Для більшості українців слово «татари» асоціюється з Кримом й лише з ним. Про те, що в Україні є не лише кримські татари, поза межами Донбасу мало хто знає. Не змінила ситуації й поява багатьох людей із татарськими прізвищами у Верховній Раді та на відповідальних посадах: багато українців упевнені, що Рінат Ахметов приїхав до Донецька чи то з Криму, чи то з Росії. Тим часом у Донецькій та Луганській областях, за офіційною статистикою, мешкають майже 70 тисяч татар, чиї предки приїхали з Поволжя. За неофіційними даними, чисельність татар у Донбасі перевищує 100 тисяч: за не таких уже далеких часів «розгулу інтернаціоналізму» багато з-поміж татар прагнули правдами й неправдами позбутися «неблагонадійного» запису в паспорті.

 

Відповідно до загальноприйнятої класифікації, татар, що мешкають у Донбасі, належало б звати казанськими. От тільки сьогодні більшості з них це слово ріже вухо. Родинні зв’язки з Поволжям було втрачено багато десятиліть тому, мова та культура татар Донбасу вже істотно відрізняються від мови та культури татар Татарстану. Донецькі татари – от яке визначення було б найточнішим, от тільки жоден етнополітичний довідник такого визначення не містить.

 

Згадок про татар Донбасу ви не знайдете в переліку національних меншин України в законах чи навіть законопроектах, у жодному проекті закону про мови в Україні не фігурує татарська. Якось під час публічної лекції, що її давав близький до Партії регіонів політолог Володимир Малінкович, я спитав його: чому в законопроектах про мови немає татарської? Відповідь вразила: «А вони не хочуть офіційного статусу для своєї мови. Як і білоруси».

 

Перші татари з’явилися в Донбасі на межі ХІХ-ХХ століть. За ними потягнулися родичі, односельці – й уже у 1920-х роках на околицях багатьох донбаських міст виникли досить значні масиви, як тепер кажуть, малоповерхової забудови, населені переважно татарами. Ще років із 25 тому на вуличках велетенського, кілометри зо два в діаметрі, такого масиву на околиці Донецька серед немолодих людей татарську мову можна було почути набагато частіше, ніж російську.

 

Татарську жінку на вулицях Донецька ви за виглядом не відрізните від української або російської. Жодним чином. Такий самий одяг, такі самі манери, такі самі розмови. Довелося якось бути свідком сімейного обряду в татарській родині. Завершилася частина «для всіх», і мусульманський священик, що вів обряд, каже: «А тепер залишаються тільки чоловіки». Жінки підводяться й ідуть до виходу. Раптом священик звертається до не знайомих із традиціями літніх жінок: «А ви куди?». Виявилося, що немолоді жінки в усьому прирівнюються до чоловіків.

 

Ба більше: за традицією, в мусульман багато з обрядів може проводити не священик, а просто шанована людина, добре обізнана в канонах віри та святому письмі. У донецьких татар такою людиною цілком може бути літня жінка. Якось я спитав татарського священика: чи може мусульманин одружитися з християнкою? Відповідь була неочікуваною: «Шлюбів між мусульманами та іновірцями бути не може. Але християни та юдеї не вважаються за іновірців». Як тут не згадати про часи тисячолітньої давнини, коли іслам був найвіротерпимішою релігією, а для юдеїв, християн та мусульман існувало єдине визначення: «люди Книги»! У світовій політології існує термін: євромусульмани. Донецькі татари відповідають йому на всі 100%.

 

У перші десятиліття ХХ століття зайняттям татар була не надто кваліфікована праця, здебільшого торгівля, підсобні роботи на залізниці, багато з-поміж них жили за рахунок городів на присадибних ділянках: більшість їх були вихідцями із села, що отримали не надто високу освіту. Громадське життя татар дуже значною мірою зосереджувалося всередині громади: відмінні від інших традиції, відмінні від інших свята, відмінні від інших предмети побутової культури, та й навіть харчові продукти. Після війни багато що почало змінюватися: молодь із татарських сімей вступала до інститутів, посилився процес асиміляції, різко зросли зв’язки поза межами татарської громади. Молодь почала соромитися розмовляти татарською: «безкласове суспільство» у «пролетарському краї» сприймало татарську мову як беззастережне свідчення «низького походження». Ніде, окрім Донбасу, не доводилося чути стільки злих анекдотів, образливих віршиків та байок про татар. А думка про «непрестижність» рідної мови міцно вкоренилася у свідомості. Розповідали мені якось про старого чоловіка, що «був неписьменний – не вмів ані читати, ані писати». Аж тут раптом з’ясувалося, що насправді він і читав, і писав, але лише арабською в’яззю. «Тож не був він неписьменний», – заперечив я й почув цілком переконану відповідь: «Був. Адже читати російською мовою він не вмів!».

 

У такий самий спосіб і в ті самі роки з вулиць донбаських міст зникли ідиш та обидві мови приазовських греків – румейська та урумська. Та, власне, й українська: навіть сьогодні, коли ви почуєте, як двоє літніх людей неголосно розмовляють між собою українською чи то суржиком, підійдете й звернетеся до них так само українською, вони, як дуже часто трапляється, перейдуть на російську. Публічно спілкуватися не російською мовою соромно – надто вже вкоренилася переконаність у цьому.

 

А літні татари розповідали: одразу після війни у школі, розташованій у татарському кварталі Донецька, викладав українську літературу онук Архипа Тесленка. «Не соромтеся своєї мови, не цурайтеся її», – переконував він учнів.

 

Донецьк, татарське кладовище. Яких тільки написів на пам’ятниках тут немає! За ними можна вивчати всі системи писемності, що існували у татарській мові в різні роки. От арабська графіка, он латинка, он кирилиця, ще далі – кирилиця іншої системи. За цими написами з великою мірою точності можна визначити, коли почалася донбаська історія того чи іншого роду: як писали татарською мовою тоді, коли «батьки-пілігрими» залишили Поволжя, такої графіки дотримувалися в цій родині й надалі. Вміння писати рідною мовою передавали з покоління в покоління лише в сім’ях: татарська писемність у Донбасі ніколи не виходила за межі суто приватної, побутової сфери. Утім, на пам’ятниках останніх двох десятиліть татарської мови ви вже майже не зустрінете: молитви арабською та власне текст російською.

 

Неподалік від татарського кладовища височіє величний, красивий храм. Католицький костел, збудований вже в роки незалежності. У центрі Донецька – лише православні храми.

 

Сьогодні навіть у домівках татарською розмовляють переважно пенсіонери. Люди 30–40 років найчастіше можуть розмовляти татарською, але навіть у побуті надають перевагу російській. Не рідкістю є ситуація, коли батько звертається до сина татарською, а той відповідає російською. Що ж до молоді, то багато хто знає рідну мову в найкращому разі пасивно – тобто, розуміють почуте, але самі розмовляти вже не можуть. Татарська мова, у якій і без того вже багато русизмів та, хоч як дивно, українізмів, відходить...

 

«Рауль Ісмаельович», – представляється татарин. Бачачи, мабуть, подив на моєму обличчі, тут само уточнює: «За паспортом – Равіль Ісмаїлович». Протягом десятиліть донецькі татари міняли свої імена на російські. Часто навіть не шукаючи відповідності або навіть співзвучності (якби, скажімо, Сулейман Якубович став Соломоном Яковичем, це навряд чи дуже йому допомогло б): Анвер цілком міг стати Олександром, Альбертом чи, ледь не найчастіше – Артемом. Справді, що було робити? Почувши татарське ім’я, багато хто з донеччан і досі хіба що зверхньо-поблажливо посміхнеться. Навіть якщо в документах записане татарське ім’я, під час знайомства представляються зазвичай російськими «аналогами», й поза татарським середовищем людей саме ними й називають. А ще – з погляду носіїв російської мови, татарські голосні нечіткі (на кшталт англійських: чи то а, чи то е), а один і той самий звук може мати декілька відтінків. Тож не лише брати та сестри можуть мати за документами різні по-батькові, але й одна й та сама людина може бути записаною в різних документах по-різному: в одному – з одним варіантом татарського імені, в другому – з іншим варіантом, у третьому – з російським ім’ям.

 

У сьогоднішньому житті татар зберігаються деякі ознаки окремої громади. Підтримуються тісні стосунки з далекими родичами й колишніми сусідами, люди користуються рекомендаціями на кшталт: «Дружина брата мого сусіда через три будинки добре знає племінника його двоюрідної сестри». Але внутрішньогромадські шлюби переважно пішли в минуле. Готуючи цей матеріал, я вирішив уточнити деякі подробиці в донецького знайомого. Сам він не зміг мене проконсультувати, але взявся підібрати телефони тих, хто точно вже зможе допомогти. Виявилося, що всіма внутрішньогромадськими зв’язками відає його дружина – єврейка. У дружніх, приятельських, а тим більше колегіальних стосунках етнічне походження вже не відіграє майже ніякої ролі. Майже – бо антитатарські упередження українців та росіян все ж досить часто даються взнаки.

 

У 1990-х роках усім пострадянським простором прокотилася хвиля національного відродження, але в багатьох випадках, зокрема коли певна етнічна громада виділялася з-поміж інших не лише за етнічною, а й за конфесійною ознакою, воно було підмінене відродженням релігійним. Так сталося й серед донецьких татар. Кілька років у Донецьку діяв ісламський університет, де викладали переважно араби й лише арабською мовою. Після подій вересня 2001 року він припинив свою діяльність – подейкують, не без втручання Києва. Що ж до відродження національного... Намагаюся з’ясувати, чи викладають де-небудь татарську мову, чи є татарськомовні ЗМІ. «Не знаю», «Щось, здається, виходить, але точно не скажу», «Кажуть, десь вивчають, але де саме, не знаю», «Щось таке нібито чув», – такими були відповіді в переважній більшості. Сьогодні тільки в донецькій школі №63 вивчають татарську мову, й то лише факультативно. Газети татарською мовою в Донецьку, як запевнили мене, не виходять. Серед громади поширюються київська «Ар-Раїт» та московська «Аль-Баян» – російськомовні видання, що виходять досить рідко. Та й присвячені вони не національному, а релігійному відродженню, просвітництву щодо ісламських традицій. Страви татарської кухні – от чи не єдине в них, що стосується власне татар.

 

Такий стан речей майже не викликає ані подиву, ані опору. За свою більш ніж столітню історію донецькі татари звикли, що їхні національні проблеми – то їхні проблеми, виносити які на загальносуспільний рівень не заведено. Іншого ніколи не було. Тим, мабуть, і пояснюється парадокс: татарська громада Донецька аж ніяк не бідна – от тільки меценатів відродження мови та культури не знаходиться.

 

Багато що зі змальованого тут нагадає одеситам, киянам, львів’янам та багатьом іншим єврейські чи вірменські громади їхніх міст. Будь-які, власне, громади національних меншин, що майже втратили свої мову та культуру, майже розчинилися серед російськомовного загалу, але ще не втратили своєї етнічної самоідентифікації – тож і чіпляються з останніх сил чи то за релігію, чи то за ідею повернення до традицій життя окремою громадою, чи то ще за щось.

 

Чи не єдине, що відрізняє донецьких татар від тих самих євреїв, – це те, що татари не збираються масово від’їжджати. Їм просто нема куди емігрувати, та й на підтримку національного відродження чекати нема звідки: татари Поволжя давно вже не сприймаються як «свої». Донецькі татари – то етнічна група, що мешкає тільки в Україні, вона є однією зі складових мозаїки, що зветься українським народом. Тільки-но вони повністю асимілюються – й Україна збідніє на одну самобутню, притаманну лише їй культуру, яку вже неможливо буде відновити.