Яка подія міжнародного життя гідна стати топ-темою новин? На думку редакторів, це має бути щось близьке і болюче. Звісно, кого можна здивувати двома мільйонами біженців і тисячами вбитих у Дарфурі? Не обходять нас і масові заворушення у Венесуелі. Та дивує, коли замовчують такі улюблені теми, як політика, та ще й російська. Центральні канали не наважуються взяти на себе право давати оцінку політичним подіям північної сусідки, бо нам ще газ купувати. Всі надають перевагу сухому безособистісному констатуванню фактів. А коментувати ж є що. Щоправда, у нічному ефірі, для тих, хто ще не спить, а може для того, щоб обійти тих, кому це може завадити, можуть влаштувати прямий телеміст із російськими політологами.

 

Журнали і газети почуваються трохи вільніше і дають не тільки факти, а ще й коментарі й аналітику. Щоправда, давно не пам’ятаю, щоб на обкладинці чи темою номера були події світу.

 

До чого я це веду? Західноєвропейські видання і тижневики Росії на головні шпальти викладають з’їзд комуністичної партії Китаю чи буремні події у Пакистані. Я впевнена майже на 90%, що наш читач чи глядач навіть не звернув на це увагу. Бо ми ніби не сусіди Китаю, а такі екзотичні прізвища, як, скажімо, Бхутто – взагалі збивають з пантелику.

 

Ми знову замикаємось у своєму крихітному світі і не хочемо визирати за його межі. Мені здається, що причин цього явища декілька. По-перше, відійшла необхідність у пропаганді, як це було за часів Радянського Союзу. Значна увага тоді приділялася «білому» і «чорному» піару країн світу. Тоді мапу було чітко поділено і позначено потрібним кольором: червоним ті, хто з нами, і «чорним» – хто проти нас. Суспільство постійно інформували про досягнення і здобутки «країн соціалістичного табору». Та майже завжди гнівно засуджували події капіталістичного світу. У цьому бурхливому потоці й виростали спеціалісти з міжнародної політики. Та треба зазначити, що ця школа і залишилася в Росії після розпаду СРСР. Це в Росії відзначають ювілей Володимира Кондратьєва, який довгий час був кореспондентом у Німеччині. У нас на телебаченні не залишилося тих знакових імен, на які рівняється молодь.

 

До цього переліку причин треба також додати й суто фінансовий бік справи. Небагато видань і каналів мають власних кореспондентів. Останнім часом, щоправда, з’явилася тенденція відправляти власних кореспондентів на якісь події. А частіше це навіть просто огляд якоїсь країни. І це справді цікаво.

 

Можу припустити, що є певна нецікавість з боку глядача через малу поінформованість. Але це, у свою чергу, провина журналістів і більшою мірою держави. Бо людині, яка думає, чим дітей годувати, все-таки важко співчувати проблемі глобального потепління. Українці мало подорожують – за статистикою, лише кілька тисяч щорічно мандрують світом. Тому люди уявляють собі країни Євросоюзу або за старими кліше типу «капіталісти» чи натовці; або бачать все виключно у рожевому світлі і мріють за будь-яку ціну туди виїхати.

 

А Китай, чи там Камбоджа, Чилі – у масовій свідомості взагалі не є нашими стратегічними партнерами. На високому рівні ми не надто активно підтримуємо дружні відносини із країнами Азії чи Південної Америки. Тому й цікавість до цих країн побіжна.

 

Історично вплинула на нашу міжнародку і відсутність імперських амбіцій у минулому. У нас ані 50, ані 150 років тому не було планів домінування у світі і нав’язування своїх інтересів. Тому не дивно, що виросли французькі та британські «інформаційні монстри», які досі диктують нам своє бачення світу. Хоч і надто маленькими і ледве помітними кроками, але українські ЗМІ все-таки починають інформувати читачів і глядачів із «перших вуст». Процес триває.