Режисер і продюсер Юрій Леута брав участь в 11-му пітчингу Держкіно з проектом свого дебютного ігрового повнометражного фільму – психологічної драми «На тому боці», події якої розгортаються під час війни на сході України. Але цей проект отримав найменшу кількість балів від експертів у своїй категорії і в підсумку не ввійшов до числа переможців, які отримають державну підтримку. «Детектор медіа» публікує колонку Юрія Леути, у якій він відповідає на критичні зауваження експертів Держкіно щодо «ідеологічної» складової його проекту. «Детектор медіа» готовий до фахової дискусії та публікації позицій інших кіномитців та експертів.

Місяць тому в Маріуполі відбувся показ картини Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу». Як продюсер картини я відверто хвилювався щодо можливої реакції глядача, адже фільм уперше демонструвався мешканцям регіону. Як сприйме глядач непростий історичний аналіз Донбасу, як відреагує на можливі болючі моменти, чи не образить його погляд режисера на радянські міфи щодо робітничого класу регіону? Я з нетерпінням і одночасно хвилюванням чекав на кінець показу. Однак реакція глядачів повністю розвіяла мої хвилювання. Після показу я побачив численні мокрі очі глядачів і почув подяку за нарешті справжній фільм про Донбас. До речі, приблизно такими ж були відгуки глядачів у межах іноземного прокату і культурних показів картини за кордоном.

Я згадав про «Какофонію», щоб насамперед самому собі відповісти на непросте запитання про те, якими мають бути сучасні українські фільми про Донбас. Я переконаний у тому, що небажання бачити і говорити про незручні речі неодмінно призводить до брехні, брехня швидко скочується до пропаганди, пропаганда спотворює реальність і породжує ненависть. У свою чергу вірус ненависті, увійшовши в тіло суспільства, може зруйнувати не тільки соціальні зв’язки, але й долі багатьох людей. Після показу «Какофононії…» я остаточно зрозумів, що перемога в сучасній інформаційній війні можлива лише в правдивому висвітлені нашого минулого і нашого теперішнього.

Минулого тижня Держкіно опублікувало переглянутий перелік переможців 11-го пітчингу. Багато режисерів і продюсерів були обурені рішеннями членів Ради, у багатьох виникли питання щодо критеріїв остаточного відбору проектів. Про те, які попередні дії або їх відсутність призвели до такої драми, треба говорити окремо.

На мою думку, не останню роль у цій історії зіграли експерти, які попередньо оцінювали проекти. На власному досвіді я переконався в «професійному рівні» тих, хто оцінював саме дебютні проекти. Те, за якими критеріями ставилися оцінки моєму проекту «На тому боці», мене відверто шокувало. Серед коментарів експертів були такі фрази як «соціально шкідливий», «шкідливі меседжі, закладені в сценарії, можуть викликати негативну реакцію в суспільстві», «ідея не відповідає умовам інформаційної війни». Від цих коментарів мені одразу повіяло 37-м роком або засіданням комісії з ідеології за радянських часів. Сподобалися коментарі: «глядач уже надивився подібних історій, він хоче пережити інші емоції», «важко просити про фінансування такого кіно коштом українського народу». До речі, коментар, подібний останньому, лунав також і на адресу «Какофонії Донбасу» вже по завершенні картини.

Захотілось одразу запитати поважних експертів про те, хто їм надав право вирішувати від імені народу, які він фільми має дивитись, а які – ні. У такому разі треба чесно зазначати ще перед початком конкурсу, що сценарії будуть також проходити перевірку на ідеологічну відповідність, та призначити окрему комісію, яка буде визначати соціальну корисність запропонованих сюжетів.

Потішив також коментар про «явну конструйованість сюжету, намвисне приправленого “гострими” деталями». А хіба сценарії художніх фільмів зазвичай не конструюють? Питання швидше риторичне.

Історія кінематографу неодноразово доводила, що саме скандальні фільми, всупереч, так би мовити, правильному і гарному смаку, ставали визнаними творами мистецтва. Як казав один відомий і поважний кінорежисер: «Те, за що вас цькують на початку кар’єри, за це ж саме пізніше нагороджують». Чи варто знову повторювати помилики минулого і робити з прозорих конкурсів політичні процеси? Вітчизняний кінематограф уже переживав щось подібне. Гарний приклад – фільм Кіри Муратової «Довгі проводи», який також був засуджений і вважався шкідливим для народу. Зараз ім’я й фільми Муратової відомі в усьому світі. Про її фільми пишуть книги, численні дисертації, влаштовують у сінематеках ретроспективні покази її фільмів. Таких прикладів безліч.

Вважаю, що ідеологічні перепони навряд чи сприяють якості творів і аж ніяк не наближають мистецтво до народу. Комісії з ідеології в радянські часи теж вірили в те, що працюють на користь мистецтва. Куди потім ділося все те «мистецтво» – всі добре знають. Будь-яка «корисна» ідеологія рано чи пізно скочується до пригнічення особистості і викривлення світогляду. Вона заохочує ненависть та нав’язує брехню замість правди. Народ, особливо в тяжкі історичні часи, сам краще знає, що йому дивитись. Так виходить, що саме незручні й неоднозначні картини стають для нього більш бажаними й очикуваними. Складні часи швидше потребують історії про живих людей на фоні сучасних історичних подій, а не штучних персонажів.

У проекті «На тому боці» критичний погляд на сьогодення зовсім не означає неповаги до свого народу. Навпаки – це бажання розібратися в складних людських відносинах і запобігти розповсюдженню ненависті. Спробою через універсальний сюжет розповісти історію, яка виходить за межі окремого регіону. У цьому контексті хочеться привести слова одного класика: «Кто живет без печали и гнева, тот не любит отчизны своей». Не слід забувати, що рано чи пізно війна на сході України скінчиться, але чи знає хтось, як треба буде будувати мости порозуміння з мешканцями регіону? Варто пам’ятати про це перед тим, як писати про соціально шкідливий сценарій.

На мою думку, експертам краще утриматись від спокуси звинувачення режисерів у недостатньому патріотизмі і сконцентруватись на уважному прочитанні сценаріїв. Оцінювати, в першу й останню чергу, художню якість проектів. Навчитися дивитися на сюжети в історичній перспективі, а не оцінювати їх лише через призму умовної соціальної корисності. Відомий український мовознавець Юрій Шевельов якось зазначив, що світ прагне бачити Україну модерновою. Тобто сучасною. Для повноцінної культурної інтеграції в сучасний світовий культурний простір треба навчитися розповідати сучасні універсальні історії, які виходять за межі місцевої проблематики. Саме через них світ краще побачить і зрозуміє нашу країну.

Наприкінець хочу навести слова директорки Єврокіноакадемії, яка сказала наступне: «На режисерах зараз лежить мовчазна відповідальність розповідати чесні історії, говорити про цінності». Не варто боятися неоднозначних і некомфортних історій, бо саме життя не є однозначним. Світ неможливо пофарбувати лише в чорні та білі кольори, а людей поділити на свій – чужий. Такий розподіл всередині суспільства лише підживлює ворожу пропаганду і спрощує маніпуляцію. Про власні недоліки та проблеми також варто говорити чесно й голосно. Я щиро вважаю, що без чесного аналізу нашого суспільства історія завжди буде нас повертати до помилок минулого.

Фото: letsgo