товарами в усіх супермаркетах світу, але й нівельованими смаками масового глядача, цілковито байдужого до успіхів новітніх законодавців моди екрану.

 

Пенн із очолюваним ним журі мав марудне завдання визначити найкращих із посередніх. Вихід зі скрутного становища було знайдено цілком логічний: більшість призів розподілено між регулярними лауреатами Канн. Найкращим режисером визнано Нурі Білге Джейлана, котрому 2002 року фільм «Відстань» приніс гран-прі журі, 2006 року «Сезони» здобули «Золоту пальмову гілку». Джейлана має високий авторитет серед знавців і шанувальників кіно. Вже навіть з’явились ігрові стрічки, в яких широко й захоплено цитуються його вищезгадані твори. Проте цьогорічна робота під назвою «Три мавпи» виявилася претензійною й нудною. Це історія родини невдах, де чоловік іде до тюрми замість начальника, дружина зраджує йому з тим-таки начальником, а син того начальника вбиває. Все відбувається вкрай повільно, персонажі виглядають невиразними й геть позбавленими бодай якоїсь психологічної глибини. Картинка, як завше у Джейлана, гарна – оце й усе.

 

Трохи краще виглядає чергова соціальна драма братів Жан-П’єра й Люка Дарденів «Мовчання Лорни», відзначена призом за найкращий сценарій. Цей творчий тандем двічі зривав «Золоту пальмову гілку»: 1999 року за «Розетту» й 2005-го за «Дитину». Брати Дардени щоразу витримують певний рівень сподівань – ані нижче, ані вище. Вони майстерно відтворюють на екрані буття маленької людини наших часів, сміливо запрошуючи на провідні ролі маловідомих або й непрофесійних виконавців. У випадку з «Лорною» актрису Арту Доброші було знайдено в албанському театрі. Напівдетективна історія албанки, котра дала себе втягти до кримінальної авантюри задля бельгійського громадянства й можливості розпочати власний бізнес, справляє доволі сильний емоційний вплив і дає привід для роздумів про кризу взаємин людини й суспільства.

 

Суто символічними фестивальними призами вшановано роботу Катрін Деньов у сімейній драмі «Різдвяна казка» Арно Деплешена й психологічний детектив Клінта Іствуда «Підміна». Щодо Деньов, то Каннський фестиваль таки заборгував перед нею. Гранд-дама французького кіно досі мала два «Сезари», почесного «Золотого ведмедя» Берлінале, «Давида Донателло», «Фелікса» й навіть срібного «Святого Георгія» Московського МКФ, але жодної нагороди Канн. Нарешті її бодай якось вшановано й на Круазет. Як воно часто трапляється, роль, котра принесла Деньов визнання в Каннах, далеко не найкраща в її творчому доробку. 65-річна діва грає голову родинного клану, яка хворіє на смертельну недугу. Єдиний порятунок для неї – пункція кісткового мозку одного з членів її величезної сім’ї. Поки з’ясовується, що донорами можуть бути тільки наймолодший онук або давно позбавлений усіх прав у своїй родині син (Матьє Амальрік), Катрін не завдає собі клопоту драматизмом виконання, натомість гідно демонструючи з екрану свою зрілу вроду й майстерність дизайнерів костюмів.

 

Іствуда на Круазет шанують. Кілька років тому тут вельми тепло прийняли «Таємну річку». Нині живий інтерес викликала кримінальна драма «Підміна» голлівудського ветерана, котрому 31 травня виповнилося 78 років. Іствуд переніс на екран реальну подію часів його дитинства – історію жінки (Анжеліна Джолі), яка звертається до поліції, щоб розшукати зниклого 9-річного сина. Замість шукати зниклого, поліція підсовує згорьованій матері першого-ліпшого маленького знайду. Справа набуває скандального розголосу аж тоді, коли з’ясовується, що зниклий хлопчик імовірно став жертвою серійного вбивці дітей. Клінт зізнався на прес-конференції: «Я не хотів, щоб хлопчик загинув. Тому й залишив питання про його долю відкритим». Колишня зірка вестернів, Іствуд у режисурі почувається вільно і впевнено, точно вибудовуючи конструкцію фільму за ритмом, емоційною напругою, візуальним драматизмом. Він уміло веде свого глядача крізь похмурі повороти сюжету до катарсису, котрий як явище останнім часом дедалі рідше трапляється в кіно: катарсис не в тренді :). Анжеліна Джолі, котра знімалась у «Підміні» в розпал своєї вагітності двійнятками, народженими наступного дня після закриття Каннського фестивалю, грає посередньо, тож творчій групі фільму довелося загальними зусиллями «грати короля», щоби виправити ситуацію. Кілька епізодів врятував неперевершений Джон Малкович. Він створив образ священика, котрий веде боротьбу з корумпованою поліцією Лос-Анджелесу й рятує життя героїні Джолі.

 

Цього року в Каннах ветерани взагалі почувалися найвпевненіше. Та краще за всіх – творча група показаного поза конкурсом «Індіани Джонса й королівства кришталевого черепа» на чолі з 66-річним Гаррісоном Фордом, чия харизма й досі забезпечує йому цілковиту владу над публікою, хай навіть такою розбещеною й до всього звичною, як на Круазет. Кілька поколінь журналістів, кінофахівців і синефілів робили все можливе й неможливе, щоби потрапити на прем’єру четвертої частини «Індіани» й почути славнозвісне: «Раніше було легше: ми були молодші. Й у нас були пістолети». Спілбергові знадобилося 19 років, щоби зважитись продовжити свою романтичну пригодницьку сагу, подолавши страхи перед добою прагматизму й цинізму. Зрозуміло, знайшлися рецензенти, настільки далекі від розуміння законів жанру «Індіани», що закидали непереможному археологові його живучість: мовляв, під час шаленої стрілянини навіть у криса його федори не влучила жодна куля. Хоча, відверто кажучи, з таким же успіхом можна обурюватися перемогам Котигорошка над триголовим змієм.

 

Якщо ж повернутися до рішень журі, то апофеозом стало присудження «Золотої пальмової гілки» стрічці «Клас» Лорана Кантета, поставленій за документальною повістю шкільного вчителя з колективом непрофесійних виконавців на чолі з тим-таки вчителем. У порівнянні з цим «Перші поцілунки» можна вважати справжнім кінематографом. Можливо, в такий спосіб журі висловило своє несприйняття конкурсної програми цьогорічного фестивалю в цілому, в тому числі – й останніх робіт таких культових режисерів, як Атом Егоян і Вім Вендерс. Егоян у своїй дванадцятій картині під назвою «Захоплення» виніс на суд Канн притчу про ціну любові й вірності, про неспроможність усіх технічних досягнень сучасної цивілізації допомогти людині знайти відповіді на найважливіші для неї питання. Переускладнена численними флешбеками й надмірним копанням у родинних таємницях головного героя, стрічка лишає глядача цілковито холодним. Схоже, творча криза Егояна, котра намітилася ще в «Арараті», а згодом і в «Брехливій правді», триває.

 

Інші знані режисери в таких випадках роблять перерву в зйомках і починають давати майстер-класи. Все-таки це інший вид діяльності, спроможний підтримати реноме автора. В Каннах майстер-класи вельми популярні. В минулі роки тут їх із успіхом давали Мартін Скорсезе, Нанні Моретті й Бернардо Бертолуччі. Цього року мистецтво режисури проповідував на Круазет кумир трьох поколінь кіноманів Квентін Тарантіно. Його натхненна лекція викликала загальне захоплення армії його шанувальників й увінчалася щирим зізнанням Квентіна: «Я люблю кіно!».

 

Вім Вендерс також любить кіно. І саме мовою кіно спробував передати в «Стрілянині в Палермо» дуже особисті роздуми про життя і смерть, вкрай прохолодно або й зневажливо сприйняті софістикованою фестивальною критикою. Перша європейська стрічка Вендерса після проведеного в Голлівуді десятиріччя ознаменувала його європейське фіаско. Щирі роздуми тепер не в моді в Старому Світі. Так само, як і зізнання в страху перед смертю й намагання дійти з нею спільної мови. Смерть більше не грає в шахи з лицарями. Людське життя вже майже зрівнялося в ціні із життям персонажів комп’ютерних ігор. І важливо лише, чи «зберігся» гравець. Бо ж гру завжди можна продовжити на новому рівні або й розпочати спочатку. Принаймні, так тепер багатьом здається. А що Вендерс заводить мову про розплату за змарноване в метушні шоу-бізнесу життя й невідворотність смерті, хай там якою дружньою вона постає в особі Денніса Хоппера, у багатьох це викликає регіт. І той регіт ще посилюється, коли у фінальних титрах «Стрілянини» з’являється посвята Мікеланджело Антоніоні й Інгмара Бергмана, чиї життя увірвалися минулого року.

 

Якого месії потребує наша доба, така скупа на шедеври, що навіть Канни зневірились знайти їх, а організатори червневого Московського фестивалю просто впали у депресію через низький рівень запропонованих їм цього року фільмів? Найвпливовіші дистрибуторські компанії світу чатують на появу нових кінохвиль і нових імен. Тим-то вихід України на міжнародний кіноринок у Каннах виявився дуже вчасним. Поки що вітчизняний кінематограф лишається темним коником у великій кіногрі на Круазет. Але, приміром, хто що знав про румунське кіно ще кілька років тому? Французька виробничо-дистрибуційна компанія «Копродакшн офіс», котра першою запропонувала міжнародному загалові румунський феномен, вже щільно зацікавилась українською продукцією.

 

Важливо, що роботу з просування вітчизняної кінематографії на міжнародний ринок координує створена в грудні 2007 року Українська кінофундація (УКФ). Її директор Андрій Халпахчі, котрий від 1992 року очолює Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», має двадцятирічний досвід роботи зі світовими кінокомпаніями й кінофестивалями. Особисті зв’язки й знання кон’юнктури – ключ до розв’язання багатьох проблем. Крім однієї: Фундація може впливати на долю вже створених фільмів, але не продукує їх сама. На кіноринок 61-го Каннського фестивалю УКФ привезла все, що було створено за останній рік в Україні. Це шість повнометражних фільмів. Стрічки різні за жанром, тематикою й рівнем постановки. Є тут безпрограшний комерційний продукт. Це фільми нової кіностудії, «Ялта-фільм», котра вигідно вирізняється енергійним і наполегливим керівництвом: хіт українського прокату «Сафо» (збори в Україні – 1 млн). «Сафо» викликала чималий інтерес у Каннах й одразу стала предметом переговорів із дистрибуторами Японії, Південної Кореї, Таїланду, Індії. «Пригоди Швейка», як і слід було сподіватися, зацікавили передусім Чехію, Словаччину, Угорщину, Німеччину й Австрію, котрі охоче приєдналися до виробництва фільму в якості співпродюсерів або вже на стадії виробництва придбали права на фільм на 12 років. Директор «Ялта-фільму» Олег Малишевський проводив близько 15 ділових зустрічей на день в українському павільйоні. За 10 днів роботи ринку було сформовано 150 корисних контактів.

 

Успішно працювала в Каннах кінокомпанія SOTA Cinema Group. Її генеральний продюсер Олег Кохан, котрий висувався цього року на звання «Людина року в кіно», вважає виконану в українському павільйоні роботу ефективною: «Для мене як продюсера поїздка на фестивалі – це праця, від результатів якої залежать і нові проекти, й доля вже знятих картин. Результативність моєї поїздки на 61-й Каннський фестиваль була високою, бо, крім попередніх домовленостей про участь наших картин у фестивалях і нових контактів, я підписав угоду з Хайно Декертом про спільне виробництво дебютного ігрового фільму знаного режисера документаліста Сергія Лозниці “Щастя моє”, що його зйомки проходитимуть в Україні, а світова прем’єра запланована на кінець 2009-го – початок 2010 року. Поза тим знайомство з одним перспективним режисером, котрий презентував мені у Каннах ідею свого нового фільму, обіцяє перерости в масштабний проект».

 

Взаємини України з Каннським фестивалем досі складалися вкрай епізодично. Перший епізод пов’язаний із фільмом Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», що був тут відзначений 1990 року премією Міжнародної асоціації кінокритики (ФІПРЕССІ) за сценарій Сергія Параджанова. Другий – із тріумфом 2005 року короткометражного фільму молодого режисера Ігоря Стрембицького «Подорожні», нагородженого «Золотою пальмовою гілкою» короткометражного конкурсу. В першому випадку велику роль відіграла популярність Параджанова на Заході наприкінці 80-х, коли він нарешті дістав дозвіл виїздити на міжнародні фестивалі. В другому випадку – інтерес до України дійшов піку після помаранчевої осені 2004 року. То був чудовий час для прориву національних митців на світові орбіти. Шкода, що зумів скористатися тими обставинами тільки один режисер.

 

Зараз ситуація не настільки сприятлива. Попри всі зусилля, студія «Ялта-фільм» так і не змогла включити в офіційну програму Канн «Сафо». Основна проблема – відсутність впливового європейського дистрибутора, без якого жоден великий фестиваль не зверне сьогодні потрібної уваги на українську картину. Це загальна біда вітчизняних фільмів. Покладати сподівання на російських дистрибуторів у даному випадку марно, адже вони ледве спроможні впоратися з просуванням власних картин. Історична драма Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький», передана на відкуп московській компанії «Русіко», лишилася в Каннах геть непоміченою.

 

Вітчизняний гуру авторського кіно Олександр Шапіро та його продюсер цілковито це усвідомлюють. Тому основною метою їхнього візиту до Канн став пошук серйозного дистрибутора для нової стрічки Шапіро «Кастинг». А що «Кастинг» має в собі всі необхідні складові, щоб зацікавити західних шанувальників кіноавангарду, одразу три кита європейської дистрибуції розпочали переговори про придбання світових прав: вже згаданий «Копродакшн офіс», «Фортіссімо» та «Медіа Луна». Співпраця з будь-якою з цих компаній стане запорукою успішної фестивальної долі фільму.

 

Нині йдеться про надання Україні статусу асоційованого члена Європейського Союзу. Коли той статус буде надано, український кінематограф має бути готовий запропонувати європейській спільноті справді вартісний продукт. Компанії і продюсери, котрі усвідомлюють це, мають хороші шанси зміцнити й розширити своє виробництво й стати гідними конкурентами великим гравцям кінобізнесу. Справжній сенс відкриття українського павільйону на Круазет, приїзду до Канн великої кіноделегації та, нарешті, прийому-презентації в ресторані пляжу Лонг Біч полягає якраз у тому, щоби створити необхідні передумови для входження України до європейського й світового кінопроцесу в потрібний час і в потрібному місці.